Ті, хто грав у стратегічні комп’ютерні ігри, знають, як важко одночасно і задовольняти економічні потреби своєї віртуальної цивілізації, і розбудовувати армію, і проводити наступальні та оборонні заходи. Гадаю, саме на комп’ютерних іграх варто пояснювати школярам те, наскільки важко розвивати свою державу на різних історичних етапах. Можливо, тоді буде менше громадян, які вважають, буцімто достатньо дати армії патріотичний наказ взяти Донецьк (паралельно оголосивши війну Росії) – і вже завтра Європа та США будуть дивуватися, як прості українські Івани завиграшки розгромили бездуховних монголоїдних угро-фінів, які тільки і вміють, що «бояришник» жлухтити відрами.
Я вже писав про те, що багато українських успіхів – це не так заслуга українців, як недопрацювання ворожої сторони. Російська влада не розрахувала ані власних можливостей, ані ступеня деградації нашої державної структури. Певне, кремлівським стратегам здавалося, що достатньо дмухнути – і щонайменше пів-України лежатиме в руїнах, серед яких весело гасатимуть прибічники «русского міра» з триколорами.
Так-от, сьогодні я хотів би поговорити про цей самий «русскій мір» у незвичному ракурсі: як ми, Україна, можемо його використати на свою користь.
Існує думка, що достатньо відгородитися від Росії ментальним і фізичним парканом, як одразу все у нас почне ладитися саме собою. Мовляв, лінощі, корупція, тяп-ляпство – це все виключно від росіян. Є навіть унікуми, які вважають, буцімто в лавах «ополчєнія Новороссіі» – виключно понаїхавші за часів радянської влади, а щирі нащадки козаків, звісно ж, ніколи б не пішли воювати проти Неньки.
На жаль, мушу розчарувати: наш народ святий і праведний лише на сторінках читанок для молодших класів. Реальність набагато суворіша. Але повернімося до «русского міра»: що ж він таке і з чим його їдять?
Отже, фактично «русскій мір» є ментальною проекцією географічного «пострадянського простору». Це територія, де переважна більшість людей розуміє російську мову (у пострадянському її варіанті) і російську систему культурних мемів та маркерів (теж у пострадянському варіанті). Наслідком прийняття, власне, цієї культурної системи і є толерантність до корупції. Якщо написати українською мовою «розпиляти бюджет» – це буде анітрохи не менш русскомірно, ніж російською «распилить бюджет». Українська мова виконує лише функцію змінної насадки для інструменту «русского міра», а тому в принципі не здатна самостійно розвиватися в таких умовах. Скільки не переспівуй бандитську «Мурку» українською – це все одно буде прив’язка до «русского міра», хай навіть саркастична.
Ні, я тут не казатиму, як «відв’язатися» від «русского міра». Знаєте принцип «не можеш подолати явище – очоль його»? От я спробую запропонувати саме цей асиметричний крок: очолити його, цей самий «мір». Звісно, не ту частину, яка совкова, а ту, яка антисовкова. Щоб Україна стала зразком і своєрідною Меккою для всіх тих, хто в дитинстві дивився мультики про Чебурашку, а зараз є прихильником демократії, ринкової економіки та законності одночасно.
Звісно, я кажу про ідеальну ситуацію – коли в Україні до влади прийде еліта, зацікавлена у розвитку держави, а не забезпеченні вузькокорпоративних інтересів. Навряд чи на першому етапі розвитку Україна може претендувати на лідерство на просторі Угорщини, Румунії, Словаччини, Польщі та Литви: ці країни вже давно попереду нас. Але ми можемо бути зразком для наслідування і центром тяжіння для Білорусі, Казахстану, держав пострадянської Азії та Кавказу, можливо, навіть Молдови і, звісно ж, для Росії.
Основна перешкода для реалізації такого спокусливого плану – це русофобія. Не у значенні «нелюбов до Росії» (хто ж її таку любить), а саме як фобія – «ірраціональний, інтенсивний і постійний страх». Зокрема у нас справді бояться, що приїзд в Україну кількох десятків тисяч студентів та спеціалістів з Росії, Казахстану чи Вірменії – це катастрофа для нації. От Польща чомусь не боїться залучати кадрів зі Сходу, Британія не лякається фахівців з колишньої Британської Індії, а у нас просто міфічний страх, що вітчизняний «русскій мір» стане ще більш «русскім».
Окреме питання – це мова. Тобто, скажімо, чи було б відкриття російськомовного університету десь в Одесі чи Маріуполі важелем зросійщення? Як на мене, це залежить від державної політики. Якщо вона розумна – то ні. Мешканці Будапешта не забувають угорську мову через те, що в їхньому місті діють англомовні ВНЗ. Процес навчання іноземних студентів у російськомовних університетах України має передбачати поступове оволодіння державною мовою – адже нашою метою є «прив’язати» цих людей до України. Навіть якщо вони поїдуть з країни – краще щоб ці люди залишалися агентами саме українського культурного впливу. Ще раз наголошу: таке можливе лише в результаті загальної мудрої політики в гуманітарній царині, бо наразі вся боротьба за українізацію України крутиться навколо «спочатку показово щось заборонимо – а там якось воно буде».
І – важливий момент – використання пострадянського «міра» для своїх потреб, звісно ж, не заперечує ані інтеграції з ЄС, ані вступу до НАТО, ані жорстокого протистояння імперській Москві. Власне, мільйони людей від Владивостока до Батумі саме цього від України й очікують, на це і сподіваються.
Ну і насамкінець хотів би додати, що це все – лише запрошення до дискусії. Чи потрібно Україні ставати лідером пострадянського простору і «збирати вершки» його інтелектуального розвитку? Чи «потягнемо» ми роль регіонального лідера – чи краще нам намагатися стати східною околицею ЄС без особливих амбіцій («краще синиця в руці»)? Чи можливо використати потенціал російської мови як міжнародного засобу комунікації (а вона такою за фактом вже є, на відміну від української) для користі української держави? Ці та багато інших питань варто продумати і обговорити – а раптом нам все-таки вдасться щось путнє.