Про Росію писати важко. Російські війська вторглися в Україну й анексували частину української території. Вони й надалі підтримують технічно, фінансово та безпосередньою військовою силою створені Росією ж самопроголошені державні утворення, які фактично є російськими маріонетками.
За таких умов колишні радянські люди, які зараз вирішили, коли що вони – українські патріоти, одразу увімкнули знайомий з дитинства стереотипний образ «німця», якого з усіх сил треба ненавидіти в усіх його проявах. Вони не здатні зрозуміти, що ненависть, а надто демонстративна ненависть, анітрохи не є запорукою перемоги, тим паче в сучасному світі. Тому всі ці стандартні паралелі на тему «а уявіть, що в Москві 1942 року...» (розмовляють переважно німецькою / ресторани належать громадянам Німеччини / можна доїхати до Берліна потягом і т. д.) – це не влучне демонстрування абсурдності нинішньої ситуації, а власної радянськості.
Тепер перейдімо до актуальної теми – отруєння Олексія Навального. Чи повинні українці взагалі цікавитися цією подією і цією особою? Чи варто співчувати Навальному, чи навпаки – демонстративно нагадувати йому про «Крим – не бутерброд»? Почнімо з «бутерброда». Зацитую цю фразу цілком. «Крым – это бутерброд с колбасой, что ли, чтобы его туда-сюда возвращать? С точки зрения политики и восстановления справедливости, то, что нужно сделать сейчас в Крыму, это провести нормальный референдум. Не такой, как был, а нормальный».
Звісно, нам би було приємніше почути про безумовну передачу Криму під контроль України, якій він належить з погляду міжнародного права. Але потрібно розуміти, що в Росії за такі висловлювання дуже легко одержати «статтю», а крім того, назавжди втягнути себе у протистояння з так званим «кримнашем». Фактично, позиція Навального з цього питання – найбільш прийнятна для України з усього, що може заявляти претендент на посаду президента Росії.
Насправді ставлення до Навального, як й інших російських політиків, повинно мати на меті тільки одне: перемога України у збройному та дипломатичному протистоянні з Росією. І тут маємо дуже неприємне розгалуження. У короткотерміновій перспективі нам вигідне посилення позицій Навального і послаблення позицій Путіна. Зрозуміло чому: саме від цього залежить те, наскільки багато уваги зможе приділяти Кремль своїм маріонетковим утворенням на Донбасі. Але в довготерміновій перспективі все залежить від того, наскільки сильною і впливовою буде українська держава.
Для української держави зразка 2014–2020 років – слабкої та корумпованої – хай як це дивно, вигідний Путін. Бо на тлі його людожерської політики наша вкрай слабка, але демократична держава виглядає відносно непогано. У разі перемоги Навального підтримка Європи та всього «першого світу» може повернутися до нової влади оновленої демократичної Росії. За таких умов неминучими будуть розмови про «кримську амністію», тобто, найімовірніше, про новий референдум. Звісно, що слабку, бідну Україну навряд чи хтось серйозно сприйматиме з усіма її аргументами. Наголошу: незалежно від того, хто її очолюватиме. Навіть наймудріший дипломат з ідеальною англійською не зможе переконати держави «першого світу» стати на позицію країни, яка за десятки років не може дати сама собі ради. Слабка демократична Україна аж ніяк не може нарівні розмовляти з демократичною ж Росією.
Сильна, заможна Україна може погодитися на «компроміс»: а саме, повна демілітаризація півострова, створення автономного Криму під контролем ООН, і 10-річного перехідного періоду, протягом якого в Криму буде відновлено діяльність українських державних структур (можливо навіть поряд з російськими) і створено умови для безпечного повернення всіх біженців. Тільки після цього може відбутися референдум для усіх, хто мешкав на півострові станом на січень 2014-го, з правом дорадчого голосу у вирішенні кримського питання. Це як варіант.
Підсумовуючи. Щиро зичу Олексію Навальному одужання, оскільки в цій ситуації його діяльність більш ніж вигідна для України. І в жодному разі не можна забувати, що основною перешкодою для територіальної цілісності України і зараз, і протягом усіх років Незалежності є не лише існування імперської Росії, а передусім слабкість, корумпованість та бідність України. Хоча долати їх, без сумніву, значно важче, ніж механічно вигукувати антиросійські гасла.