Євромайдан, бої на Грушевського, розстріл протестувальників і, нарешті, омріяна перемога над режимом. Події останніх трьох місяців у нашій країні змінюють свідомість не лише українців. Ментального зламу зазнає і Західна Європа.
І в свідомості посполитого європейця, і елітного брюссельського політика перезавантаження в українському питанні проходить доволі тяжко, але процес таки пішов. Будемо сподіватися, що його не зупинити.
У чому полягає ця складність ментального зламу? «Поки люди в Україні ризикують своїм життям задля Європи – і навіть гинуть – у Німеччині ми бачимо лише вимушену посмішку в бік «маяка ЄУ». Наша фатальна помилка полягає в тому, що ми не зауважуємо, як нам добре врешті-решт живеться», – таку жорстку істину висловив у своїй статті в часописі Focus професор-історик з Мюнхенського університету Бундесверу Міхаель Вольфзон.
На його думку, мешканці Унії, котрі останні десятиліття проживають у відносному благоденстві, перестають задумуватися про джерела свого добробуту, про налагоджену державну систему, про демократію, соціальне забезпечення. Все видається таким, що є саме собою зрозумілим. «Умирати за Європу? Абсурд!», – скаже вам більшість німців чи громадян інших країн ЄУ. Його величність Європейський Скепсис перекриває собою всі благі почуття.
Так, нині вони активно заговорили про драматичні події в Україні. Хто захоплено, хто з жахом, дехто навіть з обуренням. А завтра? Завтра – є така небезпека – вони можуть забути за неї, як це було після Помаранчевої революції. Почнуть говорити про зовсім інші речі, про Банківську Унію, про франкфуртські біржі, про швейцарський референдум – про проблеми, які видаються європейцям значно ближчими до тіла.
З одного боку, це логічно. Проте Міхаель Вольфзон переконаний, що така поведінка європейців у корені хибна. Чому? «Тому що сотні тисяч, можливо, навіть мільйони українців продемонстрували нам: Європа все ще подає світло. Європа є маяком. Європейська Унія є маяком», – пояснює мюнхенський професор.
Чому маяк-Європа не світить для самих європейців? Бо вони, власне, у тому маяку й сидять. Пан Вольфзон наводить класичний приклад із сусідськими черешнями: «Вони завжди видаються нам смачнішими за власні, хоча насправді є нічим не гіршими». Тобто Європа розучилася відчувати смак власного життя, цінувати його.
Може, алюзія з черешнями стосується й українців-протестувальників? Може, їм теж чужі європейські черешні лише видаються смачнішими? Міхаель Вольфзон вважає таку постановку питання неправильною. «Так, за промінь цього маяка багато українців ризикували своїм життям, багато за нього загинуло. Але не лишень за нього. Передовсім люди боролися за себе самих. Але вони усвідомлювали, що досягнути цього «за-себе-самих» зможуть лише у Європі».
Тобто більшість українців усвідомила те, що зараз мав би зрозуміти й промовити собі кожен свідомий громадянин Європейської Унії:
- ми не живемо у раю, але краще за нас не живе ніхто в іншому куточку світу;
- нині нам живеться добре, завтра житиметься ще краще;
- я можу жити так, як мені до вподоби; держава видає приписи, але вони суттєво не звужують моїх засадничих свобод;
- наші політики, чиновники, підприємці, медіа, еліта, напевно, не є ангелами, але вони не є тотально корумпованими. А якщо щодо них виникають підозри, то вони вилітають, як корок з пляшки;
- я можу читати, слухати, дивитися і писати все, що хочу, а не те, що мені дозволяє держава;
- я можу проти чогось чи за щось виходити на демонстрацію, а можу й не виходити;
- моя держава створена для громадян, а не громадяни для держави;
- жодна держава у Європі не розстрілює бойовими набоями своїх громадян у жодному випадку;
- у Європі будь-який громадянин може начхати на державу. Це, напевно, не дуже мудро, але можливо;
- європейські політики реально виступають за мир у власних країнах і між державами.
Саме тому європейці можуть собі насолоджуватися миром, свободою і добробутом. Саме тому до великої спільної європейської родини прагнуть долучитися громадяни й інші країни, зокрема українці. Бо бажають жити за вказаними принципами.