«Міністерство освіти хоче знищити вивчення історії України в школі!», «Нашу історію хочуть “розчинити” у світовій», «Загроза національній ідентичності й безпеці!» – такі й чимало інших гасел хвилею несуться українським сегментом соцмереж. Приводом до них стала оприлюднена Міністерством освіти та науки і міністром Оксеном Лісовим інфографіка про новий документ – «Концептуальні засади реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти».
Складовою цих засад, що привернула найбільшу увагу, стала інформація про заплановану заміну нинішнього вивчення історії України та всесвітньої історії як двох окремих предметів єдиним курсом «Історія» (інші пропоновані варіанти: «Історія: Україна і світ», «Історія України і світу»). Курс планують зробити україноцентричним – де орієнтовно 2/3 матеріалу будуть присвячені саме українському виміру й контексту минулого. Наразі не існує ні програми такого курсу, ні жодної детальнішої інформації про нього, окрім заявленої в «Концептуальних засадах...».
Але брак інформації ніколи не зупиняв людей, особливо тих, хто має вкрай слабке, або і жодного, уявлення про тему обговорення, від висловлювання емоційних суджень. Так само не зупиняв тих, хто прагне використати кожну зручну ситуацію для маніпуляцій чи наклепів на тих, хто мислить інакше. Іноді ці два моменти навіть органічно поєднуються і невігластво стає зброєю проти інакодумців.
Найбільшою за обсягом критикою нової концепції наразі став відкритий лист до міністра Лісового із закликом відмовитись від «злиття» двох історичних курсів у школі. Документ цікавий і дуже характерний. Його автори безапеляційно стверджують, що пропонована реформа є нічим іншим, як «нищенням національної моделі освіти та підриває державність України зсередини», призведе до хаосу через нагромадження інформації і незнання українцями власної історії та сприятиме російським ІПСО і недружній історичній політиці інших сусідніх держав. Не обійшлося і без згадки про масонів і рептилоїдів лібералів та ліваків, котрі своїми концепціями прагнуть знищити нашу націю.
Тональність цього листа апріорі не передбачає існування альтернативних поглядів на питання і дискусії – що дуже прикро, але не дивно з огляду на його ініціаторів і перших підписантів. А це люди, котрі вважають, що мають монополію на український патріотизм, націоналізм і взагалі будь-які судження щодо того, що краще для українців і України.
Полемізувати, проте, варто. Не задля ідейних опонентів – чи, тим паче, коментарів у соцмережах – а заради того, щоб звучали й інші точки зору. Щоб не дати монополізувати інфопростір. Зрештою, не погоджуватись із критиканами не означає автоматично і всеціло схвалювати те, що пропонує зараз МОН. Але є велика різниця між аргументованою критикою з можливістю обговорень і дискусії з одного боку і криками «все пропало» та «зрада» з іншого.
У цьому відкритому листі привертає увагу фраза «національна модель освіти». Шкода, що автори не конкретизували, що саме мають на увазі. Родом із глибоко «совка» розподіл на історії «свою» і «всесвітню», щоб довести власні історичні переваги над «загниваючим Заходом?». Чи, може, винятково лінійний підхід, де наперед закладений «кінець історії» – тільки тріумф комунізму тепер змінили на рух до створення незалежної держави? Очевидно, що, на відміну від комунізму, боротьба за появу незалежної України була реальною і критично важливою складовою частиною минулого. Але далеко не єдиною. І зрозуміти минуле, фокусуючись на єдиному його аспекті, неможливо. Як і виховати дійсно мислячу людину і громадянина.
У чому можна погодитись з авторами листа, так це в тому, що «неможливо повноцінно пізнати світ, не розуміючи власної культурно-історичної належності». Але цей принцип працює й у зворотному напрямку. Неможливо осягнути українську історію й культуру без розуміння масштабніших політичних, культурних, соціальних, економічних явищ, що кшталтували світ загалом та Європу і її центрально-східну частину зокрема. Нам же натомість пропонують замкнутись у бульбашці власної уявної унікальності, власноруч відрізавши себе від ширших явищ, частиною (і співтворцями!) яких ми, українці, були і є.
Поза межами цього листа один із головних докорів на адресу нової концепції – неможливість у побудованому з акцентом на українському минулому єдиному курсі розглянути численні події світової історії, які з українським контекстом важко пов’язати. А також як дотриматись пропорції у 2/3 українознавчої складової в темах, до прикладу, про стародавні цивілізації.
Відповідь на другий закид можна сформулювати лаконічніше, тож спершу про нього. Норма про 2/3 стосується курсу історії для певного класу загалом, а не кожної конкретної теми. Звісно, що під час розгляду стародавніх Єгипту, Вавилону, Персії тощо не буде 2/3 української історії – хіба що заповнювати програму псевдоісторичними міфами. Натомість життя в давньогрецькому місті-полісі цілком можна вивчати і на прикладі тих поміж них, котрі існували на теренах сучасної України.
Щодо вивчення тем, слабко пов’язаних з українським виміром, то тут є два головні аспекти. Перший: чимало подій і процесів світової історії тісніше поєднані з подіями на території України, ніж це може здаватись на перший погляд. Ярослав Грицак у книзі «Подолати минуле: глобальна історія України» добре показує це сюжетом про вплив відкриття й колонізації Америки на соціально-економічні процеси в Центрально-Східній Європі, а в підсумку – на формування українського козацтва. Хрестові походи, які дехто з критиків наводить, цілком органічно будуть дивитись як складова частина вивчення відносин Сходу і Заходу, християнства й ісламу. А для української історії буття між Сходом і Заходом – це наскрізна і ключова, а багато в чому й формотворча тема. Недаремно нині набуває популярності концепція мультифронтиру як ключового поняття для розуміння української історії.
Друге: треба припинити безрезультатні намагання впхати всю світову історію в шкільний курс. Це неможливо зробити успішно. На сьогодні для вивчення всесвітньої історії є один урок на тиждень. Більше не буде, бо ніде взяти. Хіба що за рахунок історії України (а тоді буде ґвалт про недостатню увагу до неї), або ж зробити більше уроків для і так перевантажених учнів.
Щороку працюючи зі студентами-першокурсниками в рамках курсу «Історія державності та культури України», я давно усвідомив, що рівень знань зі всесвітньої історії серед них – за винятками окремих ентузіастів – вкрай низький. І хоча в шкільній програмі вони «пробігли» все, що там напхано, але в їхній пам’яті та уявленнях про навколишній світ це не залишило майже жодного відбитку. У нинішньому форматі курс всесвітньої історії не працює. Тому пора припинити «впихати невпихуєме», а зосередитись лише на меншій кількості дійсно ключових для розуміння минулого явищах і процесах. І передусім тих, що пов'язані з українським контекстом, щоб потім учні і студенти не «відкривали Америку» ледь не з кожного приводу при вивченні українського минулого.
Помилка багатьох критиків: вони критикують власні уявлення, упередження і стереотипи, а не реальність. Те, що пропонують «Концептуальні засади...», не є механічним злиттям двох наявних курсів. Це навіть не те, що називають «інтегрованим курсом», адже формат останнього передбачає більш чи менш механічне поєднання тем української і світової історії – не завжди вдало. Натомість єдиний курс має бути органічним і цілісним, де в центрі буде саме українська історія, на яку «нанизуватиметься» світова в українському контексті. От про те, яким саме буде цей курс, які теми повинні насамперед висвітлюватись, які цінності він формуватиме – про це мала би бути дискусія.
Замість цього маємо купу емоцій і критиканства, в якому «тонуть» й адекватні зауваги. Про «інформованість» багатьох його учасників свідчить бодай те, що для них справжнім відкриттям став факт існування інтегрованого курсу замість двох окремих ще з 2018-2019 років для 10-11 класів і новішого для 5-6 класів. Для них є декілька програм на вибір вчителів – котрісь кращі, котрісь гірші. Для 10 і 11 класів інтегрований курс може читатись замість стандартного поділу на два предмети, для 5-6 такий курс взагалі вже є безальтернативним.
Експеримент з поєднанням вивчення української і світової історії в одному курсі (нагадаю ще раз, що навіть інтегрований курс – це не те саме, що єдиний) не мав поки практичної апробації хіба на рівні 7-9 класів. А він там аж проситься. Бо неможливо зрозуміти Русь без контексту Західної Європи чи Візантії (чи навіть розвитку арабського світу); нереально розповідати про політичні і культурні процеси ранньомодерної доби на території України без ґрунтовних (а не один-два уроки на все, як у курсі «Всесвітня історія») розмов про Реформацію, Контрреформацію, Ренесанс чи Бароко. Не згадуючи вже, що українське «довге ХІХ століття» без порівнянь і контекстів для учнів було, є і буде занудною абракадаброю.
Презентація «Концептуальних засад...» мала стати шансом для ґрунтовного обговорення. З чимось у них можна погодитись, з чимось – ні. Це нормально. Зрештою, цей документ проходив публічні обговорення за участі всіх охочих. От тільки до предметних дискусій охочих завше набагато менше, ніж покричати «зрада» у фейсбуці. Я вже мовчу, що критики навіть не згадують про ще більш вагому пропоновану інновацію – перехід до так званих концентрів при вивченні історії. Суть у тому, щоб вивчати історію фактично тричі, відповідно до вікових особливостей учнів: спочатку більш оглядово в 5-6 класі; тоді глибше у 7-9 класах; і ще раз, із заглибленням у ключові теми, у старшій школі (10-12 класи). Що таке ці концентри, чи воно працюватиме, як це має виглядати – ось головні питання, які, втім, ніхто не ставить. Бо для цього треба бути «в темі», та й «зраду» тут так легко не розженеш.
Так само на концентрах не заробиш і політичних дивідендів. Дуже прикро, коли патріотичні начебто політичні сили діють за принципом «все, що робить чинна влада, – апріорі зло», і активно «топлять» потенційно добру реформу. Для «Європейської солідарності» це, на жаль, не вперше. І якщо від Софії Федини годі було очікувати чогось, окрім гучних гасел, то критика, хай і поміркована за формою, від Володимира В’ятровича видає тут саме політичну доцільність. Бо хто, як не пан Володимир, будучи головою Українського інституту національної пам’яті, сказав свого часу: «Україна перебувала в епіцентрі багатьох переломних для світової історії подій: Перша та Друга світові війни, Голодомор та Голокост, становлення та розвал комуністичного тоталітарного режиму. Тому інтегроване представлення допоможе нашим школярам краще зрозуміти історію України та світу». Зрештою, інтегровані курси історії ввела вперше не «клята зелена влада», а міністр освіти часів президентства Петра Порошенка – Лілія Гриневич.
Однією з причин такої реакції на оголошену Міністерством освіти і науки інновацію є стан довіри до цієї інституції, як і до міністра Оксена Лісового. А довіри немає. Чимало людей уже звикли, що від МОНу годі очікувати чогось доброго, а вічне реформування хіба що створює нові проблеми для всіх причетних чи то до середньої, чи до вищої освіти. Навіть презентацію обговорюваних «Концептуальних засад...» у соцмережах МОН супроводив поганенькою інфографікою без жодних додаткових пояснень. А міністр освіти свій допис із цього приводу взагалі почав фразою, яка у фахових істориків викликає суміш сміху і відрази: «Історія – наша національна ДНК. Код нашої ідентичності». Чим укотре викликав сумніви у власній компетентності.
Коли критикують – завжди хочеться за критикою бачити альтернативні пропозиції. А із цим біда. Збільшити кількість годин на вивчення історії в наявному форматі неможливо. До речі, якби метою було розібратись, а не шукати «зраду», то можна було б знайти в «Концептуальних засадах...» інформацію, що у випадку впровадження єдиного курсу історії годин стане трохи більше, ніж тепер: у 5–6 класах – по 2 години; у 7–8-х – по 3, у 9-му – 4 години; у 10–12 класах – по 3 години (а в профільних історичних класах – аж 6 годин). Варіант залишити все як є – не вийде, бо наявна структура працює погано і косметичними правками цього не зміниш.
Поки що найбільше альтернатив запропонували автори згаданого раніше відкритого листа. З найцікавішого: курс освіти не на глобалізацію та космополітизм, а на мілітарно-патріотичне виховання на національній основі; провадити детальне студіювання праць видатних українських діячів та ідеологів (Д. Донцова, С. Бандери, М. Міхновського). Цікаві пропозиції, які, на жаль, мають мало спільного з формуванням свідомого громадянина і члена спільноти, здатного до критичного мислення. Бо ці пропозиції – це перетворення школи на реінкарнацію комсомолу, тільки під патріотичними українськими гаслами. Не цього ми повинні прагнути задля успішного розвитку нашого суспільства.
Саме про проблеми педагогічної освіти, про переваги і недоліки «Концептуальних засад...», про вчителів, яким ці засади реалізовувати – ось про це треба дискутувати. Бо освітня система, зокрема середня освіта – у глибокій кризі. Зокрема, кризі кадрів. Ще кілька років – і не буде кому впроваджувати навіть найкращі ідеї та реформи. Бо надмірне навантаження в поєднанні з тонами бюрократії, конкурсами-фестами-флешмобами задля посту в соцмережах і жалюгідною зарплатою змусить покинути цю систему тих, хто ще тягне її на власному ентузіазмі. І тоді можна буде нарікати на все, що завгодно і скільки завгодно. Все одно робити щось інше буде пізно.