Чи існує донбаський сепаратизм? Така постановка питання звучить дивно. За останні три роки ми звикли думати, казати і писати, що на Сході йде війна з сепаратистами. Одним донбаський сепаратизм здається загрозливим, другим – жалюгідним, третім – ще якимось. Але що прискіпливіше вдивляєшся у це явище, то меншим виявляється його справжній масштаб.
Політичні ігри
Історія донбаського сепаратизму почалася ще у 1990-х. Саме тоді, у жовтні 1991-го, у Донецьку пройшов перший з’їзд депутатів південно-східних областей, котрі вимагали від Києва особливого економічного статусу для Донбасу. У 1993-му, коли країну лихоманило шахтарськими страйками, Донецьк намагався говорити з Києвом мовою шантажу та ультиматумів: погрожував, призупиняв відрахування до державного бюджету і т.д. У 1994-му на Донеччині та Луганщині ще й провели незаконний «референдум» щодо федералізації України. Але той сепаратизм був не більше, як політичним шантажем Києва – щойно «донецькі» увійшли у симбіоз з режимом Леоніда Кучми, свято непослуху припинилося на ціле десятиліття.
На президентські вибори 2004-го Віктор Янукович ішов з цілком соборницькою програмою, обіцяючи навіть «послідовно утверджувати державний статус української мови». Розмови про ПіСУАР почалися лише тоді, коли передачу влади від Кучми зірвала Помаранчева революція. Але вже у 2010-му, йдучи на вибори за реваншем, Янукович знову забув про сепаратизм, обіцяючи лише «розширення повноважень місцевих рад» та «реформування міжбюджетних відносин на користь місцевого самоврядування». Ні про яке єднання з Росією не йшлося. Навпаки, за його президентства нарешті стартувала демаркація російсько-українського кордону на Донбасі, котрій так опиралася російська сторона.
Про сепаратизм у Партії регіонів знову згадають вже у лютому 2014-го, на з’їзді у Харкові, де оголосять про передачу всієї повноти влади місцевим радам південно-східних областей. Фактично, повторювалася ситуація 10-річної давності, коли регіонали, налякані перемогою Майдану, виборювали собі у Києва гарантії безпеки та недоторканості своєї влади. Тож вважати регіоналів щирими сепаратистами – явне перебільшення. Сепаратизм «донецьких» був небезпечною, але все ж таки грою, блефом, спробою «взяти на понт» столичну владу. Але щойно вони самі заходили у столицю, сепаратизм ховали у шухляду, зігнані на мітинги бюджетники розходились і Донбас переставав бути проблемою.
Корисні маргінали
Чи існував на Донбасі низовий, суспільний сепаратистський рух? Номінально – так. Ще у 1990-х на Донеччині та Луганщині з’являлись партії та рухи, котрі закликали до відокремлення Донбасу від України, утворення автономії і т.п. Однак це були абсолютні та безнадійні маргінали, не здатні створити навіть видимість масового сепаратизму в регіоні. «До моменту перевороту у Києві 21 лютого 2014-го практично ніякого російського впливу у Донбасі не було! У Криму щось було, але у Донецьку – практично нічого!» – зізнавався у своїй книзі «Смолоскип Новоросії» Павло Губарєв. Губарєв, Пургін, Пушилін, Харітонов, Болотов, Плотницький, Захарченко – всіх цих імен до весни 2014-го пересічні мешканці Донбасу ніколи навіть не чули.
І тут виникає цілком закономірне питання: як же так вийшло, що навесні 2014-го владу захопили саме сепаратисти? Але штука в тому, що сепаратисти владу на Донбасі і не захоплювали – їм цю владу вклали у руки російські окупанти. Єдиний сенс існування всіх цих губарєвих полягав у тому, щоб створити візію, буцімто влада на Донбасі переходить до висуванців народу, а не до іноземної окупаційної адміністрації. Вочевидь, у такий спосіб Москва намагалася замилити око Заходу, видавши своє вторгнення в Україну за наш внутрішній конфлікт. Саме для цього були потрібні фейкові «референдуми», «вибори» та казочки про мирних шахтарів, котрі викопують «Гради» у шахтах.
Що ж стосується населення Донбасу, проросійські настрої не варто плутати з сепаратизмом. За даними соціологів, у квітні 2014-го сепаратистські погляди поділяли лише 30% місцевого населення, причому захоплення адмінбудівель схвалювали трохи більше 20% і стільки ж – введення російських військ в Україну. Отже, навіть у цьому розрізі проросійські бунтівники були в абсолютній меншості. Та й ким були ці бунтівники? Силовий сценарій захоплення влади у краї забезпечували російські «туристи», котрі почали прибувати у південно-східні регіони вже взимку 2014-го. А за ними роль повсталих «шахтарів і трактористів Донбасу» стали виконувати російські «добровольці», «відпускники» та регулярні частини Збройних сил РФ.
Під машкарою сепаратизму
Звісно, заперечувати факт колабораціонізму неможливо – тисячі мешканців Донбасу справді пішли воювати в «ополчення». Втім, колабораціонізм – неодмінний супутник будь-якої окупації. Але масштаб його на Донбасі не варто перебільшувати. Навіть якщо повірити, що в «армії ДНР» справді воює 35 тис. місцевих «шахтарів і трактористів», то це менше, ніж 0,01% населення Донеччини. Тимчасом понад 1,5 млн – майже чверть населення окупованих районів Донбасу – вважали за краще виїхати світ за очі, ніж жити в окупації. Тож «народна» у фейкових «республіках» лише назва: навіть тих, хто залишився в ОРДЛО, мають не за громадян, а за заручників: комендантську годину з 2014-го так і не скасували, а репресії лише обросли псевдоюридичними формальностями.
Отже, говорити про існування сепаратистського руху на Донбасі можна з дуже великою натяжкою, і ця натяжка буде однозначно на користь Москві, яка за шильдою сепаратизму приховує факт окупації. На щастя, українська дипломатія добилася чималих успіхів у роз’яснювальній роботі з нашими західними союзниками. Вочевидь, корективи варто вносити і до наших внутрішніх дискусій. Не називаючи речі своїми іменами, ми мимоволі починаємо дивитись на них крізь окуляри російської пропаганди. Бо коли ми говоримо, що на Донбасі існував масовий сепаратизм («там всі такі»), тоді і «референдум» 2014-го року стає реальним актом волевиявлення, Захарченко – обраним лідером, а війна на Донбасі – громадянською. І тоді десь у Москві посміхається політтехнолог.