У грудні 1797 року Париж тріумфально зустрічав героя – 28-річного генерала, котрий на чолі свого війська фактично самотужки приніс перемогу Франції у війні проти цілої коаліції ворогів, а передусім – австрійців. Молода і нестабільна республіка вперше за кілька років могла, бодай ненадовго, почуватися в безпеці і будувати оптимістичні плани на майбутнє. І дедалі більше французів починали асоціювати віру в краще майбутнє із цим молодим генералом, чия рішучість та лідерські якості по-справжньому захоплювали. Його звали Наполеон Бонапарт.
Подальша історія відома. Наполеон очолив Францію спочатку як Перший Консул, а згодом – імператор. Він встановив одноосібну диктатуру та став видатним не лише військовим, але й державним діячем. Кодекс Наполеона, що заклав основи новочасної правової системи Франції, модернізація її економічних інституцій та багато інших державницьких здобутків – саме за це, а не лише за військові перемоги, багато хто донині шанує Наполеона.
Попри це, його спадок донині викликає суперечки. Один з важливих елементів цих дискусій – чи вартували перелічені вище здобутки безлічі загиблих у Наполеонівських війнах? І чи варто взагалі військовикам, навіть найталановитішим, ставати на чолі держав?
Війна, особливо війна проти зовнішнього агресора – це завжди зростання впливу військовиків. Особливо якщо ця війна переможна. Історія знає чимало прикладів, як після перемог (а іноді й поразок) полководці ставали впливовими державними мужами, а нерідко – легальними чи силовими методами очолювали держави.
Реалії нинішньої України в умовах повномасштабного російського вторгнення такі, що власній армії українці довіряють як нікому іншому. Успішне протистояння ворогу зробило ЗСУ приводом для гордості. І зробило вкрай популярними в суспільстві відомих військових очільників, а насамперед – головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Хоча сам Залужний жодним словом чи ділом не робив навіть натяків на власні амбіції в політиці, для багатьох українців він за останні півтора року став безсумнівним авторитетом і бажаним кандидатом на роль того, хто по завершенню війни має нарешті «навести порядок» в державі.
Наразі такий розвиток подій виглядає малоймовірним. Але якщо історія і повинна нас чогось вчити, так це того, що «ніколи не кажи ніколи» – особливо після 24 лютого 2022 року. Суспільні реалії такі, що Валерій Залужний чи інший відомий командир ЗСУ потенційно може мати дуже непогані шанси на випадок походу в політику. Це буде наслідком і високої довіри до ЗСУ, і чергової хвилі розчарування «традиційними» політиками (до когорти яких уже надійно увійшов Володимир Зеленський), і загальними труднощами, що неминуче спіткають післявоєнну Україну.
2014 рік уже показав частину потенціалу такого ходу подій. Хоча анексія Росією Криму та її ж вторгнення на Сході України за масштабом і (будемо відвертими) впливом на українське суспільство помітно менше струсонули соціум, ніж події 2022 року, на тогорічних парламентських виборах ледь не всі політичні партії прагнули залучити на чільні місця воїнів-учасників АТО, зокрема командирів добровольчих батальйонів. Результати першого помітного походу окремих військових у політику виявились вельми спірними. Хтось самовіддано працював, а хтось виявився Семеном Семенченком і Надією Савченко.
Ще один вагомий чинник, який потенційно може сприяти появі військових у політиці (чи навіть на її вершині), є традиційною болячкою української політичної культури – віра значної кількості громадян у те, що очолити державу має «сильна рука», котра радикальними методами здолає економічні труднощі, корупцію та все інше. Ця віра – одне з живильних джерел українського популізму, що раз по раз дарує владу тим, хто обіцяє «навести лад» тут і одразу. Останній (проте далеко не перший) і найяскравіший приклад – Володимир Зеленський. Зрештою, не просто так до 2020 року чи не найпопулярнішим серед українців іноземним лідером був Олександр Лукашенко.
Частина українців це прагнення «сильної руки» доповнює уявленнями, що «от хлопці повернуться з фронту і наведуть лад у державі». Очевидно, і тут історія знову добрий вчитель, що після тривалої війни більшість її учасників щиро бажатимуть і потребуватимуть відпочинку і допомоги, а не нових, цього разу політичних, баталій. Та якщо хтось таки захоче спробувати себе в політиці – такі настрої будуть йому на користь.
Чимало тих, хто всерйоз чи не дуже обговорює гіпотетичний прихід у владу військовиків, чомусь уявляють такий розвиток подій за сценарієм військового перевороту і встановлення того, що завдяки російській пропаганді стало в нас словом радше мемним, ніж серйозним – хунти.
Годі казати, що будь-які перевороти, зокрема й військові – небажаний шлях. Тому що це однозначно не буде схвалено нашими союзниками на Заході, де для політичних кіл, а особливо суспільної думки, легітимність є ключовою. Тому що «сильна рука» з повноваженнями диктатора – це те, що можна легко «завести», та потім дуже важко «вивести». Тому що сильна одноосібна влада в принципі історично не характерна для української політичної культури. Україна – не Сінгапур чи Південна Корея, де суспільства десятиліттями мирились із диктатурою (у південнокорейському випадку – зокрема військовою) заради економічного зростання.
Існує й інший сценарій. Не обов’язково як Наполеон влаштовувати державний переворот, тим паче в європейській державі ХХІ століття. Демократична система не є ідеальною, проте вона здатна виводити на вершину здібних людей, особливо в кризові часи. І військових також. Хоча історія ХХ століття дає куди менше прикладів військових-політиків, ніж попередні епохи, один яскравий приклад можна навести. Двайт Ейзенгавер, який у роки Другої світової командував об’єднаними американськими та британськими військами в Європі з моменту висадки в Нормандії, у 1953 році став демократично обраним президентом США. Як покажуть наступні вісім років і два президентські терміни – одним із найуспішніших у новітній американській історії.
Зростання ролі військових в українській політиці після війни – сценарій не гарантований, проте цілком імовірний. Сам по собі факт появи військовиків-політиків не є ані добрим, ані поганим. І він точно не є гіршим за «тестування сильної президентської республіки» Володимиром Зеленським і його оточенням. Генерал у ролі політичного лідера може стати як видатною постаттю на кшталт Наполеона чи Ейзенгавера, так і безжалісним тираном, якого проклинатимуть наступні покоління.
В українських реаліях немає дієвої альтернативи розбудові ефективних демократичних механізмів та інститутів. Якщо в рамках такої системи біля владного керма зможе опинитись людина, що поєднає військові перемоги та досвід із чітким баченням демократичного й успішного розвитку держави та зуміє їх реалізувати – це буде лише на краще.