Дуже близько. За крок. І це найбільш сильне усвідомлення за час цілого майданного місяця.
Не побиття Беркутом (бо це теоретично можна було очікувати чи припустити), не мільйони світлячків на концертах (бо це класно і красиво, але тримає недовго), а саме різкість і прозорість розуміння, що все може повторитися.
Не відпускає оте фото двох людей, яких зловили на крадіжці у КМДА. Обом на чолі написали «Вор», а одного підперезали стрічкою із написом «Злодій». Ці загнані, зацьковані, напружені обличчя. Таких фото - тисячі у матеріалах Другої світової. Вони ідентичні. За винятком сучасного нам одягу і шрифта тавра.
Уявіть, як цих злодюжок спочатку спіймали. Потім їх тримали двоє-троє чоловіків, а той, найбільш справедливий, брав в руки фломастер і писав на чолі одного «Вор», і на чолі другого «Вор». Не знаю, з яким відчуттям він це робив. Напевно будь-яка емоція була сильно приправлена відчуттям великої справедливості, яка саме зараз і відбувається. І великого права її, цю справедливість саме йому вчиняти.
Це фотографували. Фото пішло гуляти соціальними мережами з захопленими текстами про самоорганізацію, про традиції січі, про ницість крадіїв, а навіть більшості їх земляків.
І дивлячись на те фото вперше засумнівалася в глибинному нашому усвідомленні речей, за які ми так впевнено стоїмо.
Чи до кінця ми розуміємо, що таке людська гідність? Моя персональна, але і чиясь також? Чи навчені до автоматизму, що повага до людської істоти належить кожному, навіть найогиднішому злочинцю перед смертною карою?
Чи верховенство права для нас актуальне тільки тоді, коли воно справно працює, чи також тоді, коли механізм поламаний? Всередині нас він же не поламаний, правда? Ми ж сповідуємо, що судити має тільки суд?
Чи таврування людини людиною є для нас неприпустимим, неприйнятним, негідним і принизливим для нас самих чином?
Чи, зрештою, сповідуємо усі десять заповідей, а серед них «Не судіть і не судимі будете», чи тільки одну, ситуативно і на вибір? Чи ті, які тримали і писали на людині, ніколи в житті не вкрали і не збрехали?
Люди на Майдані молилися щонайменше двічі на день. І напевно промовляли «Прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо грішникам нашим». Після, до, між молитвами зловили злодіїв. Дрібних, мізерних крадіїв, які не загрожували життю і не посягали на здоров’я. І цивілізаційний наліт виявився плиткішим, тоншим, ніж сусальне золото на банях. Фанатизм у боротьбі за справедливість, переконаність, що ти на боці безсумнівного добра і тобі, отже, можна все, перетворилися на те, проти чого стоїмо: зневажання гідності, права, закону.
Чи далеко так до Сребреніци?
Є народи, яким історія просто ще не показала нутра людської істоти, не приставила дзеркала до обличчя. Ці народи везунчики.
Фото із затаврованими на чолі людьми – це показане нам обставинами маленьке люстерко нашого єства. Майдан є зокрема і для того, щоб це дике єство ув’язнювати за міцними стінами цінностей, гуманізму, демократії, культури.