Українські еліти алергічно реагують на критику з Варшави щодо дій Києва в царині вшанування пам'яті Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Майже як мантру повторюють слоган, що, мовляв, не Польщі вирішувати, з якими героями Україні входити в Європу. Це, звісно, так, але варто, аби українці поставили собі запитання: наскільки взагалі можливо долучитися до європейської спільноти зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем на прапорах. Не з огляду на ультиматум та емоційні оцінки, сформульовані Ярославом Качинським, а з огляду на панівний консенсус у Європейській Унії щодо оцінки організацій з ультранаціоналістичною ідеологією, які співпрацювали з Третім Райхом і несуть відповідальність за масові вбивства мирних жителів. Неповну відповідь на це запитання можемо отримати, спостерігаючи за політикою пам'яті інших країн Центральної та Східної Європи перед їхнім вступом до ЄУ. Спробуємо розглянути кілька прикладів.
Центральним «місцем пам'яті» для правиці в Латвії називають вояків так званого «Латвійського легіону». Під цією евфемістичною назвою приховуються дві дивізії Waffen-SS, сформовані Третім Райхом 1943 року (15-та і 19-та). Ці формування були повністю залежними від німців, що відрізняє їх значною мірою від українських націоналістів, чия співпраця з Третім Райхом була здебільшого ситуативною. Водночас латиський легіон переважну більшість часу провів на фронті, тож кількість скоєних ним злочинів була суттєво меншою, ніж у випадку ОУН і УПА.
У п'ятдесят четверту річницю битви латиських дивізій з Червоною Армією на річці Муде, 16 березня 1998 року, Ригою пройшов марш пам'яті «Латиського легіону», в якому серед інших взяв участь міністр оборони і командувач армією Латвії Юріс Далбіньш. Ця подія збіглася з дискусіями щодо лібералізації латвійського закону про громадянство (після здобуття незалежності Рига визнала право на отримання громадянства тільки мешканцям першої Латвійської Республіки та їхнім нащадкам). Оскільки на той час Латвія прагнула розпочати перемовини про вступ до Європейської Унії, Далбіньша звільнили з посади, а суперечливий закон – послабили. Спершу здавалося, що це ситуативний маневр, адже вже в липні 1998 року латвійський Сейм вніс до календаря спеціальний День пам'яті, присвячений легіону. Однак перед обличчям міжнародного скандалу вже 2000 року було скасовано вшанування суперечливої дати.
За два роки до того офіс президента Ґунтіса Улманіса (Guntis Ulmanis) створив Комісію істориків з Латвії, в роботі якої, незважаючи на назву, брали участь і науковці з Німеччини, Швеції та США. Із двадцяти шести томів праць цієї інституції з новітньої історії Латвії сім присвячено Голокосту та питанням латвійсько-єврейських відносин. Ці теми також домінували в опублікованому 2005 року англомовному 14-му томі праць комісії, який містив передмову тогочасних президента Європарламенту Ганса-Ґерта Пьоттерінґа (Hans-Gert Pöttering) і президента Латвії Вайри Віке-Фрейберґи (Vaira Vike-Freiberga). Сьогодні політика пам'яті в Латвії більше фокусується на демонстрації трагедії війни для латиського народу, аніж на героїзації якогось збройного формування. Як і раніше, проводяться неофіційні марші пам'яті «Латвійського легіону», але їхня форма дозволяє вважати, що ми маємо справу радше з фактичним вшануванням пам'яті полеглих солдатів, аніж із пропагуванням націоналістичних ідей (хоча ультраправі політики досі там з'являються). Якоюсь мірою це підтверджується соціологічними дослідженнями, згідно з якими вояки «Латвійського легіону» лише для заледве кількох відсотків населення залишаються «героями боротьби з більшовизмом».
Схожі процеси можна спостерігати і в сусідній Естонії. Там теж після здобуття незалежності для частини суспільства героями стали солдати, котрі воювали в одностроях Третього Райху. З огляду на факт, що 20-та дивізія Waffen-SS (естонська) брала участь 1944 року в тяжких боях з радянцями під Нарвою і Синімяе, її героїчний образ вплинув на естонське суспільство сильніше, ніж у випадку «Латвійського легіону» в південного сусіда. Але в Естонії, в контексті інтеграції в європейську спільноту, процеси, спрямовані на реабілітацію цих збройних формувань, були зупинені. У 2002 році у Пярну на західному узбережжі країни відбулося відкриття суперечливого пам'ятника. На простій гранітній плиті містився барельєф зі зображенням солдата в есесівській формі. Він супроводжувався написом, який закликав «віддавати шану всім естонцям, котрі у 1940-1945 роки загинули в боротьбі за Батьківщину і свободу Європи». Монумент швидко прибрали, але через два роки відновили у сусідньому містечку Ліхула – правда, вже без напису, який викликав протести. Незважаючи на це, вибухнув міжнародний скандал. Протест висловили Центр Симона Візенталя, ОБСЄ і навіть американська амбасада. Естонська влада здалася і зняла контроверсійний пам'ятник.
Варто зазначити також, що в Естонії, як і Латвії, 1998 року була створена міжнародна комісія істориків. Хоча суспільний резонанс її роботи був слабшим, ніж у Латвії, вона також не обійшла увагою проблем, пов'язаних з участю естонців у злочинах Третього Райху.
Ще більш класичним є приклад Хорватії. Після розпаду Югославії в ультраправих колах почалися спроби реабілітувати Хорватський революційний рух. Це заснована на початку тридцятих років націоналістична організація, учасники якої ширше відомі як усташі. У міжвоєнний період вони прославилися передусім як терористична боївка, найгучнішою акцією якої був замах у Марселі 9 жовтня 1934 року на короля Югославії Александра Карагеоргійовича і міністра закордонних справ Франції Луї Барту.
Під час Другої світової війни усташі врядували у так званій Незалежній Хорватській державі, яка «незалежною» була суто номінально, насправді ж була утворенням, цілком підпорядкованим Третьому Райху. У 1941-1945 роках усташі скоїли цілу низку злочинів проти сербів, євреїв та циганів. Дії усташів якісно не відрізнялися від дій українських націоналістів щодо поляків на Волині й у Східній Галичини, але характеризувалися в кілька разів більшим масштабом.
У березні 2005 року мали розпочатися перемовини про членство між Хорватією та Європейською Унією. Проте вони були зупинені Брюсселем. Європейська сторона вимагала, аби перед Міжнародним трибуналом у справах колишньої Югославії постав звинувачений у злочинах, скоєних під час громадянської війни в 1991-1995 роках, генерал Анте Ґотовіна. Оскільки противники видачі генерала апелювали до усташівської традиції, то історія творила тло згаданої справи. І, знову ж таки, європейський тиск зробив свою справу. Ґотовіну було передано в руки європейського правосуддя, а в квітні 2005 року хорватський парламент ухвалив декларацію про антифашизм, яка вписувалася в європейський наратив про війни. Процес здобуття членства розпочався без перешкод, і 2013 року Хорватія стала 28 членом Європейської Унії.
Схожих прикладів є безліч. Вони засвідчують нам, що політика пам'яті, яка проводиться конкретною державою, ніколи не відбувається у порожнечі. Навпаки, вона завжди потрапляє в дуже конкретні політичні реалії, які потрібно брати до уваги, якщо її творці не бажають, щоб діяльність у царині національної пам’яті не призвела до реальних і безпосередніх втрат.
У європейській дійсності ця політична реалія визначається передовсім домінуючим у Західній Європі наративом про унікальність Голокосту і неприпустимість релятивізації нацизму, фашизму та крайнього націоналізму. Значно менший, але все ж помітний вплив має також російський наратив про «перемогу над фашизмом» у Великій Вітчизняній війні. Зі зазначеними умовами мусить тією чи іншою мірою рахуватися кожна європейська країна.
Тим часом нинішня українська політика пам'яті, як видається, повністю це ігнорує. Мало того, що некритична глорифікація крайніх націоналістів дає Росії масу аргументів, щоб здійснювати антиукраїнський лобізм на міжнародній арені, то ще й глорифікатори не беруть до уваги того факту, що уславлення ОУН і УПА не знайде місця у європейському наративі про війну. Свідченням цього є хоча б ухвалена Європейським Парламентом резолюція 2010 року, присвячена Україні, в якій рішення про надання президентом Ющенком звання «Герой України» Степанові Бандері було оцінено однозначно критично. Якщо додати до цього той факт, що ще більша нехіть до прославлення ОУН і УПА панує у Польщі, то виявиться, що запропонована Українським інститутом національної пам'яті історична міфологія зустрічає розуміння хіба що в країнах Балтії.
Звісно, українська влада та УІНП можуть заплющити очі на реальність і сказати, що вони мають право на «суверенність» у проведенні політики пам'яті. Але в цьому випадку вони мають бути готовими до того, щоб зазнати втрат. Приклад цього ми могли спостерігати в 2015-2016 роках, коли у відповідь на визнання Києвом УПА як національно-визвольної організації Сейм Польщі майже одноголосно ухвалив рішення про визнання волинської трагедії «геноцидом». Абсолютизація «суверенності» майже завжди призводить до аналогічних дій з іншого боку. І навіть якщо визнати, що в актуальній суперечці про пам'ять Київ має сильнішу позицію, ніж Варшава, (що, зрештою, є більш ніж сумнівно), то якщо Україна серйозно ставиться до свого курсу на Захід, їй доведеться якось допасувати свій наратив минулого до того, який панує у європейській спільноті. Можливо, не сьогодні чи завтра, але вже точно тоді, коли перспектива інтеграції з Європейською Унією стане реальною. Так само, як раніше вчинила Латвія, Естонія та Хорватія. В іншому випадку Україна зазнає відчутних втрат. Це твердження не є жодним виявом ані патерналізму, ані «культурного імперіалізму», а лише розумінням механізмів політики. Відповідальні політики та творці політики пам'яті повинні це розуміти.