Тижні два тому колишня моя студентка поцікавилась у ФБ: чи можна події 2014 року в Україні вважати революцією? Я відповів, що швидше так, ніж ні, але застеріг: про революцію легше говорити не за фактом, а за наслідками. Якісь наслідки ми вже відчуваємо, але доки процес триває, варто уважніше поглянути на виразні ознаки революції і перевірити, чи є вони у теперішніх подіях і чи були 2004-го.
Для початку – кілька зауважень. Перше. Серед багатьох типів революцій найчастіше трапляється їх поділ на політичні й соціальні. Хоча цей поділ умовний і залишає багато запитань, тут він може бути доречним. Політичними вважають революції, які призводять до зміни влади і політичного режиму. Соціальними є ті революції, які призводять до глибоких соціальних змін, тобто зміни соціального ладу.
Друге. Потрібно відрізняти революцію від державного перевороту та повстання. Обидва поняття часто використовують для характеристики минулих і теперішній подій в Україні. Крім того, варто мати на увазі, що революція є наслідком невирішеної кризи і може стати причиною громадянської війни чи занепаду/розпаду держави.
Третє. Будемо пам’ятати, що ознаки дозволяють лише зовні поглянути на події, вони нічого нам не кажуть ні про причини, ні про наслідки революції. Об’єктивне визначення події навряд чи можливе. У більшості випадків це зумовлено явними і прихованими цінностями, які має кожен дослідник. Мій досвід вивчення літератури про «Помаранчеву революцію» підказує, що визначення події – питання академічного смаку.
Ознаки революції
Хоча вивчення феномену революції триває ще з часів Аристотеля, тут візьмемо до уваги досвід двох останніх генерацій дослідників, які написали свої праці впродовж останніх 30–40 років. Спочатку виділимо суттєві ознаки (умови) революції, а потім поглянемо, як вони виявляли себе у 2004 і 2014 роках. Чарльз Тілі (Сh. Tilly) такими ознаками вважає: конфлікт між елітами, масову мобілізацію і «множинний суверенітет» або втрату центральною владою монополії на легітимне використання сили. Остання ознака у нас більш відома як «двовладдя». Теда Скокпол (Th.Skocpol) звернула увагу на те, що революції починаються не «знизу», а «згори», тобто з розвалу держави. Коли держава з відсталою економікою зазнає тиску міжнародного середовища, відбувається занепад державних інститутів, що може призвести до революції. Такі держави не здатні самостійно підтримувати свою безпеку, контролювати територію і населення. Неопатримоніальні держави, такі як Україна, особливо вразливі до зовнішнього тиску. Крім цих ознак, найчастіше називають наявність революційної ідеології, харизматичного лідерства, насильницьку зміну політичної влади (режиму), зміну соціальної структуру суспільства. Дослідник Дж. Голдстоун (J.Goldstone) підсумував досвід вивчення революцій і доповнив теорію Скокпол економічними і демографічними чинниками. Він, зокрема, зазначає, що поява «молодіжної хвилі», тобто прихід молодого, освіченого покоління у політику може підірвати усталений порядок і спровокувати протести.
Вказані ознаки підсумовано у таблиці:
З таблиці видно,що лише три з одинадцяти перелічених ознак революції мали місце 2004 р., тоді як 2014 р. їх уже є сім, а дві останні, теоретично, можливі. Це означає, що 2004 року ми мали революційну ситуацію – політичну кризу, розкол між елітами і масову мобілізацію. А вже 2014-го політична криза, що виникла в результаті структурних (міжнародний тиск, розвал держави) і людських чинників (боротьба за владу і насилля) призвела до революції (колапсу влади), втечі президента та перейняття його повноважень парламентом). Тепер погляньмо на ці ознаки уважніше.
Міжнародний тиск. У 2004 р. Україна перебувала у «шпагаті» між Заходом і Росією. У «Помаранчевій революції» Путін вбачав загрозу, але тоді не йшлося ні про асоціацію України з ЄС, ні про вступ до НАТО. На початку нового тисячоліття лише окреслювалися контури нового порядку в Євразії, тому Україна не відчувала значного геополітичного тиску. Цьогоріч геополітичний тиск з обох боків виявився куди вищим. Євромайдан в Україні виник як реакція на тиск Росії. А рішення уряду Азарова зупинити підготовку до підписання Угоди про Асоціацію (УА) з ЄС було результатом цього тиску. З іншого боку, тиск ЄС і США, спрямований на виконання Україною попередніх умов для підписання УА, виявився занадто болючим для українських клептократів. Тиск з обох боків призвів до помилкового рішення Януковича зупинити зближення з ЄС, що й спровокувало протести. Цим я не хочу сказати, що криза 2013-2014 рр. в Україні була спричинена зовні. Зовнішній тиск лише загострив проблеми, які накопичувалися роками. Щодо ролі «молодіжної хвилі», про яку каже Голдстоун, то Євромайдан є яскравим виявом приходу у політику нового покоління, яке виросло у незалежній Україні. Такого покоління 2004 року ще не було.
Економічний занепад. У 2004р. економічна кон’юнктура сприяла рекордному росту українського ВВП (12%). Після спаду 2009-го (на 15%) відновлення відбувалося дуже повільно. За підсумками 2013 року ВВП показав нульове зростання. Весь період президентства Януковича не стихали розмови про можливість дефолту. На цьому фоні ситуація 2014 року різко контрастує з ситуацією 2004-го. Хоча протести в обох випадках були зумовлені не матеріальними проблемами, саме останні постійно збирають найбільше відсотків у відповідях на те, що може виштовхнути людей на вулиці.
Розвал держави. Попри гостру політичну кризу 2004р. колапсу у функціонуванні основних державних інститутів не було. Поза впливом Кучми залишався парламент і, що найважливіше, Верховний Суд, який прийняв рішення визнати ІІ тур президентських виборів недійсними і призначив повторне голосування. Конфлікт був вирішений компромісним шляхом. Натомість 2014 року всі гілки влади опинились під впливом президента. Державу, фактично, захопила «Сім’я», а довіра до всіх державних інститутів не перевищувала статистичної похибки. Через те, що в країні не було інституту, який міг би вирішити конфлікт між владою і народом, сталося криваве протистояння.
Конфлікт між елітами. Протести 2004-го відрізняються від цьогорічних, зокрема, тим, що в останньому випадку владі протистояла не так опозиція, як Майдан. У 2004 р. опозиція була краще організована і мала чіткого лідера, натомість у 2014-му опозиція була «триголова», діяла нерішуче, що також вплинуло на радикалізацію протесту. Загалом конфлікт між елітами і масова мобілізація хоч і мали різну природу, залишаються чи не єдиним спільним чинником в обох випадках.
Множинний суверенітет. Події 2014 року виразно відрізняються від подій 2004-го саме тим, що тоді держава не втрачала монополії на легітимне використання сили. З’їзд прихильників Януковича у Сєверодонецьку закінчився провалом. Натомість криза, яку Росія спровокувала в Криму і намагається поширити на південь і схід України, вказує на те, що нова влада не здатна контролювати територію. Це яскраве свідчення «множинного суверенітету» і чи не найбільш виразна ознака революції.
Насилля довго вважалося необхідною умовою революції. Якщо досвід оксамитових та кольорових «революцій» виніс питання насилля за дужки аналізу, то події «арабської весни» його повернули. Цьогоріч в Україні ми стали свідками державно вмотивованого насилля, яке викликало радикалізацію протесту і політичне насилля з іншого боку. Російські і багато західних коментаторів не розуміють чи не хочуть бачити зв’язку між державним терором і реакцією на нього протестувальників.
І наостанок. «Помаранчева революція» не змінила ні політичного режиму, ні соціального ладу в Україні. Змінилися люди, але визначальні правила залишилися. Десятиліття, яке минуло відтоді, не пройшло намарно, і це вселяє надію, що суспільство таки змусить політиків «грати за правилами». Еліти це також зрозуміли, тому що вони самі і вся країна цього разу стоять на межі виживання. Шок, який переживає суспільство, може стати поштовхом для перетворення України на нормальну державу.
Підсумок цього порівняння такий. Події 2004, як і події 2014 року мають кілька спільних рис, проте їх контекст та динаміка суттєво відрізняються. Спільним є те, що в обох випадках Майдан виник як протест проти дій влади, яка 2004 року «вкрала» вибори, а 2014 – європейську мрію. В обох випадках протести спровокували глибоку політичну кризу, в обох випадках відбулася зміна влади і в обох випадках Україна ставала полем протистояння Заходу і Росії. Відмінним є те, що «революція гідності» не потрапляє в категорію електоральних чи кольорових революцій. Вона не була мирною і не скінчилася політичним компромісом. Найгірше, що ціною усунення Януковича від влади стала смерть більше ста людей і спроба Путіна розчленувати Україну. Ціною збереження цілісності країни може стати згортання давно назрілих змін. Суть революції не у завоюванні влади, а у здатності революціонерів здійснити радикальні зміни. У нашому випадку мова йде про повне «перезавантаження» країни. Те, чи зможе революційний уряд витягнути країну з кризи і забезпечити можливість для такого перезавантаження, і буде відповіддю на питання, чи політична криза і зміна влади дали поштовх до справді революційних змін.
Події 2004 та 2014 років не були ні державним переворотом, як це подають більшість російських ЗМІ, ні повстанням, як про це пишуть деякі західні видання. У 2004р. політична криза закінчилась компромісом, що дало змогу опозиційному кандидатові перемогти на виборах. У 2014 р. умови компромісу виявились неприйнятними ні для Майдану, який вимагав негайної відставки президента, ні для самого Януковича, який не підписав досягнутої 21 лютого угоди і після погрози штурму адміністрації втік з країни. Парламент, у якому після втечі Януковича сформувалася нова більшість, зупинив проведення «антитерористичної операції», прийняв рішення усунути Януковича з посади президента і перейняв його повноваження. Владний вакуум, який виник після втечі президента, заповнив парламент. Саме тому ці дії треба розглядати не як силове захоплення влади, а як перейняття повноважень президента парламентом.
Отже, 2014 року ми стали учасниками політичної, але ще не відомо, чи соціальної революції. Свідченням перемоги останньої буде тотальне «перезавантаження» системи, тобто зміна не лише людей, але й визначальних правил політичної гри.