Ситуація, яку нині переживає Україна, – унікальна й тривожна. Після століть бездержавности, несвободи, колоніальної залежности, тотального совєцько-комуністичного моделювання самого способу мислення і поступовання, після того, як усе це пішло в небуття, – наступає «розгул демократії». Людям здається, що тепер уже, нарешті, все можна. Навіщо щось забороняти? Навіть ідеологію «п’ятої колони» або маячню учорашніх (і нинішніх) комуняк-деспотів. Нехай їхню долю вирішить народ на виборах.
Навіщо відстоювати загальноприйняті суспільні поняття про те, що можна, а чого категорично не можна? Люди самі розберуться.
Послухаймо (прочитаймо), що говорять (пишуть) на телеканалах, в інтернет-сайтах про Україну. Йде мовби нищівна критика того, що робиться у владі, на фронті, і це виглядає нібито цілком «демократично». Але при тому знищується Українська держава, сама Україна. Якась, мовляв недолуга країна, яка сама собою ні на що путнє (чи путінське) не здатна. Наведу один лише найсвіжіший приклад, опублікований в «Українській правді» 27.07.2015.
«У нас дерьмовое государство, состоящее из корумпированных и нерабочих институтов…»
«Если мы не начнем проводить в спринтерском темпе реформы – нам конец…»
Реформи, звісно, за спостереженням автора, не проводяться, насамперед в Збройних Силах, отже нам…
Прикінцева сентенція оцих визначень подана від однієї особи («я»), але хіба не зрозуміло, що вона стосується усього суспільства, зокрема тих, кому прийшла мобілізаційна повістка:
«Я даже не знаю, за что воевать дальше…»
Не подумайте, що я вирвав цитати з контексту. Наведені твердження виділені жирними літерами самим автором і редакцією інтернет-сайту. Вони, виявляється, живуть у «дєрьмє».
Воно, може, й не варто було би звертати уваги, вважаючи, що це таке собі примітивно-кацапське патякання, якби сказане в Києві «Українською правдою» не звучало в унісон із конкретною практикою московських бузувірів-убивць. Для порівняння наведу висловлювання із книжки, що вийшла недавно в Пітері: «Н.Стариков. Украина, хаос и революция – оружие доллара».
«Россия как особая цивилизационная общность берет на себя особую миссию – уберечь мир от опасностей, неизбежно ожидающих Европу с приходом к власти в отдельно взятом государстве нацистов…
Поэтому дальнейший сценарий развития ситуации зависит от областей Юго-Восточной Украины. Если они смогут организоваться и выгнать своих губернаторов, то «вежливые люди» могут им помочь».
То що? Ми не знаємо за що далі воювати й будемо чекати «ввічливих чоловічків», які нам допоможуть?
В Інституті народознавства мені показали стос аналогічних видань, переданих нашим науковцям із СБУ для аналізу й висновків. Серед авторів цих книжок – чимало «вчених», які працюють у наукових інституціях України.
Демократія?
Попробуйте тепер у якійсь телепрограмі ненароком сказати: «Та це ж брехня», як вас неодмінно збиватимуть з пантелику контрзапитанням: «А що таке правда?»
Зараз часто можна почути, що Україна переживає біблійні часи. В декого це викликає захоплення важливістю моменту, в якому саме нам судилося жити. А що це означає насправді?
У Євангелії від св. Івана (розділ 18, вірші 37, 38) відтворена сцена «Суду над Ісусом у Понтія Пилата».
«Ісус відповів: Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду…
Каже до Нього Пилат: «А що то є правда?»
Ось звідки походить сумнів про існування «правди меж людьми» (вислів Т.Шевченка). Отакі біблійні часи переживаємо?
Ми хочемо бути народом християнським і йти слідом за Спасителем, чи ми нащадки Понтія Пилата? В «біблійні часи» нерозуміння того, що є ПРАВДОЮ, повело Ісуса на розп’яття. Нині на розп’яття можуть повести Україну.
Не вщухає справжній рейвах оборони демократії, застережень про загрозу свободі слова. Нас звідусіль попереджають про небезпеку звуження можливостей політичного самовираження, навіть про наявність проявів вандалізму щодо знищення справжніх мистецьких цінностей. Все почалося від того, коли 9 квітня ц.р. Верховна Рада прийняла (а через місяць Президент підписав) чотири закони, дія яких скерована на «декомунізацію» України.
Чому сполошилися москалі – зрозуміло. Після того, як не спрацювала програма утвердження Москви як «Третього Риму» – світового центру християнської цивілізації, – Москва переключилася, було, на організацію навколо себе загальноєвропейського «Третього Інтернаціоналу». Але ж і з цією «перспективою» вийшов пшик. Тепер здійснюються відчайдушні спроби утвердитися в статусі Третьої (після самодержавної і комуністичної), «чисто» національної (ніяких союзів!) православної російської наддержави на основі програми «Русского мира». «Единая святая тысячелетняя православная Русь», – віщає мордвин Кіріл Гундяєв на посаді їхнього патріарха. Російські інтереси простягаються до тих меж, – каже він, – в яких існує російська мова.
Недавнє спільне комуністичне минуле, залишене у численних матеріальних пам’ятках, власне, і є найзручнішим фактором, який у свідомости значної частини наших співвітчизників може прив’язувати Україну до Росії. Принаймні так вони собі там думають.
Арт-фонд «Ізоляція» (заснований і діє з 2010р. в Донецьку) організував у Києві спеціальний «проект» на захист історичних пам’яток, виконаних за мотивами комуністичної ідеології й совєцьких символів, зокрема у жанрі мозаїки, якою переповнена не лише наша столиця. Проект так і називається: Soviet mosaic in Ukraine.
Кураторка проекту Євгенія Моляр активно виступає у ЗМІ з популяризацією запроектованої програми. 18.06.2015 вона опублікувала в інтернет-виданні «Українська правда» міркування під заголовком «Парадокси декомунізації: кому заважає київська мозаїка». У публікації висловлено програмні засади донецьких ізоляціоністів, які вони пропонують українському суспільству:
«Метод деструкції та заборон – не є ознакою цивілізованого демократичного суспільства».
Отож, знайте, українці:
1. Ваше бажання «декомунізуватися», себто очистити свою землю від московсько-большевицької зарази (даруйте, але мушу сказати гостро) – це деструкція.
2. Якщо ви вдаєтеся до методу заборон комуністичних символів, то вас не можна вважати цивілізованим демократичним суспільством.
Не сперечатимусь з донецькими мистецтвознавцями, які вважають «Soviet mosaic in Ukraine» творами високого мистецтва. Нехай. Натомість скажу з цілковитою упевненістю: через таке мистецтво йшли потужні силові лінії психологічного впливу – викривлення свідомости української нації. Це був один із ефективних засобів московської колонізації України.
Вдамся і собі до парадоксального твердження: чим досконалішим з технічної точки зору було мистецтво зображення комуністичних символів, тим більший вплив воно могло мати на того, хто його сприймав, а це значить, що тим більшим суспільно-політичним злом воно було для українців.
Виступаючи на відкритті Національного музею українського мистецтва у Львові (13 грудня 1913 р.) Митрополит Андрей Шептицький, що був неабияким знавцем історії світового мистецтва й художником, говорив про впливи візантійської історії, законодавства, мистецтва на формування української державности, суспільної свідомости, на творення нашого національного мистецтва:
«Під впливом Візантиї виробилося в наших князівських ІХ. і Х. столітях понятє держави і форми адміністрацийні. Візантийські літописи, розсіяні в слав’янськім світі, принесли нам перше понятє істориї. Легенди й оповіданя Візантиї занимали й образували уяву наших предків. Монументальні будівлі Візантиї були взором перших артистичних креацій, давні наші емайлії, мозаїки і фрески пригадують славу і вплив Візантиї. …Русь Україна, вихована на традиціях Візантиї, оживотворила їх». (Андрей Шептицький. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів: Логос, 2005).
Так от: під впливом оцієї історично-мистецької суспільно-християнської візантійсько-української «мозаїки» ми хотіли б перебувати, а якщо донецьких «ізоляціоністів» тривожить доля насадженої нам із Москви «Soviet mosaic», то, гадаю, вони могли б забрати її до себе. Можливо вона знайшла би в них чимале коло шанувальників. Заборона будь-яких сатанинських московсько-комуністичних символів якраз і є запорукою того, що Україна духовно оновиться і стане, власне, Україною.
Щодо розуміння «цивілізації» і «демократії» як відсутність будь-яких заборон – то це історичний нонсенс. Історія людини (людства, цивілізації) якраз і починається від заборони Творця Всевишнього споживати плід із дерева пізнання Добра і Зла. Безліч трактувань написано на цю тему (добре це чи зле), не буду ані приєднуватися, ані сперечатися з жодним. Констатую тільки: в свідомості нашого часу утвердилося уявлення: будь-яка заборона викликає підвищене зацікавлення (тому не треба нічого забороняти), а заборонений овоч – найсолодший. Фальшиве уявлення. Саме з порушення заборони починається гріхопадіння людини – первородний гріх, через який вона була вигнана з Едему. Можете сприймати це як завгодно – навіть як літературну легенду, але що було потім у реальній історії?
Людина вижила й створила т.зв. цивілізацію тільки тому, що в неї на Землі утвердилося глобальне поняття про табу. Творець Всевишній підтвердив свою прихильність до свого найдосконалішого творіння – людини, передавши їй кам’яні скрижалі з Десятьма Заповідями Божими.
У кожній з цих Заповідей міститься заборона. Вони й починаються із заперечної частки Не.
Наприклад: Не убий. Не чужолож. Не кради. Не свідчи ложно на ближнього твого…
І так, повторюю, усі десять.
Нинішні московські антихристи якраз і є ворогами всієї людської цивілізації, бо потоптали всі Заповіді Божі. А що стосується «лжесвідчення», то вони забрехалися на весь Світ. Цивілізовані люди, нарешті, починають це розуміти. І навіть пробують якось протистояти.
Так, можна по-всякому ставитися до біблійної історії. Є особи, які кажуть, що вони невіруючі. Але ніхто не може заперечити, що саме за принципами заборон, викладених у Заповідях Божих, сформувалася та загальнолюдська основа, яку називаємо цивілізацією.
В українському законодавстві є правові норми, які передбачають кримінальну відповідальність за, скажімо, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, зраду інтересів держави – себто містять цілком конкретні обмеження і заборони. За два десятиліття їхнього існування вони коли-небудь були введені в дію? Ніколи! Чому? У нас немає проявів таких дій? А що привело до загарбання Криму, окупації частини Донбасу?
То у нас така «демократія»?
Доки? Коли?