Українську історію не можна вивчати без брому, а українсько-польські стосунки – без пляшки Żubrówki. Лиш у ній можна втопити відчуття розгубленості, котре викликає споглядання наших поточних історико-національних чвар. Здавалося б, сьогодні Польща й Україна – природні союзники, буквально приречені на добросусідство.
І цей оптимістичний прогноз здійснюється у нас на очах. Причому Польща активно підтримує Україну не лише політично: у 2015-му обсяг польської допомоги сягнув майже 28 млн євро, у 2016-му – понад 22 млн. Українських заробітчан Польща не просто терпить, а всіляко заохочує працювати і навіть залишатися назавжди, перетворюючись із робочої сили на співгромадян. Але поряд із цим частина польського суспільства та політикуму гне діаметрально протилежну лінію: українців звинувачують у геноциді поляків, роздмухують шовіністичні пристрасті і навіть пускають у хід кулаки. Що це – лицемірство, політична шизофренія чи майстерні провокації Кремля?
Націоналістична філософія
Можна не сумніватися, що за частиною антиукраїнських акцій у Польщі справді стоїть Кремль. Проте на загал зростання українофобії – це закономірний результат посилення націоналістичних сил у Польщі. І хоча польська українофобія по факту б’є воюючій Україні у спину, закидати цим силам проросійську спрямованість не варто. Справа в тому, що у зовнішній політиці націоналізм – польський, український чи будь-який інший – завжди підсліпуватий та агресивний. Будь-який націоналіст дуже добре знає, за що треба не любити безпосередніх сусідів, а всіх інших він бачить крізь туман власної світоглядної міопії. Щоправда, і тут виносити моральні чи інтелектуальні судження не варто. За своєю природою, націоналізм покликаний служити оформленню і збереженню нації. Відтак першим та основним завданням націоналізму є виокремлення власного народу з-поміж інших і охорона встановлених кордонів.
Саме тому націоналісти, свідомо чи ні, постійно саботують будь-які форми міжнаціонального зближення: їхня ксенофобія продиктована турботою про недоторканність власної ідентичності, умовою котрої є окремішність. Націоналізм здатен солідаризувати в одне ціле бідних і багатих, віруючих і атеїстів, освічених і неписемних, проте, виходячи за національні межі, він годен лише розділяти. У націоналістичному середовищі, звісно, існують проекти міжнародних об’єднань – приміром, наші ультраправі давно фантазують про Балто-Чорноморський союз. Через суто умоглядний характер подібних прожектів до конкретних об’єднавчих кроків ніколи не доходить – і це націоналістів цілком влаштовує. І, знову-таки, не через їхнє лицемірство, а тому, що ідеал націоналізму – це повністю автономна й самодостатня держава, здатна і прогодувати, і захистити себе сама.
Не секрет і те, чому націоналісти так охоче роз’ятрюють історичні рани. Щиро вболіваючи за майбутнє нації, вони набагато уважніше вдивляються у її минуле. Минуле є для націоналізму головним джерелом легітимності – чим давніший наш народ, тим більше він має прав на цю землю і на першість серед сусідів. Саме тому національні історії у своїх патріотичних версіях сягають пітьми тисячоліть і постійно редагуються під потребу політичного моменту – без історичного обґрунтування своїх дій націоналіст почувається злодієм. Натомість апеляції до дідівської правди легко розв’язують йому руки: якщо українці – то різуни-гайдамаки, значить можна піти побити заробітчан. Так само і деякі наші радикали радіють, коли по польському консульству гатять із гранатомета, а у президента Польщі жбурляють яйцем – ось вам і за Волинь, і за Львів, і за все-все-все, слава Україні!
Чи маємо вихід?
На користь націоналістів грає очевидність, бо пролита кров, до якої вони апелюють, реальна. Вигадувати нічого не треба, бо історія будь-яких сусідніх народів – це історія взаємної різанини і тяжких кривд, за які цілком логічно мститися чи вимагати хоча б моральної сатисфакції. Відмова довойовувати дідівські війні сприймається як зрада. Але насправді зобов’язуюча сила минулого не така вже й велика, про що свідчить та ж таки історія. Скажімо, кримські татари століттями катрупили Україну своїми набігами, але нікому сьогодні не спадає на думку роздмухувати ненависть до киримли чи вимагати від них каяття. І справа тут зовсім не в тому, що ті кривди можна списати за давністю. Принаймні, козацькі гетьмани спокійно укладали союзи з кримськими ханами, коли на їхніх ятаганах ще не засохла українська кров.
Такі союзи можна називати цинізмом та безпринципністю, а можна – реальною політикою. Остання, на відміну від націоналізму, спрямована виключно у сьогодення та майбутнє, і тому з готовністю нехтує минулим. Принаймні, міркування практичної доцільності важать для реального політика неспівмірно більше, ніж голоси предків, що співають по нотах сучасних націонал-патріотичних ідеологів. Вочевидь, у сучасній Польщі і відбувається конфлікт між націоналізмом та реальною політикою – і ця болісна роздвоєність надає польсько-українським стосункам дещо амбівалентного характеру. Зрештою, аналогічний процес відбувається і в самій Україні, де націоналістичні сили впливають на прагматичну владу. Причому обидва націоналізми підсилюють один одного, роздмухуючи шовінізм і ксенофобію по обидва боки кордону – достатньо подивитись на так звану «війну пам’ятників». І те, що там вдається угледіти руку Москви, лише свідчить, кому двобій націоналізмів на користь.
На перший погляд, єдиний вихід із цього клінчу – це взаємні поступки. Україна мусить покаятись за Волинську трагедію перед Польщею, а Польща – перед Україною, підкріпити каяття меморандумом і відлити його у бронзі. Але це хибний шлях, позаяк націоналізм неможливо вгамувати: після Волині польська сторона витягне на порядок денний злочини УПА, а ми – злочини АК, потім підуть у хід ще якісь епізоди, і процес взаємних перепросин влетить у дурну безкінечність. Однак відмовитись від перепросин взагалі – також не вихід, бо відкладання у шухляду наболілих проблем лише перетворить їх на політичну бомбу уповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне. По суті, позбутися потреби довойовувати дідівські війни можна, лише позбувшись націоналізму. Зробити це сповна неможливо, та й навряд чи треба. Проте загнати націоналізм у рамки реальної політики цілком можливо, хоч і непросто. Але справа варта зусиль, інакше Україна і Польща колись таки зірвуться у відкриту ворожнечу на радість Москві.