Нещодавно у Львові в межах проекту Ірини Фаріон «Від книги – до мети» презентували перші два томи «Вибраних творів» Дмитра Донцова, які впорядкував Олег Баган. У нашому місті щороку відбуваються десятки книжкових презентацій, як правило, із жвавим обміном думками щодо нових видань.
Тут усе було інакше. Дійство проходило у стилі, який запровадив колись сам Дмитро Донцов на своїх публічних лекціях. Ніяких дискусій. Запитання – тільки письмово. Справа аудиторії – шанобливо слухати, заряджатися Вірою і готуватись до Чину.
Я спробував порушити патетичний стиль дійства, поставивши «незручне» запитання О. Багану і попросивши слова для коментаря. Однак Ірина Фаріон негайно поклала край «провокації»: «Модерую я, і дискусії не буде! Прийшла видатна людина представляти видатну людину. А Ви можете, той пан, що задавав питання, організовувати “круглі столи” і випускати пару».
Що й казати, ставлення до свободи дискусій вельми характерне для сучасних послідовників Донцова, які, либонь, бувши у гумористичному настрої, дали своїй партії назву «Свобода». Отож «випускаю пару» цим текстом і запрошую всіх охочих до віртуального «круглого столу».
Чи О. Баган видатна людина – вирішать нащадки. У кожному разі він робить важливу й потрібну роботу, публікуючи твори Донцова – без сумніву, видатного політичного мислителя. Викликає, однак, низку запитань апологетичне ставлення шановного літературознавця до деяких рис творчості Донцова 1930-х рр. – його захоплення фашизмом і гітлеризмом, його ставлення до євреїв. О. Баган, наприклад, не вважає ідеолога чинного націоналізму антисемітом, оскільки антисемітизм начебто визначається двома рисами: ставленням до євреїв як до нижчої раси і закликами до їх фізичного знищення, а цього у Донцова не було.
Проте за таким визначенням і Гітлера важко назвати антисемітом. Читаючи «Мою боротьбу», доходиш висновку, що її автор уважав євреїв не так нижчою, як небезпечною і шкідливою для людства расою, що досягла навіть певної досконалості у вмінні підпорядковувати своїй невидимій владі шляхетних і прямодушних арійців. Досі не знайдено прямих вказівок Гітлера щодо вбивства євреїв, але мало хто сумнівається, що він їх таки нищив.
Антисемітизм – це ідеологічно вмотивована ворожість до євреїв, що може ґрунтуватися і на расистських, і на інших (релігійних, соціальних, історичних тощо) підставах. Антисеміт завжди вбачає загрозу у євреях, але не конче пропонує усунути її шляхом убивств.
Чи був Донцов антисемітом? На це питання дослідники давали діаметрально протилежні відповіді. Ярослав Дашкевич досить безапеляційно писав, що «в працях ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова немає положень, які можна було б кваліфікувати як антисемітські». Йому вторує Сергій Квіт у книжці «Дмитро Донцов»: «…Погляд головного редактора Л[ітературно-]Н[аукового] В[істника] на українсько-єврейські стосунки ми не можемо назвати антисемітським. Спеціальне поборювання євреїв ніколи не було частиною ідеології українського націоналізму». Відразу після цього автор запитує: «Але кому вигідно бачити в українцях антисемітів? Очевидно, тим, хто робить собі з такого заняття певний політичний капітал або просто боїться втратити роботу». Тут відбувається зміщення акцентів: теза про антисемітизм Донцова переноситься на ідеологію українського націоналізму в цілому, а слідом – на всіх українців. Відповідно, всі, хто її проголошує, опиняються в ролі професійних українофобів, що заробляють політичний капітал. Такий спосіб дискусії навряд чи наблизить нас до істини.
Протилежний погляд сформулював нещодавно Тарас Курило: «Донцов закликав до перейняття українцями полiтики Третього Рейху, зокрема використання гiтлерiвських методiв для вирiшення “жидiвського питання”. Майже кожна його стаття, написана пiсля 1933-го i до початку вiйни, пропагувала фашизм та проповiдувала ненависть до євреїв». Згодом, відповідаючи на мій закид щодо явного перебільшення, автор уточнив свою тезу: «…Я не побоюся ще раз сказати, що антисемітизм можна знайти фактично у кожному номері донцовського “Вісника” поруч із пропагандою фашизму. Як, зрештою, і те, що у 1930-ті роки антисемітизм перетворився на один з центральних елементів ідеології Донцова».
Як же насправді Донцов ставився до євреїв? Простеживши єврейську тематику у творах Донцова, мусимо визнати, що з бігом часу його позиція зазнавала суттєвих змін. Ймовірно, ще в дитинстві він засвоїв деякі упередження щодо євреїв (це видно з його спогадів у листі до Євгена Маланюка 1931 р.), але в часи своєї соціал-демократичної молодості нічим їх не виявляв, навіть більше – гостро засуджував антисемітизм деяких українських націоналістів, а в 1906 р. очолював у Києві боївку для захисту євреїв від погромників.
Події Української революції спонукали Донцова переглянути свої погляди. У «Підставах нашої політики» (1921), осмислюючи причини невдачі визвольних змагань, він висунув серйозний закид євреям України: саме вони разом з росіянами були найбільшими ворогами відокремлення від Росії. Причину цього Донцов убачав не тільки в тому, що єврейство, мовляв, завжди і скрізь було на боці панівної нації, а і в певній спорідненості єврейської та російської психіки, «психіки народів, що досі залишалися майже народами-номадами». Висновок Донцова категоричний: «…Жидівство на Україні, як своєю месіянською філософією, так і своїм русофільством та своїм космополітизмом (наслідком розпорошення раси), мусить вороже ставитися до української національної ідеї».
Наступним поштовхом для Донцова взятися за «єврейське питання» стало вбивство Симона Петлюри 1926 р. та суд над убивцею – Соломоном Шварцбартом, що завершився його виправданням. Під час і після процесу Донцов умістив у «Літературно-науковому вістнику» серію полемічних антиєврейських публікацій, які були відповіддю на антиукраїнську кампанію, що пов’язувала Петлюру і загалом український визвольний рух з єврейськими погромами.
Утретє єврейська тема активізується вже у донцовському «Вістнику» 1933 року і не сходить з його сторінок аж до вибуху Другої світової війни, хоч і не має такого виняткового місця, яке приписує їй Т. Курило. Як правило, антисемітські висловлювання трапляються у Донцова в ширшому контексті його антикомунізму, антилібералізму і, особливо, ворожості до Росії. Лише у кількох статтях тема єврейської провини виходить на перший план. В одній із них – «Буря над Заходом» (1934 р.) – Донцов пропонує «глибше поставити жидівське питання» і формулює три звинувачення євреям: 1) вони перестали бути демократичним чинником і підтримують диктатури, зокрема сталінську; 2) як народ без держави, без власної території і без власної мови, вони не можуть зрозуміти цінностей, які дорогі українцям, тому їхні культурні впливи не можуть бути корисними; 3) не маючи пошани ні до мови народу, серед якого вони живуть, ні до його землі, ні до його визвольних аспірацій, євреї прагнуть захопити провід над ним.
Донцовську логіку фактично приймає і О. Баган, який риторично запитує: а хіба не правда, що євреї підтримували ворожу українцям владу? Такі міркування хибні вже в основі – інтегральному націоналізмі, згідно з яким, кожен індивід – лише клітина свого національного організму, а отже, мусить діяти у згоді з цілою нацією і нести відповідальність за цілу націю, як і нація – за своїх представників. За усією логікою всі євреї відповідають за орендарів, лихварів і чекістів, всі поляки – за пацифікацію, всі росіяни – за злочини більшовизму і т. д.
Два основні чинники формували тоді поставу Донцова: переконання, що євреї (всі!) є опорою комуністичного режиму в СРСР, і вплив гітлеризму, на який редактор «Вістника» покладав великі надії. Говорячи про актуальність гітлеризму для українців, Донцов на перше місце ставив нацистський антикомунізм і антимарксизм, а на друге – те, що цей рух поставив на порядок денний «дражливе для нас жидівське питання». «Жиди і шабесґої» (Шабесґой [з їдиш дослівно – суботній гой] – у прямому значенні неєврей, найнятий юдеями для роботи в суботу, коли самі юдеї не мають працювати. Антисеміти називають шабесґоями тих, кого вважають прислужниками євреїв – О.З.) фігурують у Донцова як найгірші вороги поряд із соціалістами, радикалами, більшовиками та масонами.
У 1937 р. Донцов написав статтю «Нерозрита могила», в якій звинуватив провідників Української революції у низці фатальних прорахунків. Однією з таких помилок Донцов уважав те, що революційний провід не використав стихійної юдофобії українських мас і не скерував його у річище політичного руху на зразок нацизму:
Народна мудрість вичувала, що рівноправність сьому народові [євреям – О.З.] серед нас,– значить в руках Троцьких і Кунів батіг і наґан на нас. Що свободу для себе на Україні вони розуміють як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашім чорноземі другої Палєстини – з безправною більшістю і з упривілейованою меншістю […]. Недовір’я хлібороба до ганделеса, злоба того, хто ходить простою стежкою, до комбінатора, нехіть того, хто шанує силу, до того, хто її боїться – сей куняючий в національній душі комплєкс почувань власної висшости мала революція уняти в яскраву проґраму, щоби створити рух, подібний до гітлєризму. Але сеї проґрами провід нашої революції не створив.
У статті «Загадка III-ої імперії» (1939 р.) Донцов повторив майже всі звинувачення проти «міжнародного жидівства», які висував Гітлер: воно, мовляв, було «силою розкладу», «сараною кинулося на повалену країну [Німеччину, – О.З.], щоби на спілку з переможцями визискати її, – а в літературі, в музиці, у театрі, – захльороформувати духом порноґрафії, гедонізму і фільософії “наплювізму”, “чистого мистецтва”, або просто духом большевизму». За Донцовим, євреї кастрували душу народу, впоюючи у літературу і пресу «жидівський, космополітичний дух», принижуючи і висміюючи національну гордість, патріотизм, героїчне мистецтво. Донцов уважав великою заслугою Гітлера, що він знешкодив ці «бацили», які разом з «веймарською буржуазією» і соціал-демократією вдерлися до ослабленого національного організму Німеччини.
Подібні висловлювання досить часто трапляються у творах Донцова 1930-х рр. і свідчать про глибоке й послідовне переконання. У зв’язку з цим доводиться констатувати хибність твердження про відсутність антисемітизму у працях Донцова.
Існували, однак, й істотні відмінності в антисемітських ідеях нацистів і Донцова. У поглядах останнього антисемітизм ніколи не відігравав виключної чи провідної ролі, а крім того, не був расистським. Донцов часом послуговувався расовими аргументами, але його ворожість до євреїв мала основу радше історичну (міф про євреїв як споконвічних пособників історичних ворогів українства), соціальну (стереотип єврея-визискувача) та політичну (образ єврея-комуніста, прислужника Москви). Немає підстав підозрювати редактора «Вістника» в симпатіях до Голокосту – він взагалі не пропонував практичної політики щодо євреїв, лише вказував на Німеччину як на позитивний приклад, але ще до «остаточного вирішення». Зауважу, що до практичних висновків доходили деякі члени ОУН, але це – окрема тема.
Донцов був непересічним явищем своєї доби і в ній має залишитися. Ті ж, хто сьогодні, за словами І. Фаріон, «заряджається Донцовим», повинні ясно відповісти на запитання: чи й цією частиною спадщини свого кумира вони збираються «заряджатися»?