Як перебування під владою імперій вплинуло на економічний розвиток країни? Чому Україна була «житницею Європи» та як їй це вдалося? Як виглядало життя тогочасних українців? Що вплинуло на розвиток світового експорту та як відбулася українська промислова революція? Чи справді Україна була колонією та продуктом російської індустріалізації?
У новому випуску «Без брому» Іван Савчук – кандидат географічних наук, старший науковий співробітник Лабораторії географії міст (Вища школа суспільних наук, Франція). У сфері наукових інтересів економічна та соціальна географія України та Європи. Автор монографії «Розвиток господарської діяльності на території сучасної України в просторі та часі».
Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.
Коли говоримо про XVIII – першу половину XIX століття в історії України, то найчастіше уявляємо країну наскрізь рустикальну, де люди займалися лише рільництвом. Чи справді це було основою економічного життя тогочасної України?
Не можна стверджувати, що винятково рільництво було панівним. На зламі XVIII – XIX століть у найбільшій природній зоні на території України – степу – були величезні гурти овець. Це було головним місцевим промислом до того, як винайшли пароплав, який перевозив охолоджене й заморожене м'ясо (а це сталося наприкінці ХІХ століття). До того часу степ України вважали відсталим регіоном, панувала думка, що він ніколи не буде мати економічного значення.
Згодом це використала радянська пропаганда, коли обґрунтовувала будівництво великих каналів на півдні. Ленін цитував академіка, який у 1860-х роках, напередодні промислової революції, під час експедиції півднем України занотував, що таврійські степи настільки убогі у природному плані, що там важко утримати будь-що крім овець.
Та, мовляв, для радянської влади немає нічого неможливого, як йшлося у пісні: річка Кубань буде впадати, куди партія скаже. Вирішили дніпровську воду довести до Керчі. Як завжди, з радянською гігантоманією, планували найдовший у світі канал, найбільшу зрошувальну мережу у світі. Хоча насправді це було змагання з американцями, які під час Другої світової війни збудували Великий каліфорнійський канал, ввели в господарський обіг величезні землі. Вирощували там не пшеницю, а цитрусові. США і зараз є найбільшим виробником цитрусових у світі.
Також у XVIII столітті Україна стала головним виробником тютюну у Європі. Тютюн перестав бути ознакою розкоші, який імпортували, оскільки його почали масово вирощувати ще у Гетьманщині. Року 1717-го цією культурою було засаджено лише 50 гектарів українських земель, у 1860-му – 22 тисячі гектарів. Найбільша тютюнова фабрика діяла в Києві. Її власники брати Когени збудували усім відому кенасу, що тепер є Будинком актора. Вони були караїмами. Це дуже цікавий народ, вони спромоглися переконати російського царя Олександра І в тому, що вони є загубленим ізраїльським коліном, яке не брало участі у нищенні християн, і через те вони отримали всі права і вольності російських підданих, крім права служити у війську.
Також на рубежі XVII–XVIII століть в Україні постав феномен вільних міст. Ми знаємо про Одесу, але забуваємо, що на українських землях діяв великий сухопутний порт – місто Броди. Воно було надзвичайно відомим. Впродовж майже ста років Броди, що були розташовані біля кордону з Російською імперією, мали право вільної торгівлі, там виникли перші осередки промисловості на Галичині.
Загалом період XVII–XVIII століть – це час накопичення перших капіталів, їхні власники почали шукати, як із кращим зиском використати ці кошти. Вони розуміли, що можливості для збільшення виробництва аграрної продукції чітко лімітовані природними умовами. Відтак почали виникати промислові підприємства. У 1823 році вперше в Україні, на Івано-Франківщині, посіяли цукровий буряк, зібрали і зробили цукор. Для довідки, уперше у світі цю новацію впровадили у Франції 1804 року.
Водночас наприкінці XVIII століття розміщення війська як Австрійської, так і Російської імперії на території України зумовило різкі зміни господарювання. На Галичині перебувало численне кінне військо, воно потребувало величезної кількості вівса. Це призвело до того, що на Галичині різко збільшилися території посівів, почали вирощувати конюшину. До того, ще з часів Богдана Хмельницького, Галичина та Волинь були головним ареалом вирощування жита, яке, зокрема, й експортували.
Разом з тим, якщо почитаємо класичну українську літературу – Франка, Кобилянську, Стефаника, то чим займалися селяни, якщо хотіли розбагатіти? Вирощували коней. Цих тварин купувало військо, платило золотою монетою, нікого не обдурювали. Цікаве оповідання про це є у Карела Чапека. Саме тоді в Галичині і на сході України розвивається конярство.
Крім того, виникають перші сади. Знамените сухе київське варення – звідки воно виникло? Цукру не було, виварювали фрукти, які вирощували навкруги. Заліщицькі абрикоси постачали аж до Парижа (на Тернопільщині був спеціалізований на плодових деревах регіон). Це була дуже цінна річ, так само як ніжинські огірки чи раки з-під Чернігова, яких везли до Петербурга.
Намагалися розвинути також виробництво текстилю. Російська армія майже до Кримської війни закуповувала тканини у підприємств, що працювали на українських землях. Саме через потребу у військовій формі в Україні збільшували кількість овець. Діяли дві великі мануфактури, одна з них – Ряшківська суконна мануфактура, що була на Полтавщині, дожила аж до промислового перевороту. Тільки вони мали величезну ваду – кріпосний лад, а це як колгоспна система – ніхто особливо напружуватись на хотів. Селяни знали, що відробляють панщину, відповідно і працювали.
Саме в той період в Україні постало спеціалізоване виробництво. До того як почали видобувати кам’яне вугілля на Донбасі і залізну руду в Кривому Розі, головним осередком металургії було Полісся. Велике підприємство на 200 осіб діяло у Шелестові на Закарпатті, ще одне – у селі Висока Піч на Житомирщині, там виробляли 2000 тонн криці. Велике скляне виробництво на 100 працівників діяло у Сколе.
Головний фактор, який змушував розвивати промислові підприємства у ті часи, – це диктатура відстані. Не було чим перевезти – річки України не дозволяли транспортування. Першим штучним водним шляхом до Європи був Августовський канал, який проходив територією сучасної Польщі та Білорусі. Отже, вантажі перевозили тільки гужовим транспортом. Згадаймо Бальзака, який залишив спогади про своє одруження в Україні. Він писав, що можна було їхати тільки взимку, в інший час наші терени вкривалися суцільною багнюкою. Усі тогочасні воєнні кампанії – це обов’язково літо, рідко – нетривалий період взимку.
Тож перше, що зробила австрійська влада, коли постала на Галичині, – почала прокладати бруковані дороги. Існував окремий місцевий податок, який залишили навіть після звільнення селян від панщини. Єдиний державний збір – це робота на брукованих дорогах. Вони розуміли: не буде дороги – не буде можливості владі керувати.
Наприкінці XVIII століття територія України фактично була поділена між двома імперіями. Як змінилася структура господарювання і традиційні торговельні вектори? Скажімо, з території Правобережної України та Галичини все йшло на Данциг. Але виникли нові кордони, нові мита, що сильно змінили ситуацію.
– Безумовно. Найперше постали кордони у сучасному розумінні. Наступне, що зробили дві імперії, – заборонили користуватись чужими грошима. Російський карбованець було прирівняно до австрійського таляра, який був еталоном торговельної монети. Обидві імперії заборонили торгівлю між собою двом частинам України.
Російська імперія ще з часів Петра І заборонила будь-яку торгівлю, окрім як через Петербург і Ревель. Певний час заплющували очі на торгівлю Гетьманщини, мотивуючи тим, що це автономія. Але вже при Олександрі І встановили імперський кордон на території України, тоді ж постала система порто-франко і виник феномен міста Броди.
До того часу в Україні відбувалися контрактові ярмарки, один із найбільших – у місті Дубно. Павло І (правив із 1796-го до 1801 року) наказав перенести цей ярмарок до Києва, бо саме на контракті приймали рішення про головні торговельні операції і наймали найбільшу кількість працівників. Дубно було поруч із кордоном, російський цар не хотів австрійського впливу. Відтоді і аж до 1924 року існував Київський контрактовий ярмарок. Завдяки цьому маємо кілька ошатних споруд на Подолі. Цей ярмарок був настільки популярний, що туди приїжджав Ференц Ліст, запрошували балетні трупи з Італії, Франції. Це був дуже потужний захід.
Не менш важливим фактором було те, що дві імперії намагалися свою частину України (а це були нові володіння для обох) впорядкувати на раціональний манер. Це був останній суперпроєкт епохи Просвітництва, коли вважали, що просвітлений володар краще за підданих знає, що треба робити. Якщо ж піддані не розуміють геніального задуму, то їх треба запроторити до війська.
Так Олександр І створив перше військове поселення. Мовляв, нащо нам годувати армію, ми дамо людям територію на нових землях між Гетьманщиною і степом, де контроль був мінімальним, вони будуть самі себе годувати, утримувати військо і не пускатимуть супостатів-селян, які біжать від панської влади на південь.
Водночас Австро-Угорщина зробила воєнний кордон вздовж Туреччини. Тож дві імперії робили подібні дії на півдні. Наприклад, Трієст був найбільшим портом Австрійської імперії, а поруч була найбільша військова база – Рієка (тепер це Хорватія). Так само в Україні: Одеса – найбільший торговельний порт, Севастополь – найбільший військовий порт.
В обох імперіях були ідеї запрошувати населення з Балканського півострова. Так у підросійській частині України створили Слов’яносербію. Те саме зробила Австро-Угорщина. Імперії змагалися в тому, хто «раціональніше» облаштує територію, і витісняли всіх представників Азії. На українських землях до того часу жили ногайці, туркмени, черкеси. Їх витіснили за межі сучасної європейської частини. Так само робила й Австрія: всіх мусульман і черкесів виселили на територію Сербії та Боснії. Саме тому в Боснії виник феномен босняків – це слов’яни, які перейшли у мусульманство.
Ще один важливий момент – спільна для обох імперій політика стосовно євреїв. Вони намагалися зменшити їхній вплив у порівнянні з польським періодом. А також обмежити їхнє перебування в єврейських містечках – штетлах. Такі населені пункти існували і на Галичині, і на території підросійської України. Коли почався промисловий переворот, перші пролетарі – це були вихідці з бідних єврейських сімей. Вони не могли жити в сільській місцевості – і мали або іммігрувати, або працювати на заводах, які почали створювати в обох імперіях на території України.
Не менше значення мало й те, що обидві імперії відразу запровадили податок на сіль, це був величезний державний зиск. Вони почали створювати перші державні шахти з видобутку солі. І тоді ж були перші спроби на території підросійської України видобувати кам’яне вугілля.
В австрійській частині шукали родовища, але оскільки була Чехія, де цей промисел існував здавна, то видобували лише буре вугілля. На території Прикарпаття і Закарпаття – аж до 1950-х років. Його використовували як паливо, це була чудова річ. Особливо коли проклали залізницю, це вугілля почали розвозити селянам, воно стало дешевим паливом для будинків.
В цей період налагодилася також регулярна пошта. Чому держава контролювала пошту? Це був інтернет того часу, листи перечитували спеціально найняті перлюстратори, держава збирала інформацію. Щороку звіти про настрої підданих подавали до столиці.
В обох випадках головний опір цим змінам чинили польські пани. Їхні родини розділив кордон, вони намагалися максимально підтримувати контакти між собою і зберегти свої впливи. Так виник феномен: вони зрозуміли, що державності вони не отримають за жодних обставин, отже, залишається лише триматися за ґрунти. Виникла ідея не дробити маєтки, а передавати чи продавати їх тільки своїм, навіть за фіктивними угодами, орендувати теж – тільки своїм. Тоді виникла відома фраза Кузьми Пруткова «Если продуемся, в карты играя, едь на Волынь для обрусения края».
Те ж відбувалося і в підавстрійській частині України. Після придушення Угорського повстання вони зрозуміли, якщо еліти на периферії не інтегровані в імперську структуру, тож становлять небезпеку. Вони почали робити дуже хитро – запроваджували німецьку мову обов’язковою для чиновників. А польське панство її не знало, і через те виник феномен факторів. Це були євреї, які на підавстрійській території чудово знали німецьку мову, а на підросійській – російську, і які були проміжною ланкою між владою і місцевим населенням. Про це багато писав Шолом Алейхем та інші єврейські автори, які жили на території Буковини та Галичини. Вони описали той дикий суржик, яким користувались фактори, котрі стали головними діячами у сфері продажу ґрунтів польських панів. Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» описав фактора, який продавав фіктивні гроші селянам, які хотіли таким чином збагатіти.
Які ще сфери економіки розвивалися в Україні, але ми про них мало знаємо? Як було із видобуванням та транспортуванням солі? Чи правильно розумію, що певний час Правобережжя, Центральна Україна були залежні від солі, що походила з Прикарпаття?
Так.
Як Російська імперія боролася за власне виробництво і наскільки ці соляні промисли досягли успіху?
Чому Російська імперія так боролася за сіль? На цей продукт діяла державна монополія. Вперше її запровадили у Франції. Тоді було два способи – видобувати кам’яну сіль у шахтах або за допомогою випаровування морської води. Чумаки ходили саме за сіллю, яку випаровували, зокрема на Перекопі, в Хаджибейському лимані.
Коли постало дві імперії, щоб зупинити потік грошей (адже за сіль платили сріблом або золотом), обидві держави намагалися зменшити вплив одна одної і заборонили цю торгівлю. В підавстрійській частині України наприкінці XVIII століття постав потужний центр солеваріння у Солотвині. На Прикарпатті у селі Стара Сіль впродовж XVIII століття видобуток солі збільшився майже втричі – через те, що австрійська влада привела своїх інженерів, які почали не випаровувати сіль у великих казанах, як робили до того часу, а видобувати. Почали будувати класичні шахти, перша така соляна шахта на території України постала у Солотвині 1778 року. На території підросійської України соляні шахти виникли пізніше, тому що у них не було потреби, адже сіллю забезпечували промисли Хаджибею і Перекопу.
У той час сіль була єдиним консервантом, потрібним зокрема для війська. Зазвичай за військом йшла вдвічі більша кількість маркітантів, які везли за собою гурти худоби, жито і борошно, щоб прогодувати солдатів.
Цікаво, що влада тоді намагалася на території України займатися дуже дивними речами. Наприклад, вирощувати тютюн на Львівщині. У Винниках була тютюнова фабрика, яка працювала якраз на тютюнові, який ріс навкруги. Російська імперія обрала ще радикальніший підхід: почала вирощувати шовкопряди і виробляти шовк. Найбільша фабрика з плантаціями була у Новій Водолазі в Харківській області. Найбільший врожай, який вони отримували, – це 43 кг шовку-сирцю. Це була, м’яко кажучи, дуже дивна авантюра. Подібне було в Закарпатті, коли там у 1947 році почали вирощувати чай на великих плантаціях.
Також наприкінці XVIII століття на Волині у містечку Корець відкрили першу на території України порцелянову мануфактуру, яка також була першим акціонерним товариством на наших землях. Там віднайшли поклади каолінової глини, з якої робили посуд. Творцями товариства були пани Корецькі, які залучили також капітали місцевих скоробагатьків (це були переважно євреї). Проіснувало воно 25 років, поки не вичерпалось родовище. Цей посуд і зараз коштує дуже дорого, адже збереглося лише кілька комплектів.
Була ще одна несподівана для нас галузь – виробництво селітри. Наскільки селітрою опікувалась держава і чому це було важливо?
Як тільки на українських землях утвердилася російська влада, після ліквідації Гетьманщини, ввели монополію на селітру, оскільки це була основа пороху. В ті часи жодна куля не могла вилетіти без селітри. А видобували її у місцях, де були колишні поселення, селітерні буди. Україна виробляла 70% селітри всієї Російської імперії.
Тому на Лівобережжя за будь-яких обставин намагалися не пускати жодного іноземного війська. Саме на Гетьманщині був головний осередок виробництва селітри на території всієї Російської імперії. І українські працівники мали знання, як цю речовину знайти. Найбільше родовище природної селітри було в Чилі, дуже дорого звідти возити. Цієї проблеми позбулися, коли винайшли штучну селітру і постало промислове виробництво. До того часу російський уряд цим затято опікувався. Тема селітри – це було перше питання, яке ставили будь-якому губернаторові.
А друге – це порохові заводи. Найбільший пороховий завод Російської імперії був у Шостці, де пізніше, за радянської влади, почали виробляти плівку. Спочатку це був приватний капітал, потім його забрала держава. Так само як найбільший патронний завод містився у Луганську. Пізніше на його базі створили Луганський паровозобудівний завод. Усі ці підприємства були пов’язані між собою, бо везти зброю з Уралу чи Іжевська надзвичайно довго. Вантаж з Уралу йшов до Петербурга два роки, до України – три-чотири роки. А усе XVIII століття тривали нескінченні турецькі війни, щонайбільше 10–15 років перепочинку між ними – і знову ми воюємо з татарами чи турками.
До речі, Російська імперія воювала спільно з Австрійською імперією. Карловицьким миром 1699 року ці дві держави вперше визнали себе головними у поділі турецького спадку. Перші великі депортації відбулися ще у XVIII столітті, коли Російська імперія анексувала Крим. Імперський уряд організував велике переселення православних греків до Маріуполя. Значну частину кримських татар, які не хотіли переходити на осілий спосіб життя, переселили на Подунав’я, яке за результатом російсько-турецької війни 1806–1812 років відійшло до Російської імперії. Ще одне масове виселення відбулося під час Кримської війни 1853–1856 років: майже 200 тисяч кримських татар евакуювалися разом із союзниками після її завершення.
Ці три наймасовіші депортації до Першої світової війни мали суттєвий вплив на етнічну структуру населення, адже тоді міста були невеликими. Найбільші – Київ, Катеринослав, Львів – населяли до 50 тисяч осіб. Саме у XVIII столітті виникла потреба в деревині для опалення помешкань. Зими були холодні, тому вирубали всі ліси довкола Києва та Львова. Катеринославу пощастило менше, там майже не було лісів, тому деревину сплавляли. Тоді ж виникли і перші накази про заборону вирубування букових і дубових лісів. Адже цей ліс призначався для будівництва флоту. Херсон і Миколаїв були головними судоверфями, куди річками сплавляли деревину з лісостепу. Там створювали кораблі, які пізніше воювали з турками на Чорному морі.
Державна влада також пробувала змінити структуру рільництва і власне раціон селян. Для мене показовим є уривок з твору Андрія Чайковського, в якому він описує, як галицькі селяни були почудовані, що їхній пан, який приїхав із Буковини, засаджує кукурудзу. Кукурудза, картопля та інші диковинні для того часу плоди – як вони поширювалися на території України? І чому картопля швидко стала основною стравою в раціоні селянства?
Вперше картоплю в Україні зафіксували в аптекарських городах Львова, Глухова і Києва. Масового поширення спершу набула кукурудза на Закарпатті. Це пов'язано з тим, що кукурудза давала багато зеленої маси. Її можна було їсти самим, робити кашу мамалигу, стебла використовувати як підстилку, коли вона висохне, а зелене – віддавати худобі.
Картопля поширилася у XVIII столітті з Полісся, де до того вирощували жито. Нова культура давала більші врожаї. На відміну від пшениці, картопля не хворіла – колорадський жук поширився тільки після Другої світової війни. Не треба було стільки селян для її обробітку. Окрім того, з неї гнали горілку. Збут спирту був гарантований військовими потребами, це була улюблена справа панів, як і продаж війську коней. У XVIII сторіччі виробництво спирту зросло вдесятеро завдяки картоплі. Поки не існувало залізниці, не було збуту зернових культур. Третій важливий фактор: картопля – це чудова культура для відгодівлі свиней, яких теж продавали для війська. На Галичині виробляли бекон, який тривалий час експортували. Не менш важливе значення мало те, що картопля невибаглива, росте і в горах, і на болоті, і на піску. А пшениці треба більш-менш родючий ґрунт.
До того ж ділянки у селян зменшувались з року в рік через приріст населення, великі родини. Селяни були змушені вирощувати ту культуру, яка могла їх прогодувати. Картопля привела до революції. До неї люди жили переважно на житньому хлібі та овочах.
На початку XVII століття в Україну привезли крес-салат з Італії, перші кабачки та іншу городину. Їх вирощували при василіянських монастирях на Галичині. Тоді ж культивували сорти винограду і волоського горіха. Найбільші виноградники в Україні були в Києво-Печерській лаврі, де виготовляли власне вино. Цю культуру плекали і цінували. Тому що вино з Токаю чи Франції було важко довезти, воно псувалося через неналежні умови зберігання.
До речі, Григорій Сковорода певний час був представником двору Єлизавети Петрівни в Токаї. Він куштував і закуповував для царського двору токайські вина. У нього багато притч, де згадується про вино.
Саме у XVIII столітті на території Гетьманщини закладають перші сади, у сучасному розумінні. До того часу у садах не вирощували культурних рослин: там були дички, яким прививали гілочки, а плодів вони давали дуже мало. Садівництво привезли з Англії. Перший комерційний сад заклали у Глухові. Наступний – в Опішні. Опішнянські сливи були дуже популярні, з них робили чорнослив, який везли до Петербурга. Його споживали як цукерки. Так само і абрикоси.
Тож селяни розуміли, що вирощування лише жита чи пшениці має об'єктивні обмеження. Для збільшення рентабельності треба займатися іншими видами господарської діяльності.
Тут дуже цікавий феномен швидкого зростання виробництва – феномен українського цукроваріння. Як так сталося, що буквально за кілька десятиліть Україна перетворилась на найбільшого виробника цукру у Східній Європі?
Україна єдина в Російській імперії мала агрокліматичні умови для вирощування буряка. В Австрійській імперії найкращі умови були на території Моравії. Хоча перший цукровий завод відкрили на українських землях 1823 року – у селі Плужники (сучасна Івано-Франківська область). Року 1824-го постав цукровий завод у селі Трощин Канівського району на підросійській частині України.
Поширення підприємств перетворило цукор на популярний консервант. Цукор-рафінад найбільше постачали у військо. І також цукор можна було збувати за кордон, оскільки це був транспортабельний продукт. Коли Фастівську залізницю з’єднали з Балтською, удесятеро збільшилось виробництво цукру на території сучасного стику кордонів Вінницької, Черкаської і Київської областей. Це був один із двох головних районів виробництва цукру. Інший – на Лівобережжі в районі Сум, Конотопу.
Цукор давав можливість експорту, а за нього завжди платили золотом. Пани не довіряли паперовим грошам, як і банкам. У той час існували станові банки двох типів – для панів, які створила держава, надаючи кредити, яких ніхто не вертав, як в Радянському Союзі, і для купців. Пізніше з’явилися кредитні товариства. Одну з перших ощадкас заснувала графиня Олександра Браницька для своїх селян. Таким чином хотіли уникнути соціального збурення. Селяни, які купили речі в кредит і сплачують відсотки, зацікавлені, щоб завод працював. І мають менше мотивації страйкувати та вимагати підвищення зарплати.
Не менше значення мало й те, що цукрові буряки – це складна культура, яка потребує ручної праці. Для густонаселених районів Поділля це була знахідка: селян, які мали виконувати панщину, використовували раціонально.
Таким чином Україна дуже швидко перетворилася у головного виробника цукру Східної Європи. На початку Першої світової війни, коли до війська пішли більшість чоловіків, вони надсилали гостинцями саме цукор. Звідси слово «цукерка» в українській мові. Першими реальними цукерками були карамелі. Це меляса, яка пройшла фільтри і яку не можна було згодувати худобі, бо вона була дуже карамелізована, і яку як цукор не продати. З цього робили перші льодяники. Працівники перших карамельних заводів писали у листах, що якщо є пекло на землі, то це цех із розливу карамелі. Там були дуже складні умови. Люди там часто отримували опіки. Але працювали, бо іншого виходу для селян, які збанкрутували, не було, ніж жити в місті і працювати на фабриці.
Сьогодні актуальності набув вираз «Україна – житниця Європи», чи навіть світу. До цього спричинилася російсько-українська війна. Коли Україна стала житницею Європи і що цьому сприяло? Вочевидь, це була певна державна політика?
Ні. Підросійська Україна стала житницею Європи не через державну політику. Царському уряду вистачало збору натуральних податків: вони збирали зерно, яке потім використовували для годування війська. Коли постали перші порто-франко, то вивозили солонину. Поки не вивели породи волів і не зробили спеціальне металеве рало, яке змогло перемолоти віковічну степову стерню, доти неможливо було нічого посіяти.
Головним фактором було те, що Австралія та Аргентина почали вирощувати значну кількість овець і могли охолоджене й заморожене м'ясо завезти до країн Європи. До того часу Україна була головним постачальником солонини на європейські ринки. А коли стало можливим привезти свіже м'ясо, ми розуміємо, кожен з нас надасть перевагу свіжому, а не замороженому продукту. Через це на території України почало скорочуватися поголів'я овець. Натомість почали вирощувати пшеницю м’яких сортів, бо стало потрібним фуражне зерно для годівлі худоби в Німеччині, Англії і Франції.
Навіть в окремі роки вивозили цукор, бо продати цукор в Англію за золотий фунт було значно вигідніше, ніж за паперові асигнації в Російській імперії. Через це запровадили цукрові квоти. Першим міжнародним торговельним союзом був цукровий синдикат, який розподіляв між країнами ці квоти, зокрема і для підросійської України. Усі цукрові магнати змагалися, щоб отримати можливість для експорту цукру.
Обсяги виробництва різко збільшилися удвічі з 1860-х років, коли розорали половину степу, а до 1913 року – те, що залишилося. Фактично за 50 років ввели в сільськогосподарську експлуатацію весь південь. Виник внутрішній ринок збуту – Донбас з його копальнями. Оскільки всі хотіли експортувати, то почали прокладати залізничне сполучення. Усі залізниці півдня експортно орієнтовані – їх робили для вивозу зерна. Перша комерційна залізниця – Балтська – була створена саме з цією метою. Чому до Балти – це був крайній торговельний ярмарок, де продавали зерно, яке звозили з Поділля. Тоді для експорту зерна почали облаштовувати судноплавство по Дніпру і Південному Бугу. Відтак різко збільшили обсяги поставок.
Напередодні Першої світової війни Україна в світовому експорті давала 2,5% вівса та 5% пшениці. Перед повномасштабним вторгненням російських військ в Україну ми займали більше як 15% за пшеницею, 8% – за вівсом. Тобто ми значно збільшили свою частку присутності на світовому ринку, але це зумовлено зовсім іншими обставинами, ніж 100 і 200 років тому.
Головним для нас було те, що в Англії почалася бурхлива промислова революція. Величезна кількість селян потребувала дешевого хліба. Завозили жито, потім пшеницю. З України везли не тверді сорти, а переважно м’яку пшеницю, фуражну – або для худоби, або для найдешевших видів хліба. Навіть сьогодні в Україні на другий-третій день хліб стає глевким. А раніше він засихав, бо був із твердих сортів пшениці. Так само і макаронні вироби.
Як зараз зиск із експорту пшениці отримують великі агрохолдинги, так і тоді це були великі родини аристократії або купецькі економії. У степу дуже мало селян створювали фермерські господарства, в сучасному розумінні, за американським зразком. Хоча пани, які володіли цими колишніми пасовищами, не могли продати солонину – і продавали за безцінь землю селянам. Саме вони потім і стануть куркулями. А куркулі – це основа будь-якого сільського господарства в європейській країні: це міцний господар, який сам забезпечує свою родину, наймає час від часу людей для роботи. Із класичної літератури ми знаємо, що вони також стали основою українських визвольних змагань, коли розпалися дві імперії. І на заході, і на сході України вони становили значну частину майбутньої інтелігенції і політичних діячів.
Отже, потреба Заходу в зерні створила в Україні осередок майбутнього українського культурного руху і руху за визволення. Євген Чикаленко походив із дрібної родини, у якій потім усі намагалися утвердити Україну. Польські роди, аристократія були масштабні, згадаймо родину Скоропадських, але вони більше переймалися відносинами з родичами в Німеччині. Хоча той же Скоропадський усвідомлював, що основа його режиму – це ті ж куркулі. Тому у нього було вільне козацтво. Пізніше цю ідею підтримав барон Врангель, який намагався в Криму так само провести реформу і створити прошарок суспільства, який був би основою економічного і політичного спокою в державі. В Україні в кінці ХІХ століття саме в степу цей прошарок був найбільшим.
Цього не було на Лівобережжі і на Поліссі через великий розмір родин. Земельний фонд там було неможливо збільшити, на відміну від степу. Ті селяни згодом стали основою Зеленого Клину на Далекому Сході. Уряд давав гроші – і вони виїжджали. Найбільше – через Одесу. Біля Владивостока досі є села Черніговка, Полтавка, Ромни. Хоча тамтешнє населення може тільки згадувати про своє українське коріння, бо вже виросло четверте покоління, яке не мало можливості вчитися українською мовою.
Селяни ж із заходу України поїхали до Бразилії, Аргентини, Канади, США. З Галичини була переважно аграрна еміграція, переселенці намагалися відтворити сільськогосподарське виробництво. Із Закарпаття головним напрямком була Пенсильванія. Енді Воргол був сином одного з селян, який виїхав, він до кінця своїх днів мав любов до гір, про які батько з матір’ю йому розповідали.
Зерном з України сплачували борги Російської імперії. Саме завдяки цьому Вітте спромігся отримати так званий капіталізований синдикат німецьких і французьких банкірів. Вони надали кредити, які врятували царський уряд під час першої російської революції. На ті кошти за кордоном закупили зброю, змогли найняти професійних вояків для того, щоб втримати владу і курс золотого карбованця, хоча він був запроваджений ще в 1897 році. До речі, коли йдеться про металеві гроші, не слід забувати, що вони були переважно срібними. В Російській імперії золотий стандарт увійшов дуже пізно.
Ми вже неодноразово говорили про залізницю та її вагу для економіки. Також поява залізничного сполучення вплинула на мобільність населення та сприйняття світу тим же селянством. Зараз ми ніяк не можемо перейменувати Південно-Західну залізницю. Російська та Австрійська імперії розвивали залізничні мережі на території України продумано чи все ж таки це робили за залишковим, периферійним принципом?
В обох імперіях це було продумано. В Російській потреба у будівництві стала зрозумілою після поразки в Кримській війні. Головний фактор був стратегічним: перший проект прокладення залізниці – з Москви до Севастополя. Не через Київ, не до кордону, не до Одеси. Але, як завжди, коштів бракувало, імперія почала з реформ – і тому дозволили будувати спочатку приватному капіталу. Так постала колія Одеса-Балта для вивозу зерна. Пізніше почали будувати так звану Курсько-Азовську залізницю, яка змогла везти вугілля на Москву і поєднати з Доном. Далі була Катеринославська залізниця, яка поєднала донецьке вугілля із залізною рудою Кривого Рогу. А потім постали Південно-Західні залізниці. Правильна дореволюційна назва – саме «залізниці», бо це було поєднання приватних залізниць (так звана Фастівська група, яку створили польські пани для експорту цукру) із державними, які були збудовані для того, щоб поєднати Одесу, Броди з Києвом, Кременчуком. Цікаво, що Москва була спочатку поєднана з Харковом, а потім із Києвом. А між Києвом і Харковом залізницю побудували пізніше, ніж між Кременчуком і Миколаєвом. Це виразні стратегічні ознаки.
Другий феномен – приватний залізничний бум на Донбасі, де щільність залізничної мережі була найвища і в Російській імперії, і пізніше в Радянському Союзі – і дорівнювала бельгійському, англійському показникові відповідного періоду. І другий регіон, де було велике державне залізничне будівництво, – це Галичина. І царський уряд, і уряд Австро-Угорщини вважав Галичину передовим театром бойових дій. Вони передбачали, що у випадку війни між двома імперіями саме на території Галичини будуть відбуватися головні бойові дії. Тому на невеликій ділянці вздовж Карпат прокладено аж три залізниці саме з метою забезпечення війська.
Перша залізниця з’явилася між двома імперіями 1871 року – між Підволочиськом та Волочиськом. Про те, що держави, м’яко кажучи, не дружили, свідчить зокрема і те, що перед Першою світовою діяли всього три лінії, які з'єднували дві мережі. Долати їх було довго, потрібно було робити пересадки, оскільки різні формати колії. Про це є у спогадах Грушевського. Відомо також, що коли об'єдналися ЗУНР з УНР, різна колія була головною проблемою, чому не могли доставити зброю.
На Закарпатті проклали багато вузькоколійок. Це призвело до величезних втрат лісу. Як тільки з’явилася залізниця у 1880-х роках, деревину почали вивозити в різні частини Австрії, а пізніше і далі до Європи. Почали зникати букові ліси, їх звели нанівець експортом до Франції, Німеччини, Англії. Тож у Карпатах залізниці призвели до першого масового знеліснення. Другий такий період був після Другої світової – для відбудови Донбасу, коли вирубали в чотири рази більше, ніж посадили.
Але все це пов’язане не стільки зі самою залізницею. Був каталізатор: уряд бачив на прикладі Англії, що коли та збудувала залізницю в Індії, то спромоглася різко збільшити свою дохідність як держави. І саме тоді Вітте створив перший в Російській імперії «Трактат про залізничні тарифи», де довів, що тарифи є головним економічним важелем держави для розвитку господарства. Він обґрунтував диференційовані тарифи для товарів, відстаней, напрямків. Через те він і став головою Південно-Західних залізниць, а пізніше міністром фінансів Російської імперії. Впорядкувавши ці тарифи, він зміг різко збільшити доходи з Південно-Західних залізниць.
Велике військове значення в Російській імперії мали Варшавська та Ковельська залізниці, побудовані на французькі гроші. Французький генштаб на випадок війни проклав дві залізниці вздовж поліських боліт – від Мозиря до Бреста і паралельно від Києва до Ковеля. Це були військові залізниці. Якщо переглянути дореволюційні видання, то так і написано – Ковельська військова залізниця. У 1915 році вона врятувала від остаточної поразки східний фронт. Про це йдеться у відомій телеграмі генерала Алєксєєва Миколі ІІ.
Не менш цікавим був феномен того, що саме в цей період під впливом російської пропаганди до Волинської губернії переселилися чехи, які почали масово культивувати хміль. Розробили тут сучасну на той час броварську мережу заводів. Почали вирощувати на території Волинської губернії інтенсивні просапні культури. Останніх чехів звідти виселили лише в 1947 році в рамках угоди між Радянським Союзом і Чехословаччиною. Завдяки їм маємо і район льонарства. Доки в степах не почали вирощування соняшника, вирощували льон-кудрявець. І якщо почитати стародавні рецепти, то там всюди лляна олія. Зараз її майже немає в Україні.
Льон також використовували для виробництва одягу, зокрема спіднього для війська. Втім у підросійській Україні до Першої світової війни не було жодного заводу з виробництва тканини з льону. Все вивозили в Іваново, в центральну Росію. А з австрійської частини везли до Чехії. Перший льонокомбінат на території України – Житомирський – виник аж в 1964 році. До того часу сировину в Україні виробляли і вивозили на переробку.
Коли йдеться про Галичину ХІХ століття, то у шкільних підручниках часто наголошують на бідності, недорозвинутості. Зараз від деяких західних авторів можемо почути про Галицьку Каліфорнію, ба навіть Манчестер. Чому є такий дисонанс і як то було насправді?
Другі частково мають рацію. Якщо ми беремо в цілому населення Галичини, то частка робітників була не більше як 10%. Тобто загалом це незначна кількість. Але якщо взяти окремі промислові райони, наприклад, бориславських нафтових промислів, то дійсно там були кардинальні зміни. Почалося все з озокериту, бо це було мастило до нафти, його використовували всюди. Навіть коли прокладали трансконтинентальні океанічні кабелі, то брали озокерит, який добували у Бориславі.
Пізніше почалася нафта. Це був іноземний капітал, і кожного десятиріччя обсяги видобутку зростали більше ніж удвічі. Через те, що ці поклади містилися близько, вони нагадували пенсільванські фонтануючі родовища. Були випадки, коли селяни самі копали ці колодязі, самі видобували ропу. Пізніше це впорядкували. Створили озокеритове виробництво, налагодили видобуток нафти – то вже були великі компанії для свого часу. І це привело до промислової революції.
Другим важливим фактором стали саме залізниці. У Стрию постав найбільший на території України вагоно-паровозо-ремонтний завод. Найбільший завод із виробництва паровозів був у Луганську, а для ремонту – в австрійській частині. І тоді постала потреба у виробництві відповідного обладнання. Бо завозити з Англії дорого, довго. У Львові та Бориславі виникають перші машинобудівні заводи, на яких починає формуватись промислова інтелігенція. Зростає потреба в інженерах, тому «Львівська політехніка» починає випускати інженерів з машинобудування. Тож нафтові промисли зумовили появу цієї галузі.
А потім вони привели до появи хімічної промисловості. Почали переробку супутніх газів, взялися видобувати гас. До Львова проклали перший магістральний нафтогін, яким постачали нафту, щоб виробляти бензин. Бо напередодні Першої світової з'явилися перші автомобілі і виникла потреба у пальному, адже перевозити залізницею з півдня Австрійської імперії, де були нафтопереробні заводи, було дуже невигідно.
Але в чому полягав феномен? Значна частина селян, і це в обох імперіях, не хотіла йти працювати на заводи, бо умови праці були надзвичайно важкими. «Борислав сміється», відомий твір Івана Франка, – це книга жахів для сучасних дітей, якщо вони уважно її прочитають. Селяни воліли радше поїхали в сільськогосподарську еміграцію до Канади і Бразилії, піднімати там степи, аніж іти на завод. Бо багато з них бачили, як, наприклад, пішов хлопець працювати на завод, а через два-три роки повернувся без руки чи ноги або харкає кров'ю, бо заробив туберкульоз. Другим важливим моментом було те, що всі ці пролетарі були умовними. Влітку всі вони кидали промислові заводи, – і на підросійській території, і на підавстрійській, – і йшли в села порпатись по господарці. Всі без винятку. Про це пишуть наші класики.
Єдине, що мало для них позитивний вплив, – це були цукрові заводи, які стали певними осередками культурного прояву. Водночас в австрійській частині був лише один завод, але вони не хотіли працювати, адже моравський цукор був дешевшим, бо мережа залізниць дозволяла легко його доставити, – то вони й не бачили в тому потреби. А на території підросійської України і українська «технічна» інтелігенція постала на базі цих цукрових заводів.
Не менше значення мало те, що Бернадос вигадав на території України першу бляшанку. Не у такому вигляді, як винайшли у Франції, а власне в сучасному нашому розумінні – консерву. Він її запровадив.
І великий феномен мала етнічна структура. Серед перших пролетарів переважали вихідці з інших губерній, тобто це фактично росіяни, було чимало поляків і євреїв. Це мешканці штетлів, які не могли виїхати, бо не було грошей, тож ішли працювати. Технічна інтелігенція – переважно поляки у більшості випадків. Це зумовлено тим, що власники земельних маєтків були поляками, вони намагалися підтримувати своїх.
Кам'янський металургійний завод повністю перевезли з Центральної Польщі, то вони навіть ксьондза з собою сюди взяли. Це була польська громада. Згодом вони збудували найбільший костел у степу, в Кам'янському. Жили там громадою до Першої світової, доки їх не евакуювали силоміць до внутрішніх губерній Росії.
Не можемо сьогодні при нагоді нашої розмови не згадати про Донбас. Очевидно, що промисловість і економіка Донбасу – це окрема тема. Але, поміж тим, російська пропаганда говорить нам про те, що, в принципі, сучасний Донбас (чи те, що від нього зараз лишилося в часі війни) – це продукт радянської індустріалізації. Мовляв, саме радянська влада створила ці заводи, оцю економічну структуру. Водночас знаємо про бурхливий розвиток Донбасу в другій половині ХІХ ст. От власне як історія може спростувати оцю радянську, а тепер і російську, пропаганду?
Ну це цілковитий міф. Якщо говорити про промислове виробництво на Донбасі, то це плід іноземних інвестицій – французьких, бельгійських переважно. Найбільші темпи зростання виробництва, які офіційно зафіксовані, – це 90-ті роки кінця ХІХ ст. Тоді виробництво зросло втричі за десять років. Якби не було цих іноземних капіталів, там би ніколи не постало жодного товарного виробництва.
Другий момент, чому воно постало, – держава потребувала металевих рейок для будівництва залізниць. Це був період буму – 70-ті роки ХІХ ст. Це бум залізничного будівництва, в тім числі в Україні. Вітте, який був тоді міністром фінансів, гарантовано платив наперед. І тому і Юз приїхав, і поляки, бо вони мали гарантовані державні замовлення. Будівництво Транссибу тривало, це була і досі є найбільша залізнична лінія у світі. Все це потребувало величезної кількості металів.
А ще порти. Так само й елеватори, бо вся ця інфраструктура не могла обійтися без металу. Потім машинобудування. В Бердянську – найбільший в Європі завод жнивал. Селяни переходили з дерев'яної сохи на металеву. Перші трактори з'явилися ще до революції. Це ми бачимо у фільмі Довженка – як трактор виїжджає в село. Але тоді то була новина для Лівобережжя, звідки він родом. А у степовій Україні парові трактори були ще до того, в Переяславі зберігаються перші моделі, привезені з Німеччини, Англії. Українські господарства вже мали їх до Першої світової.
І найбільший період економічного зростання Донбасу, коли регіон сформувався як економічна цілісність, – це 70-90-ті роки ХІХ ст. Тоді був бум, там цифри просто фантастичні, нам важко повірити. За видобутком вугілля Україна займала 5 місце у світі напередодні Першої світової. При тому це найбільші шахти, і 24 найбільші шахти давали 70% усього вугілля. Сучасна картина, якщо ми беремо, так само власників. Якщо говорити про формальні ознаки, то Індустріальний союз Донбасу, ДТЕК – це все іноземні компанії. ДТЕК зареєстрована в Нідерландах. Індустріальний союз Донбасу – у Швейцарії, хоча це був російський капітал до війни. І радянська влада що зробила: маючи обмежені економічні ресурси, щоби створити базу для подальшої індустріалізації всього Радянського Союзу, вкладала гроші в економіку України. Майже 40% від перших п’ятирічних планів вкладали у важку промисловість в Україні. Не тому, що Україна була особливою республікою і за неї палко вболівали, бо були найменші видатки, просто такі були економічні задачі.
Порахували, скільки коштує, ми це самі розуміємо. Був розлад – приїжджаємо на Донбас, де нічого не має, і засновуємо від початку завод. Це величезні гроші. А коли ти приїжджаєш, а поруч у тебе вже є інший завод, залізнична лінія, є комунікації, тоді легше все це буде.
Так і робили у радянський період. У довоєнні п'ятирічки в Україну вкладали найбільше грошей. Але не тому, що хотіли, щоб найбільше розвивалися, а була потреба у збільшенні виробництва саме для Радянського Союзу. І потім планували так звану Урал-Кузнецька металургійну базу. Після війни вони вкладали кошти переважно в азійську частину Союзу, а не в європейську.
Цікавою є думка про те, чи Україна була власне колонією Російської імперії, чи можна Російську імперію вважати колоніальною державою. І тут мені здається, що економічна географія, економічна історія можуть допомогти. То колонія чи ні? Якщо говоримо про ХІХ ст.
Це стара дискусія, яка виникла ще в час Визвольних змагань. Тут можна багато дебатувати. Я можу навести просту статистику. У 1886-1895 роках, тобто в період економічного піднесення, шість українських губерній давали до російської казни більше, ніж всі інші європейські губернії Росії. Саме вони у вигляді з державного бюджету видатків надходило лише 50% зібраних коштів. Тут ми відповідаємо на питання: якщо це не колонія, то метрополія завжди отримує більше, ніж вона вкладає. І тут зовсім інший феномен – так, був індустріальний розвиток, аграрний, але не через політику сприяння австрійського і російського уряду. А якраз навпаки – вони змушені були дозволяти ті види виробництва, які неможливо розвивати в інших частинах імперії.
Другий чинник – військово-стратегічний. На Галичині ніколи не проклали б стільки залізниць, якби не було потреби в обороні краю. Про це йдеться й у воєнній енциклопедії до Першої світової. Австрійська і російська частини України – прямо написано – передовий театр бойових дій. Це Царство Польське і Галичина. І ті, й другі писали одне й те саме – це було зрозуміло будь-кому.
Але дискусія в тому, що український феномен – це нетипово для колонії. Якщо порівнювати з Індією, то не можемо сказати, що Україна була подібною до Індії. І тут швидше маємо розглядати приклад, як для нас не дивно, Демократичної Республіки Конґо, Бельгійського Конґо, де так само на півдні була створена величезна промислова зона завдяки унікальному поєднанню корисних копалин. І сільськогосподарська зона вирощування каучуку на експорт.
В іншій культурі ми бачимо той самий колоніальний ефект. Але і в тому, і в іншому випадку доходи йшли не до тієї колонії, а до кишені власників відповідних компаній і акцій. Маємо конголезький ренесанс, коли значна частина інфраструктури Бельгії була створена саме на ці кошти. Так само й у Петербурзі – значна частина Мільйонної вулиці створена за рахунок коштів, які отримали з України. Бо всі ці скоробагатьки будували палаци на Мільйонній вулиці біля Ермітажу, де жили мільйонери (а в сучасному розумінні – мільярдери), за рахунок капіталів, які отримували зокрема й з України. Чому? Бо петербурзькі банки контролювали потоки капіталів, які вкладалися в Україну.
Це класична система експлуатації, адже лише товар вивозять напряму, а власне капітал вивозять через банки. Ті багатії переказували кошти, вони були партнерами Паризько-Амстердамського банку, головного для французів, Бельгійського колоніального банку, який вкладав в Україну, – і тому власне Україна стала індустріально розвиненою, але дуже диспропорційно. Навіть якщо будемо порівнювати з Чехословаччиною, то контрасти були не настільки глибокі, як на території України.
Та й сама ідея, що була Україна – колонія... Є праця Волобуєва-Артьомова, який в журналі «Більшовик» у 1928 році серйозно поставив це питання. Згодом він викладав географію на Кубані і в Ростові-на-Дону. У 1950-х роках видав працю, яку зараз мало хто читав. Це одна з небагатьох праць українських географів з теорії економічної географії, в якій автор обґрунтовує не просто опис чогось, а намагається вивести теоретичні основи від німецької школи. Він був дуже своєрідною людиною, якій поталанило, – його не розстріляли, на відміну від Хвильового. Він відбув заслання і там потім працював, бо в Україну йому не дозволяли повернутися. Помер у Ростові-на-Дону, де був професором географічного факультету.
Іншу точку зору обстоював Туган-Барановський, який вважав, що Україна навпаки отримувала величезний розвиток саме завдяки існуванню у складі Російської імперії, бо це був найбільший ринок збуту, тож українська промисловість завдяки йому власне й постала. Це його класична праця «Руська фабрика у минулому і сучасному», яку переклали багатьма мовами. Він обстоював саме цю позицію – що Україна не була колонією, це була специфічна форма експлуатації, але не колоніальна.
Потім уже в українській політичній міграції це питання неодноразово порушував і Кубійович, і пізніше економісти українського походження у США. Але досі ця дискусія не завершена з огляду на те, що були різні аспекти. З одного боку, ми бачимо дійсно величезний ринок збуту, з іншого боку – величезне вилучення капіталів. З одного боку, українці посідають високі щаблі (згадаймо Безбородька, який був канцлером імперії, друга людина після імператриці). З іншого боку – бачимо утиски української мови. Тобто кожному аргументу ми можемо знайти контраргумент.
Свого часу я керував магістром-французом, який намагався зрозуміти вплив французьких інвестицій до Першої світової війни на господарство України. У нього була така цікава робота, він розглядав кожне підприємство, бо є дореволюційна статистика, довідник фабрик і заводів Російської імперії, де яка техніка, куди збували, хто власник... Чудова праця. Та він теж не дійшов остаточного висновку. Так, французькі капітали були повністю відшкодовані, вкладені кошти, вони отримували інвестиції. Але чи це було на користь України – отут він не міг нічого сказати. Бракує мікроаналізу, бо макроекономічний аналіз є, а мікроаналізу (на рівні певних спільнот, зокрема етнічних, громад) ніхто не проводив.