Тиждень тому в Інтернет-мережі поширилася жахлива новина: руїнам львівської синагоги “Золота Роза”, побудованої в середині 16 століття та зруйнованої нацистами під час Другої Світової війни, загрожує остаточне знищення через будівництво готелю на прилеглій території. Звістка про зумисне руйнування решток “Золотої Рози” — пам'ятки незрівняної за своїм історичним та культурним значенням, цілком сподівано має потенціал скандалу, нечуваного навіть в Україні останніх років, де інтереси охорони історії та культури зазвичай стають жертвою місцевого молодого, але вже досить нахабного й потворного капіталізму.
Джерелом скандальної інформації, що її як доконаний факт за кілька днів продублікували десятки інтернет-порталів у краінах близького і далекого закордону, була стаття британського журналіста Тома Гроса в газеті “Гардіан”. Стаття ця - відверто сенсаційного характеру та повна фактичних похибок, зокрема щодо історії єврейської громади у Львові та долі єврейських архітектурних памяток. Тому обурена реакція на цю статтю пана Василя Расевича, опублікована на порталі Захід-нет 3 вересня, мене не дуже здивувала. І справді, запобігати свідомому чи несвідомому перекручуванню науково усталених історичних фактів — це неодмінна складова професійної ідентичности кожного історика.
Здивувало мене інше: ступень обурення Расевича зі статті Гроса та, як на мене, хибне спрямування цього обурення. Несподіванкою для мене було також те, що після появи статті у “Гардіан” (2 вересня) і до сьогоднішньої заяви радника президента України Ганни Герман про призупинення будівництва горезвісного готелю мером Львова Андрієм Садовим на її особисте прохання, я не побачила інших публікацій в українському Інтернеті, які, бодай опосередковано, зверталися б до суті проблеми: що відбувається з “Золотою Розою” і як цьому зарадити, якщо ситауція насправді загрозлива. Той факт, що стаття Расевича стала чи не єдиним відгуком на ситуацію з боку українських публічних інтелектуалів, спонукає мене додати дещо і від себе, стосовно як аргументів цієї статті, так і скандалу навколо “Золотої Рози” загалом.
У своєму дописі, Расевич докладає чимало зусиль для спросування фактичних помилок Гроса. І справді, у Львові ніколи не мешкало 450 тисяч євреїв, а лише приблизно 100 тисяч на 1939 рік, чи — якнайбільше — 130 тисяч, якщо врахувати можливе зростання єврейської громади коштом біженців з окупованої німцями Польщі в 1939-1941 роках. І справді, Гросове твердженя про те, що на територію Львівщини для знищення нацисти звозили також маси румунських і угорських євреїв, не витримуэ жодної історичноъ критики. І справді, синагогу “Золота Роза” було зруйновано не 1941, а 1942 року, а інформація про спалення синагоги разом із замкненими там євреями стосується не “Золотої Рози”, а синагоги прогресивного напрямку юдаїзму — Темпль, що була розташована у Краківському передмісті. Однак чи змінює спросування цих деталей загальну картину Голокосту у Львові, тобто факт брутального знищення практично всєї єврейської громади, а також цілеспрямованого зруйнування час війни переважної більшості повязаних з цією громадою культурних памяток? Я не певна.
Фактичні похибки Гроса не додають вірогідності його статті, але важко уявити свідомі мотиви, які змусили б журналіста долити ще більше чорної фарби на вже й без того чорну картину. Тому я схильна вважати ці похибки результатом звичайного незнання, хоч і яким несхвальним. Убачати ж у цьому свідомий замах на добрий імідж України на слід, бодай тому, що достовірна інформація не спричинила б меншого ефекту на читача. Імовірно, ефект був би навіть більш драматичний, особливо якби пан Грос не полінувався переглянути хоча б кілька спогадів евреїв, які пережили Голокост у Львові, і зацитував думки цих щасливців про поведінку переважної більшості українського населення щодо їхніх єврейських сусідів під час німецької окупації. (Зацікавленого читача відсилаю хоча б до опублікованих українською мовою мемуарів Давида Кагане).
Однак, Гросові у його статті йшлося, як ми пам'ятаємо, не так про історію знищення єврейської громади у Львові, як про значно нагальнішу проблему — сучасну долю “Золотої Рози”. Расевич, приділивши чимало уваги спростуванню Гросових хиб, цю проблему згадує лише мимохідь, серед інших, не аж таких вже суттєвих деталей. А саме, він твердить, що спорудження готелю на території Золотої Рози, про яке заявляє Грос, “це неправда, бо незаконне будівничтво відбувається на місці колишньої славетної єшиви, що є не менш фатальним для історичної спадщини Львова.” Одразу після цього, не розвиваючи теми, Расевич повертається до обговорювання фактів з історії Другої Світової війни. Такий підхід можна було би зрозуміти, якби зацитоване речення дорівнювало твердженню “Із “Золотою Розою” все гаразд”. Однак насправді ці два твердження аж ніяк не тотожні.
Так, будівництво готелю здійснюється не на ділянці самої колишньої синагоги, а “лише” на безпосередньо прилеглій території. Проте будь-хто, хто на свої очі бачив руїни “Золотої Рози” (до того, як львівьска міська влада затулила прикре видовище від людського ока високим парканом), знає: все, що від славетної синагоги на сьогодні залишилося — це фундамент і фрагменти трьох стін, які саме й відокремлюють “Золоту Розу” від прилеглої територїї. Зітхнути з полегшенням від того факту, що будівництво кількаповерхового готелю, за участі важкої техніки, як от бульдозери, ведеться впритул до руїн споруди 16-го століття, збудованої із надзвичай крихкої цегли, до того ж нічим не захищеної від стихій протягом останніх 70-років, може лише... Ну, не знаю хто, не хочеться нікого ображати, але ціла ситуація нагадує мені анекдот про “справедливого” царя звірів, який замінює аж надто жорстокий, на його думку, смертний вирок гадюці: “Відсікти їі голову” — на м'якший: “Відсікти їй хвіст”. Інакше кажучи, будівництво упритул до руїн, по-суті, нічим не ліпше будівництва на їх безпосередній території, оскільки кінець-кінцем у кожному разі означає їхнє руйнування.
Звісно, можна заперечити, що це не одне й те саме. Якщо будівництво на ділянці “Золотої Рози” означалоб її негайне остаточне руйнування, то будівництво поблизу, можна сподіватися, якось минеться, і руїни “Золотої Рози” ще простоять певний час у томусамому або не набагато гіршому стані (далебі, уявити набагато гірший стан мені важко). Однак мої власні состереження щодо долі єврейських історичних пам'яток в останні кілька років, зокрема на землях Західної України, де розташовані найцінніші та найдавніші такі пам'ятки, не дають підстав для оптимізму. Більшість історичних будівель синагог, про які я знаю і які бачила на влсані очі під час численних подорожей Галичиною та Волинню з 2003 року до сьогодні, потрапили у катастрофічний стан або були цілковито зруйновані не внаслідок зумисних дій, а внаслідок бездіяльности. Наведу лише кілька прикладів.
Синагога початку 17 століття в Гусятині Тернопільської області, двічі зруйнована (під час Першої та Другої Світових війн), та двічі відбудована з руїн, до середини 1990-х років слугувала як приміщення краєзнавчогго музею — випадок мало не унікальниі в контексті радянської пам'яткоохоронної політики. За незалежної України, місцева влада, не маючи грошей на ремонт будівлі, перевела музей до іншого (мені не відомого) приміщення, а можливо й просто закрила музей, бо більшість експонатів було покинуто на призволяще у самій споруді колишньої синагоги. Нагадаю, йшлося тоді не про реставряцію будівлі, а лише про поточний ремонт. Під час мого першого візиту в Гусятин 2004 року, споруду колишнього музею-синагоги було зачинено на замок, а вікна захищали шиби. На 2008 рік, коли мені знову довелося бути в Гусятині, ані замку, ані шиб вже не було, і кожен охочий міг вільно зайти й потішитися видовищем музейних реліктів. На травень 2011 року (мій останній візит в Гусятин) рештки музейного обладнання було розтрощено, а підлогу вкрито товстим шаром сміття і — в кількох місцях — слідами вогнищ. Можна сподіватися, що стіни Гусятинської синагоги простоять іще кілька десятиліть. Однак ця споруда, серед інших синагог 16-17 століть на сучасних українських землях (усього їх залишилося з-півдесятка) ще десять років тому була в найліпшому, цілком задовільному порівняно з рештою стані. Тепер споруда потребує масштабної і дорогої — занадто дорогої за місцевих умов — реставрації, й очевидно поділить долю своїх менш щасливих сестер.
Стан колишньої Великої синагоги міста Броди, напевно більш відомий для загалу, а все ж нагадаю і про нього. Цю споруду 18 століття, унікальну за своїм історичним та архітектурним значенням, було пошкоджено бомбою під час Другої Світової війни і ніколи не було відреставровано. До середини 1990-х років, однак, більша частина споруди — стіни і склепіння — були назагал збережені. Згодом, унаслідок снігопаду, почав руйнуватися дах, а за ним і склепіння. До середини минулого десятиліття до синагоги, на свій страх і ризик, ще можна було зайти, що я і зробила, бувши в Бродах 2004 року. Однак очевидно, не всі заходили до руїн для того, щоб, як я, помилуватися архітектурними деталями: 2006 року внаслідок пожежі згоріли рештки риштування, що підтримували склепіння, і склепіння завалилося. (Сліди вогнищ на підлозі Гусятинськохї синагоги в цьому контексті виглядають як суворе застереження). Місцева влада на руйнування відреагувала у звичний спосіб — заклавши цеглою прохід до синагоги. 2008 року, знову бувши в Бродах, я побачила по периметру синагоги, на відстані приблизно 2 метрів від стін, глибокий рівчак — міська адміністрація подбала про заміну водогону для навколишніх будинків, очевидно не переймаючись тим, як земельні роботи можуть вплинути на стан напівзруйнованої споруди. Попри все це, стіни досі стоять, однак склепіння синагоги на сьогодні практично зруйновано. Говорити про перспективи відбудови синагоги якось не випадає.
Перелік можна продовжувати, проте навряд-чи варто: занадто він буде довгий, одноманітний і безрадісний. Річ навіть не в тому, що за десять років відколи я почала цікавитися долею пам'яток єврейської історичної спадщини в Західній Україні, я не побачила жодного прикладу позитивних змін, а в тому, що зміни негативні є аж надто драстичними та в багатьох випадках незворотніми. І в кожному відомому мені випадку ці зміни на гірше сталися внаслідок не цілеспрямованої дій, а злочинного недбальства і бездіяльности. Так само злочинним недбальством сьогодні можна схарактеризувати дії будівників готелю поблизу руїн “Золотої Рози”, а також дії міської влади, яка будівництво дозволила. Щодо позиції львівської громадськости, очевидно, йдеться, знову таки, про занадто вже знайому бездіяльність.
Тут я хотіла б наголосити, що бездіяльність я не ототожнюю з байдужістю. Я цілком припускаю, що багатьом львівянам болить за долю “Золотої Рози”, і що вони негативно ставляться до будівництва, яке загрожує цілісності руїн. Зокрема, я не буду ставити під сумнів почуття пана Расевича, який вважає будівництво готелю на місці колишньої єшиви “фатальним” для львівської історичної спадщини. Проте особисті думки та почуття, на жаль, нічого змінити не можуть. Так само мало впивають на ситуацію усілякі, хоч які щирі й прогресивні, проекти впорядкування єврейських історичних памяток, ініційовані різними громадськими організаціями, зокрма й ті, про які згадує у своїй статті Расевич. До переліку нереалізованих проектів у цій сфері від себе можу додати й проект створення єврейського музею у Львові, активно обговорюваний на конференції, присвяченій долі єврейської культурної спадщини в містах Центральної та Східної Европи, що її (конференцію) організував Центр Міської Історії у Львові восени 2008 року. Той проект, попри суттєві концептуальні недоліки, був цілком здійсненним і не вимагав великих коштів — проте фура й нині там...
Я не вірю, що наявність іще одного нереалізованого проекту або оголошення чергового конкурсу можна подавати як серйозний здобуток у галузі збереження єврейскої спадщини, або що такі заходи здатні вгамувати міжнародний скандал і поліпшити чий-небудь імідж. Для того ж, щоб запобігти остаточній втраті “Золотої Рози” як історичної памятки потрібні не проекти, і навіть не гроші на їх реалізацію. Доля “Золотої Рози” аж надто промовисто свідчить, що руйнування єврейских архітектурних памяток в сучасній Україні не є прямою похідною української бідности. Саме у Львові, і саме зараз, гроші є. В колишньому єврейському кварталі старого Львова, та поблизу від нього, за останні два-три роки побудовано або відреставровано чимало будівель, здебільшого під готелі та заклади громадського харчування. Блюзнірська “жидівська кнайпа” аж ніяк не єдина серед цих закладів. Поряд із ситуацією кількох років тому, це — справжній інвестиційний бум. Чи могла міська влада зобов'язати інвесторів профінасувати облаштування тієї дещиці, яка ще щось говорить про єврейське минуле цього місця? Допевне могла, проте не стала. Чому з цілого потоку інвестицій ані цівочки не було спрямовано на облаштування некомерційних обєктів, зокрема руїн “Золотої Рози” — це питання політичне.
Я пишу ці рядки вже після того, як поточна ситуація, нібито, набула позитивної розвязки завдяки втручанню — ні мало ні багато — Ганни Герман, яка, за її власною заявою, сьогодні вранці (8 серпня) подзвонила мерові Львова Андрієві Садовому й отримала від нього запевнення, що будівництво на майданчику поблизу колишньої синагоги призупинено. Можна з цього іронізувати: українська влада, нічого досі не зробивши для збереження єврейської культурної спадщини, зявляється в останню мить, мов справжній Deus ex machina... Moжна й засмучуватися: не знайшлося в Україні нікого ліпшого, щоби усунути потенційне джерело національної ганьби, аніж аж надто вже одіозна представниця ще більш одіозного режиму. Однак факт залишається фактом: суттєво змінити ситуацію у подібному випадку може лише політичний тиск. Інша річ, що цей тиск може здійснюватися як згори, так і знизу.
Для збереження Золотої Рози та подібних до неї обєктів міської культурної спадщини потрібні не проекти і не сентименти, а організована політична воля. Звідки ця воля візьметься? Я не беруся вказати конкретних рецептів, але точно бачу, звідки вона взятися не може: із самозаспокоювання та самоусування українських інтелектуалів та громадськости загалом. Тим, хто обурюється з приводу статті Тома Гроса в “Гардіан”, слід пригадати: цілком реальна загроза знищення решток синагоги виникла не один тиждень тому, але не набула ані значного розголосу, ані статусу скандалу до цієї публікації. Те, що для Гроса події навкого “Золотої Рози” стали приводом звинуватити українців у замовчуванні Голокосту та чистці публічного простору від будь-яких згадок про єврейське минуле, є фактом прикрим. Однак слід визнати, що цей неприємний аспект публікації таки спричинився до позитивного результату: якби Грос не був таким різким у своїх висновках, статтю можливо, не помітили б, а відтак до пані Герман не дійшли б погані чутки, і вона, як можна припустити, не подзвонила б мерові Львова. Чому ніхто з-посеред українських авторів не спромігся досягти такого ефекту? Причин, очевидно, чимало, але на мій погляд, апологетична позиція великої частини українських інтелектуалів щодо “своєї”історії — одна з головних таких причин.
Можна сказати, що маніпулювати несправедливими закидами щодо цілої спільноти, у даному випадку, українців, — це погана річ, навіть якщо кінцевий результат такої маніпуляції є добрим. А проте, питанням залишається, наскільки ці закиди несправедливі. Будьмо щирі: те, що будівництво готелю на прилеглій до “Золотої Рози” території загрожує остаточним руйнуванням памятки та здійснюється незаконно, не було таємницею (див. наприклад, публікацію на сайті https://zik.ua/ua/news/2011/07/28/300933). Єврейська громада з паном Мейлахом Шойхетом на чолі висловлювала протести та влаштовувала публічні акції, але за межі цієї нечисленної та фрагментованої громади до жодних дій не дійшло. Чому? Уявімо собі, що львівьска міська адміністрація дозволила би побудову готелю у дворі Волоської церкви або Вірменського собору, а протестувала би проти цього лише маленька купка парафіян, за практично повної байдужості львівського загалу. Або спробуймо інакше: поблизу уявного памятника жертвам Голодомору в центрі Львова хтось улаштував би “хохляцьку кнайпу”, де кожен охочий для забави може приміряти перуку з козацьким оселедцем... Вам це важко уявити? Мені також. А тепер поміркуємо над тим, чому перший чи другий уявний сценарій настільки відрізняється від реального у ситуації із “Золотою Розою”. Які саме мотиви, для пересічного культурного львівянина, зробили б ту чи ту уявну ситуацію нестерпною, і чому ці мотиви відсутні у випадку “Золотої Рози”? Що робить одну памятку більш важливою та цінною, ніж іншу? І чи варто, коли ми усвідомимо причини таких подвійних стандартів, і надалі звинувачувати сторонніх у несправедливих закидах?
Можна скільки завгодно намагатися захистити українську національну гідність від закидів у минулому та сучасному антисемітизмі, проте нинішній скандал навколо “Золотої Рози” промовисто свідчить, що історичні стереотипи сидять дуже глибоко, і простим запереченням їхнього існування їх викорінити годі. Якось мені довелося говорити з однією бабусею у маленькому містечку Тернопільської области, яка нарікала на занедбаний стан єврейських масових поховань часів Другої Світової війни та розповідала про свої марні зусилля переконати місцеву владу впорядкувати могили. Свою промову вона завершила аргументом: євреї всеж-таки були люди, які-не-які. Годі й говорити, що єврейські масові поховання у тому містечку й надалі невпорядковані, і щовесни з землі посеред лісу там і там стирчать людські кістки... Про все це можна багато говорити й писати. Утім, сторонній спостерігач, напевно робитиме висновки щодо української толерантности чи-то ксенофобії все ж не зі словесних декларацій, а судячи з фактичного стану єврейських пам'яток. Що це за висновки — передбачити не важко, тому й дивуватися їм не слід.
Софія Грачова, історик