Зізнаюся: якось пропустила мить, коли писати цікаво стало в українській літературі поганим тоном. Фразу «це не роман, а сценарій для американського блокбастеру!» довелося неодноразово чути щодо «Хроносу» Тараса Антиповича від читачів різного рівня освіченості та літературних смаків, і це був не комплімент.
Не минуло й півроку, як такі закиди зазвучали на адресу роману «Усі кути трикутника» Володимира Єшкілєва. Автор не тільки написав гостросюжетний і харáктерний твір, а ще й нібито деканонізував та примітивізував образ Григорія Савича Сковороди – вочевидь, на догоду невибагливій публіці. Наскільки я пригадую, публіка вибаглива востаннє вибачила динамічний сюжет «Чорного ворона» Василю Шкляру – завдяки ідеологічній вивіреності змісту. Єшкілєву, безперечно, це не загрожує.
Як і можна було передбачити, в «апокрифі мандрів» молодого Сковороди Європою Єшкілєв говорить про зв’язки майбутнього філософа з таємними організаціями і прямо називає його «татом» українських масонів. Це, звісно, затьмарює канонічно-православний образ – одну з офіційних версій старчика Варсави. Чого, вочевидь, не передбачала частина читачів, то це того, що Сковорода постане у ролі шпигуна, бісексуала, учасника змов та оргій (заспокойтеся, останні йому геть не сподобалися).
Уже не перший рік письменник послідовно впроваджує у свідомість українського читача ідею про те, що насправді світ довкола нас не такий, як здається: діяльність таємних орденів і відьомських кланів реально існує, хоча ми цього й не помічаємо. На ситуації прозріння побудовано «сучасну» частину таких романів Володимира Єшкілєва, як «Богиня і консультант» та «Побачити Алькор»: персонаж, який живе, нічого не підозрюючи, у профанному світі, виявляється втягнутим у містичну гру, яку ведуть посвячені, і поступово, не без спротиву та сумнівів, стає на шлях гнозису. А далі дізнається, що все було не випадково, і він – наріжний хранитель або жрець Великої Богині, просто при комуністах про це не прийнято було говорити. Так письменник організовує «сучасну» лінію й у романі про Сковороду: посвяченим стає історик з промовистим прізвищем Вигилярний. Саме він є тим обраним, хто продовжить справу філософа у наш час. Головним завданням для персонажа стає не написання книжки про Григорія Сковороду. Його «істинне призначення» – «самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою», бо ж Сковорода – це не просто прізвище, але чин, «і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».
Пройти такий шлях до снаги, звісно, не всім пересічним громадянам України, а лише найкращим (вигилярним). Більшість навряд чи зможе вирушити шляхом філософа і здобути сакральне знання. Тому читачі, котрі після першого абзацу цієї рецензії подумали, ніби «Усі кути трикутника» – лише історичний бойовик, будуть розчаровані. У книзі традиційно багато містично‑окультних пасажів, подробиць устрою масонської організації, цілий екскурс у практику ісихазму і таке інше, що, повторюю, лише втомить невибагливу публіку. Звісно, автор міг би уникнути надмірного філософування, якби просто прагнув ближче познайомити письменне населення України з тим дядьком, якого воно знає переважно з купюри в 500 грн. Натомість Єшкілєв хоче говорити до більш інтелектуальної аудиторії – питання тільки, чи існує вона насправді.
Утім не варто забувати: коли на одній шальці вагів сучасної української літератури покладено гостросюжетні, написані прекрасною мовою, хоча дискусійні за ідейним змістом твори, то на іншій шальці навалено купу нечитабельних текстів з одноманітними персонажами та відсутністю будь-якої поживи для розуму. Твори Єшкілєва – на першій шальці, і за це йому можна багато що пробачити.
Отож, що насправді добре в аналізованому тексті, то це, власне, сюжетна лінія Сковороди. Це той випадок, коли після останнього розділу говориш «а чому так мало?» До речі, справді мало; не даремно на презентаціях від автора просто-таки вимагають продовження роману. Автор не лише вміло вибудовує фабулу – він небайдужий до деталей, переконливо відтворює колорит веселого і небезпечного XVIII століття. Примхливий світ європейського бароко з його політичними інтригами та жорстокістю; подорожі з мандрівними акторами (котрі за сумісництвом є масонською аґентурою); жінки, що підступилися до великої влади близько аж до смерті; вічний сумнів і пошук… Усе це та багато іншого, що утримує увагу читача, є на сторінках роману.
Головний персонаж ще не має усталеної системи філософських та життєвих поглядів. Він ніби приміряє на себе різні концепції, сценарії, варіанти, бо ж на час, коли відбувається основна дія (1751 рік), має лише 29 років. Можна було б сказати, що не такий уже й юний, бо ж люди у такому віці… Але тоді це був би бодай натяк на «деканонізацію», якої насправді у романі Єшкілєва немає: автор занадто ідеалізує та романтизує свого героя, щоб віднайти в його образі щось зі знаком мінус. Хоча письменник і порушує низку «проблемних» питань, про які не прийнято говорити у пристойному товаристві, а тим більше в академічному середовищі, робить він це без особливого пафосу. Скажімо, дуже толерантно зачіпає проблему конфлікту з православним духівництвом, а тему гомосексуальних уподобань порушує взагалі надзвичайно ніжно… Здається, у випадку «Усіх кутів трикутника» можна говорити хіба про зміну оптики, інший погляд на канонізовану постать, авторську версію Сковороди, який у романі постає палким, захопленим, дещо наївним… пройдисвітом.
«А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?» – запитує самого себе персонаж. Відповідь кожен читач може дати власну.
Володимир Єшкілєв. Усі кути трикутника : Апокриф мандрів Григорія Сковороди. –К. : Видавничий центр «Академія», 2012.