Прихід до влади в Україні нової політичної сили, окрім усього, супроводжуватиметься ще зміною майнстрімного культурного дискурсу. Після періоду замилування національно-культурною спадщиною, різних трипільських горщиків, козацьких могил та гетьманських столиць ми переходимо до зрозумілішого на більшості українських теренів пострадянського культурно-мистецького світосприйняття. Знаковою подією цього переходу має стати позбавлення Степана Бандери статусу Героя України.
Національно-партіотична громадськість (у першу чергу галицька) очікує на цей акт «деградації національних символів» як на апокаліпсис, геноцид чи щонайменше культурний катаклізм. Це ж – кінець українській справі, перемога Москви та місцевих манкуртів, це ж – «вже вмерла»…
Чи так воно насправді? Аби відповісти, спробуємо розібратися: а ким же для нас є Степан Бандера. Почати мені доведеться зі себе.
Пригадую свої шкільні роки, коли Бандера був для нас символом спротиву. Ні, не стільки національно-патріотичного, а радше юнацько-анархічного. Спротиву проти будь-якого насильства держави, вчителів, батьків…
Добре пам’ятаю, як щоразу на Великдень нас цілою школою водили в кінотеатр. Такий собі культурний захід, аби відволікти нас від релігійно-забобонних традицій наших батьків та дідів. Фільм на такому кіносеансі обов’язково мав бути про «бандерівських сокирників». Сценами жорстоких знущань українських націоналістів над беззахисним людом нам хотіли прищепити відразу до всього, що тоді додавалося до прикметника «бандерівський».
Зайве казати, що радянські ідеологи такими виховними методами досягали діаметрально протилежного результату. Як свідчення цьому можна назвати той факт, що не було жодного такого сеансу, на якому б у темноті залу не пролунало багатоголосе: «Хай живе Степан Бандера!»
Нині, скільки б мені та моїм одноліткам не розповідали доброго чи злого про провідника українських націоналістів, наше ставлення до нього навряд чи зміниться. Для нас він був символом спротиву, ним і залишиться. Бо що таке Будда для буддистів, Магомет для мусульман, Ісус для Христян? (Перепрошую за релігійні аналогії, але вони для пояснення виявилися найбільш доречними). Чи справа тут у реальності чи нереальності постатей? Аж ніяк, тут головне – віра. Скільки б не твердили критики буддизму, що, приміром, Сiддгартга дійшов «просвітлення» у стані наркотичного екстазу, що Христос не був жодним сином Божим, що Магомета даремно називають пророком, скільки б не наводили фактів й доказів, це аж ніяк не вплине на віру адептів.
Так само й з Бандерою. Ніхто так вправно не зміг би перетворити його на символ віри, на великомученика, на ікону українського націоналізму, як радянські ідеологи. І тепер вже мало що змінять історики українські чи закордонні, восхваляючи його чи поливаючи його брудом. Мало що змінило в цьому питанні й присвоєння Бандері звання Героя України. Нічого не змінить і позбавлення його цього статусу… Хоча не факт, може саме цей хід матиме такий же вплив на його постать, як і критика радянських ідеологів. Бо, хто в сучасній Україні удостоївся звання «героя», ми всі добре знаємо (див. список). Чи багато з них дійсно заслужили на це? Чи був би сам Бандера втішений такій компанії? Навряд чи.
А що означатиме позбавлення цього, як на мене, блюзнірського звання? Як мінімум – черговий плюс до статусу великомученика. Як максимум – мобілізація патріотично налаштованого населення України, аби «з Бандерою в серці» будувати Українську державу або померти в боротьбі за неї. То чи варто перейматися?