Великдень, як і будь-яке інше визначне християнське свято, звично демонструє через соцмережі прикре явище – частина людей вважає своїм «священним» обов’язком висміяти християнську релігію і тих, хто її сповідує. Чи як численні коментатори в соцмережах, серед яких є когорта таких, що бігають по всіх тематичних постах та групах, щоб всоте розповісти, як же їм байдуже на християнство і якими забобонними невігласами є релігійні люди. Чи як чимало більш-менш відомих блогерів та експертів у різних галузях, як-от фінансовий аналітик (і за сумісництвом експерт з усіх питань, судячи з його фб-дописів) Сергій Фурса, який на Великдень запостив дуже смішний, на його думку, мем – кадр із радянського фільму «Кавказька полонянка», де санітари в психлікарні ведуть зв’язаного головного героя. Тільки в цьому випадку «психічно хворий» Шурік начебто каже «Христос Воскрес», а санітари у відповідь: «Воскрес, Воскрес, заспокойтесь». А ми кажемо – декомунізація. Як бачимо, не для всіх, адже вульгарна радянська атеїстична пропаганда жива-живісінька.
Кожен має право публікувати в соцмережах будь-що чи сповідувати будь-які погляди, які не суперечать Конституції та Кримінальному кодексу України. Проблема не в факті існування зневажливих щодо християн поглядів, а в тому, що багато людей вважає їх не просто нормальними й допустимими, але й ознакою доброго тону та ледь не приводом для гордості. Більше того, дуже часто таку зневагу до почуттів та поглядів значної частини співгромадян в Україні демонструють ті, хто в інших випадках є щирим і затятим поборником прав різноманітних пригнічених чи «пригнічених» груп. І це виглядає як мінімум лицемірно та непослідовно.
Пропагування і захист прав різноманітних груп – расових, сексуальних тощо – є однією з ключових тенденцій сучасності. Сам собою цей факт є позитивним, адже дискримінація в будь-якій формі і за будь-якою ознакою не тільки заборонена Конституцією, а й просто є аморальною. Не розглядаємо випадків, коли захист прав тієї чи іншої групи переходить тверезі межі й різноманітні теорії їх симпатики подають як єдино правильні догми. У цьому разі варта уваги проблема дещо інша – загальна прогресивна тенденція до захисту від дискримінації не поширюється на деякі групи людей. Наприклад, християн.
Наприкінці березня вкотре трапився випадок смертельного насильства в одній з американських шкіл. Цього разу місцем трагедії стала християнська школа «Ковенант», а жертвами – її учні. Зазвичай такі трагедії породжують бурхливі обговорення й запеклі дискусії щодо проблем суспільства, обігу зброї в США тощо. Та цього разу – майже тиша. ЗМІ не мусолили цієї теми тижнями, не було заворушень во ім’я праведної ідеї з портретами жертв на чолі процесій. Не було й розмов про те, що вбивця є втіленням проблем суспільства. Бо цього разу це був не білий чоловік, якого зручно прив’язати до «злочинного патріархату», а трансгендер. У сучасних реаліях, особливо американських, найменша критика ідеології й засад цього руху неминуче веде до шквалу обурення і, найчастіше, «скасування» того, хто посмів цю критику озвучити. Та й білі діти – учні християнської школи – теж не вписуються в традиційний перелік «гноблених і дискримінованих». Тому більшості ЗМІ, активістів чи політиків найпростіше було просто проігнорувати цей випадок.
Часто в новинах можна зустріти інформацію про різні випадки насильства на національному чи релігійному ґрунті в різних куточках світу – наприклад, щодо мусульман-рохінджа в М’янмі, курдів у Туреччині, Сирії чи Іраку. Але чи часто трапляється інформація про регулярне й масове насильство щодо християн у Нігерії? Для прикладу, радикальні ісламісти, які мають значну потугу на півночі країни, лише за 200 днів 2021 року вбили близько 3,5 тис. християн – саме через їхню релігію. І при повному невтручанні державної влади. Що не завадило США того ж року виключити Нігерію зі списку країн, які порушують релігійні права.
Звідки така непослідовність? Чому в часи боротьби з різними формами дискримінації зневага чи навіть насильство щодо християн не тільки не привертає такої ж уваги, як дискримінації інших груп? Причин є чимало, та головна з них – зневажливе ставлення до християнства як релігії чи до церкви як інституції вже не перше століття вважається «прогресивною» позицією. Мовляв, усе, що пов’язано з релігією – пусті і шкідливі забобони, а справжня наука та прогрес можливі, лише якщо відкинути ці архаїчні пережитки. Як мінімум із часів Просвітництва XVIII – крізь позитивізм ХІХ і численні ідеології та філософські школи ХХ століття – атеїзм, або принаймні публічне висміювання релігії стало ознакою правильного, «прогресивного» тону.
І сьогодні більшість тих, хто на різноманітні дописи на тему християнства реагує в стилі «ги-ги, тупі віруни», вважає це ознакою власної «прогресивності», не помічаючи власного перетворення на карикатурних фанатиків – нічим не кращих від фанатиків релігійних, готових проклинати усіх, хто мислить не так, як вони. Класичний «принцип підкови», коли протилежні крайності виявляються вельми схожими. І черговий аргумент на користь тези, що будь-який радикалізм – це зло.
В українському випадку дискусія навколо того, чи доречно висміювати релігію, яка є рідною для більшості наших співгромадян, призвела до появи цікавого аргументу на захист. Мовляв, християни в Україні не є меншиною, а тим паче загроженою. Тому можна дозволити собі щодо них те, що ті ж самі люди ніколи не дозволять собі стосовно мусульман, євреїв, представників ЛГБТ тощо – висміювання, кпини, знущання. Що, на перший погляд, є відходом від декларованих цими людьми гасел рівності, поваги, толерантності, різноманіття etc.
Цей аргумент видається вкрай недоречним і загалом хибним з кількох причин. По-перше, моральні засади повинні мати універсальний характер. Якщо ми приймаємо засаду поваги до людей незалежно від їх світогляду, релігії, кольору шкіри чи статі, то повинні її застосовувати до всіх груп, які не загрожують нашій ідентичності чи фізичному існуванню. Ідея, що засадничі права та гідність властиві кожній людині з моменту її народження, незалежно від, скажімо, соціального походження – один із головних здобутків цивілізації. І цілком співзвучна з християнською засадою, що мірилом гідності та моральності є вчинки людини, а не її походження чи статус. Тож або ми визнаємо право всіх груп на повагу, або повинні відмовитись від претензій на високі моральні засади й пов’язані із цим гордощі.
Логіка, згідно з якою певне панівне явище в суспільстві можна запросто висміювати, є небезпечною ще й через те, куди вона може привести. Вона дедалі більше починає нагадувати нові форми сегрегації: ось ідеї правильні, а ось ці – ні, ці гідні захисту й поваги, інші – зневаги, ця група людей апріорі права й «прогресивна», а ось та – кумедний пережиток минулого. У підсумку це нагадує що завгодно, але не рівність, повагу і толерантність. А радше те, з чим ці ідеї первісно покликані боротись. Крім того, висміювання основ суспільства (а християнство та його традиції є прикладом такої основи) може призвести до розмивання культурних засад спільноти, до нездатності чітко відповісти на питання – а хто ж ми такі?
Усе це, на додачу, ще й дуже «пахне» «репресивною толерантністю» в дусі Герберта Маркузе. Головна ідея його вкрай шкідливого однойменного есе – толерантність і свобода слова насправді корисні лише панівним групам. Тож дискримінованим потрібно проявляти цілковиту нетолерантність до ідейних опонентів і заради досягнення «справжньої» свободи треба затикати рот усім, хто мислить «неправильно». За словами Маркузе, «реалізація громадянських прав тими, хто їх не має, передбачає позбавлення цих прав тих, хто заважає такій реалізації». Нинішні поборники «справедливості та рівності» у багатьох країнах, часто і в Україні (хоч це й менш помітно, ніж на Заході), вірно слідують заповіту Маркузе – вимагають прав і свобод, при цьому цілковито заперечуючи право на них для ідейних опонентів і «скасовуючи» їх за відстоювання власних цінностей.
Написане вище нітрохи не виправдовує неповаги до представників найрізноманітніших меншин чи будь-яких груп взагалі. Як не робить припустимим нав’язування християнства (чи будь-якої іншої системи вірувань) іншим. Церкву чи християнство за дві тисячі років їх історії є за що критикувати. І в українських церквах сьогодні трапляються помилки, дурниці та невігластво. Як і в будь-якій людській спільноті. Та все це не заперечує фундаментальної ролі християнства в історії західної цивілізації.
Основами здорового суспільства є право на власний вибір і на повагу інших до цього вибору. Бути релігійним чи атеїстом, ходити до церкви чи ні, святкувати християнські свята чи ігнорувати – усе справа особистого і свідомого вибору. Але без взаємної поваги цей вибір мало чого вартий. Бо розподіл людей на «правильних» і «неправильних», «прогресивних» і «ретроградів» не зміцнює суспільство. Моральні принципи людина або сповідує послідовно, або не сповідує взагалі. Проміжні випадки, коли одним повага, а іншим зневага лише на основі власних симпатій – це не що інше, як лицемірство.