26 річниця незалежності припадає на третій рік президентства Петра Порошенка і третій рік війни з Росією. Як на тлі цих подій виглядають шанси постреволюційного уряду, зокрема президента, залишатися при владі до кінця свого терміну? Іншими словами, наскільки стійким є постреволюційний режим в Україні? Ці питання є важливими як з погляду на успіх реформ, модернізацію і загалом виживання країни у протистоянні з Росією, так і в контексті сценаріїв переобрання президента на другий термін. З іншого боку, порівняння базових показників стабільності режиму станом на третій рік президентства Петра Порошенка з тим, як вони виглядали на третій рік президентства Віктора Януковича, покаже важливі для влади і суспільства тренди.
Показники стабільності режиму
Режимом тут буду називати чинну владу (президента і уряд), а стабільністю – здатність попереджати загрозливі випадковості, що можуть призвести до їхнього падіння. Стабільність режиму є вужчим поняттям, ніж політична стабільність. Якщо остання стосується держави та її інститутів, то перша – людей, що від її імені здійснюють владу.
Базовими показниками стабільності демократичного режиму вважаються легітимність, тобто визнання народом чинної влади, дієвість – здатність влади знаходити рішення для важливих проблем – і ефективність, або здатність впроваджувати політику з бажаними результатами.
Перелічені елементи є важливими показниками стабільності демократичних режимів. Режим в Україні ще ніколи не був повністю демократичним, як і повністю авторитарним. Навіть після революції 2014 р. він залишається гібридним, тобто таким, де результати конкурентних виборів нівелюються клієнтелізмом, корупцією та відсутністю верховенства права.
З огляду на гібридний характер режиму, до уваги варто брати не лише чинники стабільності демократичних режимів, а й загрози, які притаманні недемократичним режимам. Такі загрози поділяють на вертикальні (ті, що йдуть від суспільства) і горизонтальні (ті, що йдуть від оточення). Для авторитарних та гібридних режимів горизонтальні загрози, або розкол оточення (defection), вважаються більшими, ніж небезпека соціального протесту. Розкол може мати різний вияв: від змови, з метою перевороту, до зради і втечі, тому кожен автократ намагається підтримувати цілісність оточення усіма доступними засобами. Прихована боротьба за владу є характерною рисою всіх недемократичних режимів, і вона тим більша, чим більш недемократичним був прихід до влади.
Янукович тримався при владі впродовж 90 днів кризи, але впав через три дні після початку розстрілів на Майдані. Така стійкість забезпечувалася концентрацією повноважень, підтримкою Путіна, але головне – контролем над трьома ключовими «опорами» режиму: партією, яка пронизувала увесь державний апарат і через домінуючу фракцію дозволяла керувати парламентом, «силовим блоком», включно з прокуратурою і судами, та олігархами. Розкол почався з партії, фракція якої лише за три дні (з 19 по 21 лютого 2014 р.) втратила майже 80 членів. Як тільки у парламенті сформувалася нова більшість, «силовики» й олігархи перейшли на бік нової влади або втекли з країни.
Шлях Порошенка до влади був «освячений» таємними угодами з Д. Фірташем, В. Кличком і С. Льовочкіним. Обмежені Конституцією повноваження президент компенсує призначеннями кумів чи «вінницьких» на ключові посади у прокуратурі, судах, силових структурах, а відсутність потужної партії і фракції у парламенті – ситуативними угодами з ключовими гравцями. Так з’явилася неформальна група прийняття рішень – «стратегічна вісімка», члени якої об’єднані метою збереження контролю над джерелами ренти. Через обмежені повноваження і низьку легітимність президент змушений постійно відстоювати першість, вдаючись до підтримки одних олігархів проти інших. Початкові альянси, а потім конфлікти з І. Коломойським, М. Саакашвілі чи А. Садовим добре це ілюструють.
Якщо впродовж другої половини президентства Порошенку вдасться забезпечити лояльність олігархів і уникнути розколу в оточенні, «горизонтальні» загрози можуть бути нейтралізовані. Менш передбачуваною може бути реакція громадян, або «вертикальні загрози». Перші два Майдани були реакцією громади на вкрадені вибори і вкрадені очікування. Розмови про третій Майдан не вщухають в Україні усі три роки після зміни влади, але яка подія може виштовхнути людей на вулиці і як довго триватиме мобілізація, – наперед визначити неможливо. Росія, звісно, буде й далі розхитувати ситуацію, але її вплив більш небезпечний для держави, ніж режиму.
Отож, маємо п’ять показників: легітимність, дієвість, ефективність влади, вертикальні та горизонтальні загрози, а також чинник Росії. Перші три показники можна виміряти через відсоток відповідей на питання про довіру і підтримку президента та уряду (беремо суму двох і визначаємо середні значення), ставлення до розвитку подій в Україні та ставлення до прогресу реформ, які ініціює президент та уряд. Вибрані тут референти, звісно, мають обмеження, позаяк показують лише сприйняття влади суспільством. Однак вони дозволять прослідкувати динаміку у порівнянні з 2013 чи іншими роками. За показник «вертикальних загроз», або імовірність масової мобілізації, беремо актуальну та потенційну протестну активність. Труднощі виникають з визначенням «горизонтальних загроз». Як показує приклад Януковича, оточення може залишатися цілісним, доки не з’являться «непередбачувані змінні», які за лічені дні можуть підірвати його єдність. Тому значення цього показника станом на середину 2013, як і на середину 2017 р. приймаємо за 50%. На останок, зовнішню загрозу з боку Росії не беремо до уваги через те, що впродовж трьох років після зміни влади Путін не зміг повалити «київську хунту», а санкції США і ЄС підвищують ціну нової ескалації. До того ж, на середину президентства Януковича цей чинник був відсутнім, тому для чистоти експерименту його не враховуємо.
Значення показників стабільності
Поглянемо на значення цих показників станом на 2013/2014 та 2016/2017 роки. Для спрощення вони підсумовані у таблиці. Дані про ставлення до прогресу реформ станом на 2013 р. і реальну протестну активність громадян у 2017 р. відсутні, тому ці складові відзначені пунктиром.
З таблиці видно, що значення перших трьох показників, зокрема легітимності, суттєво погіршилося. У порівнянні з серединою президентства Януковича сукупна довіра до нового президента і уряду впала майже вдвічі. Так само зменшилася й підтримка влади. Це ще одна вказівка на те, що кредит довіри, наданий Порошенку і його команді у 2014 р., тане дуже швидко. Дієвість та ефективність можуть посилити, утримати, або ж послабити легітимність владного угрупування. Значення й цих показників погіршилися в середньому на 10 відсотків. Натомість у порівнянні з 2013 р. громадяни виявляють більшу готовність до участі у різних формах соціального протесту. Це, звісно, суб’єктивні оцінки, які не обов’язково мають вилитися у черговий Майдан, проте тенденція й тут не на користь влади. На останок лояльність оточення. Єдиним тестом лояльності є момент кризи. Саме тоді очікування наближених до патрона осіб щодо його сили/права на здійснення влади можуть змінитися. Що більш відкритою, публічною є «вузька» політика влади, то більшою є її підтримка оточенням. Це можливо там, де владне угрупування об’єднане цінностями (не обов’язково демократичними), а не визиском ренти. Таємні ж змови, ситуативні союзи й інтриги вказують, що «візантійський» стиль політики зберігається і при «дворі» Порошенка. Як показує досвід його попередника, оточення може зрадити свого патрона, коли той опиняється у найбільш скрутній ситуації.
Що ми маємо у підсумку?
Перелічені тут показники дозволяють сформувати інтегрований «індекс» стабільності режиму. Розрахуємо його шляхом пошуку середнього арифметичного значень показників легітимності (довіри і підтримки), дієвості, ефективності (готовність терпіти негаразди задля реалізації реформ плюс переконання, що події розвиваються у правильному напрямку), протестного потенціалу (тут беремо до уваги відсоток тих, що не готові до протесту, тому що вони є пасивною підтримкою режиму) і лояльності оточення. Отриманий результат (що вище значення, то вища стабільність) дозволить порівняти стабільність режиму у 2013/2014 р. і 2016/2017 р. Отож, станом на 2013 р. ми отримали значення індексу на рівні 35%, а станом на 2017 р. – 30.89% (зі 100). Звісно, тут не врахована «вага» окремих складових, та й спосіб розрахунку може викликати сумніви, але отриманий результат свідчить, що стабільність режиму Порошенка на третій рік президентства є нижчою, ніж стабільність режиму Януковича на той самий момент часу. До речі, розрахований за дещо складнішою методикою індекс показав нестабільний стан режиму Януковича вже через рік після його вступу на посаду. Сформульований тоді прогноз про імовірне падіння режиму підтвердився через два роки.
Автор вдячний Олександрі Сучай за допомогу у зборі даних.