Інформація, якою нещодавно поділився з українською громадськістю відомий київський журналіст Дмитро Гордон, має трохи конспірологічний характер. Але не звернути на неї уваги просто неможливо. Адже мова йде про те, що за океаном почалися дискусії щодо прийнятної для Вашингтона кандидатури наступного президента України.
Причина очікувана і зрозуміла: мовляв, американська влада «незадоволена тим, що величезний кредит довіри всього світу, який був виданий Україні, абсолютно не спрацював». Напевно, більшості українців ці слова цілком зрозумілі й суголосні. Адже баланс довіри-недовіри до чинного глави України, за даними Інституту аналізу та прогнозування, на 5 грудня 2016 року становив мінус 45%.
Гордон стверджує, що інформація отримана з «абсолютно компетентних джерел». Тим сенсаційніше у зв'язку з цим пролунало прізвище фронтмена популярної групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука. За даними джерел, деякий час у США розглядали львівського музиканта як альтернативу для заміни президента Петра Порошенка, обтяженого сумнівними бізнес-інтересами і схильністю до кумівства.
В Україні, судячи зі ЗМІ та соцмереж, сприйняли новину неоднозначно. Одні громадяни побачили у Вакарчукові саме ту особу, яка зараз потрібна на чолі країни: популярний, освічений, не дурний, непомічений у неправедному збагаченні... Інші висловлювали контраргументи типу того, що знову, мовляв, повертаємося до тих часів, коли до управління державою допускали «куховарок».
«Я взагалі не розумію, з якого дива співак вирішив, що він може бути політиком. Його робота – нас розважати. Так, він популярний як працівник сфери відпочинку, але до чого тут державні справи», – написала у Facebook головний редактор одного з українських інформагентств Тетяна Висоцька.
І мені відразу ж згадався Рональд Рейґан. Колишній кіноактор, який знявся у 58 фільмах. Колишній працівник профспілки кіноакторів, «стукав» ФБР на своїх колег з ідеологічних міркувань. Коли 1980 року у «критичному» 69-річному віці він з відчутною перевагою переміг на виборах непопулярного Джимі Картера, багато хто висловлював чималі сумніви, що Рейґану вдасться домогтися великого успіху на президентській посаді. Але ж він його домігся! Рейґаноміка, яка надала Сполученим Штатам друге дихання, розвал соціалістичного табору, завершення Холодної війни – такі основні підсумки восьмирічного правління екс-актора.
А ще не можу не згадати біографію Петра Порошенка. Добра освіта, вільно володіє англійською мовою. До обрання президентом під популістськими гаслами пройшов чималий шлях: від народного депутата до глави низки ключових відомств. Працював секретарем Ради національної безпеки і оборони України, міністром закордонних справ, відповідав за економічний розвиток країни. Успішний бізнесмен. Або такий важливий в Україні момент: на відміну від низки колег із держслужби, Порошенко досить терпимо говорить українською мовою. Здається, кращої кандидатури на посаду першої особи держави важко знайти. Але ж зараз усі чудово знають, в якому скрутному становищі опинилася Україна за цього носія солідної біографії.
Для чого я зробив таке порівняння? Українцям варто визначитися, чого вони хочуть: мати на чолі держави володаря престижних дипломів, великого досвіду державної роботи, але без гарантії, що він не страждає на манію величі й на пристрасть до особистого збагачення, корупції та кумівства? Чи людину, яка, можливо, взагалі ніколи не була причетною до держслужби, але від якої точно не варто очікувати сповзання в автократичне болото?
Знання основ управління, тих чи інших галузей господарства країни і норм права – справа наживна. Знати цілком усе неможливо. Для того й існують заступники, помічники та радники, щоб допомагати першим особам виконувати покладені на них обов'язки. А от наявність міцних зв'язків у певному середовищі і сумнівних звичок подолати високим начальникам жодні заступники й радники не допоможуть.
Дивлячись на те, як багато років на політичному небосхилі України крутяться одні й ті ж «досвідчені» особи, починаєш сумувати за якоюсь свіжою людиною, яка була б прихильною ідеалам свободи, демократії та добра. Чи підходить під ці критерії Вакарчук? Не знаю. Швидше за все, навіть із вихідцем з шоу-бізнесу на посаді президента України було б краще – лише б він не був таким схильним до політичної корупції та кумівства, як Порошенко.
Але ще більше я впевнений у тому, що всі ці порошенки, тимошенки, ляшки, бойки, рабиновичі й багато інших мешканців минулих і нинішніх законодавчих та виконавчих «кабінетів» – це минуле країни: темне, злодійкувате і нещасне. Україна – територія з благодатним кліматом і величезними природними запасами – розквітне як держава, здатна забезпечити своїм громадянам гідні умови для роботи й життя, лише за умови приходу до влади нового покоління політиків.
Повинен обмовитися: вік людей тут зовсім ні до чого. Наприклад, молоді політики Сергій Лещенко і Мустафа Найєм, за сприяння котрих до влади прийшов один із засновників бандитської Партії регіонів пан Порошенко, – теж сумнівне минуле України, без звільнення від якого країна раз по раз може наступати на одні й ті ж граблі.
Україні потрібен свій «Рейґан». Питання в тому, як його визначити. У випадку з американським президентом під таким прізвищем все було просто: Рейґанові була притаманна колосальна нетерпимість до комуністичної ідеології. Це зробило все його життя. Це стало тією ідеєю, за допомогою якої він зумів ще сильніше згуртувати американську націю і зробити її найсильнішою у світі.
Україні потрібен президент, який зміг би заразити її загальнонаціональною ідеєю. Дуже важливо, щоб українці не помилилися з її визначенням. Сьогодні багато хто в країні схильний до антиросійських настроїв, що цілком зрозуміло в умовах війни. Однак нерідко образливі випади звучать не на адресу розпалювачів війни з Кремля, а на адресу російської нації та російської мови. Така «ідеологія» не зробить українську націю сильнішою і благополучнішою.
Інша річ – декомунізація. Тут ще, як то кажуть, кінь не валявся. Хоча формально декомунізація в Україні проводиться, але далі знесення деяких пам'ятників та перейменування вулиць справа наразі не пішла. Повноцінна люстрація в країні так і не була проведена. Ключові державні й суддівські посади, як і раніше, перебувають в руках представників колишньої радянсько-комуністичної номенклатури, їхніх родичів та пов'язаних з ними осіб. Але найголовніша ознака збереження в Україні комуністичного духу – масове поширення деформованої ідеї патріотизму.
Мені вже доводилося писати про те, що різновид «патріотизму», який переважає в Україні, має вельми дивні особливості. Наприклад, багато українців на бажають платити податки: як мінімум, третина економіки перебуває в тіні, а вся країна – у неминучих злиднях. А ще українці не захищають свою Конституцію від посягань чиновників. Через це в країні вже давно брутально порушений баланс гілок влади. А вся історія людства довела, що мешканці штучно створеної «вертикалі влади» можуть повноцінно працювати лише на свою кишеню, а народу кидати лише недоїдки з панського столу.
Приблизно в такому соціально-економічному режимі живе нині Україна. Так відбувається тому, що патріотизм в Україні відірваний від загальнолюдських цінностей. Щоб оздоровити всі сфери життя молодої держави, треба тісно пов'язати ці два поняття: патріотизм і загальнолюдські цінності. Наприклад, якщо хтось із високих посадових осіб держави буде викритий у використанні кумівських зв'язків для просування кар'єри родичів та друзів, то як таку людину можна вважати патріотом України? Такий чиновник – не менший ворог, ніж головний кремлівський бандит. Нерозуміння цього – ознака належності до старої комуністичної епохи. Живий ще «совок»...
Замість того, щоб рвати на грудях вишиванки, членам нових політсил, громадським активістам і волонтерам варто було б зайнятися створенням спеціальних програм відповідного спрямування та шукати під них фінансування як всередині країни, так і в західних донорів. Друзів в України більше, ніж здається.
А щодо заміни Петрові Порошенкові, про яку зараз дискутують у США, то хотілося б дати учасникам цих дискусій таку «наводку». Україні потрібен лідер, котрий буде здатен провести не тільки зовнішню, а й глибинну декомунізацію країни. Своєрідним маркером стане ставлення претендентів на президентську посаду до законів про імпічмент глави держави і про референдум. Без таких законодавчих норм, які б чітко і надійно працювали, Україна буде занадто повільно просуватися вперед, а то й відкочувати назад, як зараз.
За чіткої роботи всіх гілок влади і за наявності зазначених законодавчих норм буде не так уже й важливо, звідки вийде рятівник України – з «Океану Ельзи», з якоїсь фірми чи творчої або проектної майстерні...