Останніми днями у кількох інтернет-полілогах я зауважував співрозмовникам наближення міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту (27 січня) і мінімальну реакцію на цю дату з боку українського суспільства. Вже не вперше обходять її мовчанкою більшість українських ЗМІ, публічних діячів тощо. Чиновники з Українського інституту національної пам’яті, одним із завдань якого є «реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження» тієї самої пам’яті, також, вочевидь, не ставлять вшанування жертв Голокосту серед своїх пріоритетів. До написання ж цього тексту мене спонукав один момент – запальна теза від іншого учасника згаданих суперечок. Чому це, мовляв, Голокост виступає мірилом всього і вся? З нагадуванням, як той же УІНП «не мовчав» у дні пам’яті жертв Бабиного Яру.
Мабуть, найлегше відповісти, чому ми повинні були б пам’ятати про Голокост більше, ніж раз на рік. Навіть не через те, що ця пам’ять надзвичайно важлива для загальноєвропейської спільноти, причетність до якої декларує Україна. Вичерпною причиною є те, що жертвами Голокосту стали 1,5 млн українських євреїв, убитих в роки Другої світової війни. Вони були приречені нацистським режимом, який помістив ненависть до євреїв у центр своєї ідеології. А з січня 1942 р., після Ванзейської наради, евфемізм «остаточне вирішення єврейського питання» означав приречення на смерть для мільйонів людей.
Обмірковуючи ж нинішні дискусії, я поставив перед собою два питання. По-перше, чому в українському суспільстві постійно можна спостерігати амбівалентну ситуацію щодо Голокосту? Як приклад, для того ж УІНП можуть бути однаково характерними зважені, зрілі виступи голови В. В’ятровича, в яких можна почути про важливість спільної пам’яті, яка б включала кримських татар, ромів, євреїв, українців, інші народи України. І водночас чиновник з тієї ж організації може дозволити собі ксенофобські та антисемітські кривляння, і спокійно залишатися на посаді.
По-друге, чи можливо подолати таку ситуацію і як це зробити? Доволі банально вчергове повторювати, що для пересічного українця Голокост досі залишається абстрактною і чужою трагедією. Здається, за чверть століття незалежності наше суспільство так і не визначилось у своєму ставленні до тих подій. Чому так відбувається? Моя відповідь охоплює два моменти. Перший – радянська «амнезія», де вбиті під час Голокосту євреї могли згадуватись лише як «радянські громадяни», продовжила життя в українському суспільстві й після 1991 року. Другий – «україноцентрична» парадигма історії, яка пропонується системою освіти, не дає можливості «пересічному українцеві» – випускнику середньої школи – переосмислити події Голокосту як частину вітчизняного минулого.
Стосовно «амнезії», можливо, причина у тому, що українське суспільство в пострадянський період так і не «проговорило» ці трагічні моменти. А те, що замовчування, уникання такого обговорення негативно впливає на суспільство, постійно говорять фахівці з психології, дослідники посттравматичних синдромів. І дискусії з цього приводу не бувають легкими. Мабуть, «найтяжчий випадок» – тривалі розрахунки з минулим власне німецького суспільства, колись відносно добровільно отруєного расизмом та антисемітизмом. Пригадується книга німецького історика-письменника Г. Кноппа «Діти Гітлера», яка описує «втрачене покоління» – ту німецьку молодь, яка не обирала Гітлера, але втратила «сонце, любов, юність». В Україні ж багато років, замість широкої дискусії, тема Голокосту залишалася справою окремих громадських організацій та завзятих ентузіастів.
Хоча останнім часом певний поступ спостерігається. І здається, важливе місце у ньому посідають події Революції Гідності. Вони актуалізували обговорення проекту політичної нації, історична пам’ять якої включала б не лише українців, але й євреїв, поляків, вірмен тощо. Український політикум вловив ці віяння, яскравим свідченням чого стали заходи до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру у вересні 2016 р.
Бабин Яр – місце масових убивств київських євреїв (і не лише їх), яке за символізмом стало дорівнювати Аушвіцу. Яке стало втіленням того самого «Голокосту кулями», вчиненого нацистами на території СРСР. У ті вересневі дні 2016 р., без перебільшення, до Києва була прикута увага світу. Під час урочистих заходів до численних гостей з багатьох країн з чутливими промовами звертались політики – президент Петро Порошенко та Дональд Туск, філософ Бернар-Анрі Леві та ін. Протягом тижня у місті відбувались наукові та громадські заходи, обговорення, презентації книжок, присвячені трагедії. Сам ландшафт місця вбивств зазнав суттєвих змін. Пригадую слова, сказані з цього приводу директором Українського центру вивчення історії Голокосту А. Подольським: уперше за 25 років можемо говорити про Бабин Яр як про меморіал (я не заперечив тоді, але, обговорюючи цю тезу пізніше з колегою, ми дійшли згоди, що Бабиному Яру досі бракує загальної концепції, щоб називатись меморіалом). Водночас А. Подольський – історик і невтомний громадський діяч – висловив жаль, що рішення, прийняте ще у далекому 2006 р., почали втілювати лише сьогодні.
Людині, яка б відвідала Київ у ті вересневі дні, ніколи б не спало на думку згадати слова історика О. Бартова. У передмові до своєї книжки «Стерті» він писав: «...сьогодні, коли незалежна Україна бореться за утвердження своєї все ще палко обговорюваної ідентичності… глибоко захована таємниця знову постає із могильних ям і руїн… але як така, яку необхідно стерти або переписати так, щоб вона служила цілям тих, кому ця земля дісталась у спадок».
Нагадаю, ця книжка і ці слова – про Голокост. Про події, які, на думку дослідника, українці воліють викреслити з пам’яті. І це забуття, на думку О. Бартова, пов’язане з усвідомленням власної причетності до загибелі своїх вчорашніх сусідів – євреїв. Німецький дослідник В. Їльге зауважує, що у ставленні українців до Голокосту спостерігається мовчання про «іншого», в образі якого виступають євреї. Свого часу були сподівання, що серйозні докори, висловлені академічною мовою, спричинять в українському суспільстві дискусію. Повторюсь, про те, що болісні, складні питання суспільству потрібно проговорювати, написано чимало. За взірець таких публічних обговорень нерідко називають дебати в польському суспільстві після появи книжки Я. Гросса «Сусіди». В публічний простір було винесено розмови про польський антисемітизм та співучасть поляків у Голокості. Наслідок цих дискусій давав польським журналістам підстави говорити про «найважливішу полеміку останнього десятиліття», яка докорінно змінила Польщу (хоча сьогодення доводить, що будь-які зміни можна поставити під сумнів).
У нашій же ситуації український дослідник Голокосту Ю. Радченко зауважує, що важко сподіватись на ефект від книги (мова про «Стерті»), загальний тираж якої становив 3000 єкземплярів. Тоді як роботи Я. Гросса можна було знайти у кожній книгарні. Це не було єдиною причиною, але як загальний висновок – свого «Гросса» Україна поки не дочекалась (хоча, можливо, він вже «зростає» у нинішньому поколінні молодих українських дослідників). Як результат, і сьогодні, на 26 році існування незалежної України, табуйована в радянські часи тема не стала не те що «своєю», але й просто знайомою для більшості українського суспільства. Тема Голокосту – трагедії європейського єврейства – залишається специфічно представленою в українському публічному просторі. Нерідко її подають як взірець «правильного вшанування» загиблих. Нагадаю, про Ізраїль як «натхнення» для України говорив ще президент В. Ющенко. А буває, що тема Голокосту стає справжнім подразником, і не лише, як то кажуть, для пересічних українців.
Стосовно ж представлення теми Голокосту в освіті, нагадаю, що Україна взяла на себе зобов’язання, відповідно до Стокгольмської декларації (2000 р.). Але в тій же підручниковій сфері наразі зберігається статус-кво. Моноетнічна концепція залишається чинною. Можна говорити лише про окремі елементи, які інтегруються в наратив.
Чи не єдина «світла пляма» – роботи західних україністів, які, однак, мають обмежену аудиторію, залишаючись невідомими для більшості школярів або студентів-неісториків. Мабуть, важливіше у цих книжках те, що вони дають можливість іншого бачення та потроху заохочують до оновлення застарілого багажу. Серед таких робіт хотілось би виділити доробок канадського україніста П.-Р. Магочія. У 2012 р. він видав книжку «Україна. Історія її земель та народів». Минулого ж року, у співавторстві з американським дослідником Й. Петровським-Штерном, він представив нову роботу: «Євреї та українці: тисячоліття співіснування» (видання стало лауреатом Львівського книжкового форуму). Автори не обмежились подіями Голокосту, розглянувши і вкрай інструменталізоване питання української колаборації. А також запропонували свій погляд на проблему комеморації Голокосту в сучасній Україні. Вони відзначають, що в цьому процесі поєднуються дві тенденції. З одного боку, пам’ять про Голокост сьогодні є частиною офіційного дискурсу як на національному, так і на місцевому рівнях. І така ситуація є в першу чергу здобутком громадянського суспільства. Активісти та громадські організації за підтримки західних фондів робили практичні кроки. Зокрема встановлювали пам’ятні знаки на місцях розстрілів.
Але ж справа не лише у підручниках, а також у педагогах, для яких ця тема перестала б бути відкриттям. І тут, знову-таки, недостатньо тренінгів, які проводять громадські організації, залучаючи можливості іноземних фондів з Німеччини, США, Франції, Ізраїлю тощо. До реалізації цих моментів неодмінно має долучатися держава (через те саме міністерство освіти). Розмови чиновників про те, що ситуація, коли держава «не втручається», а громадськість має брати проекти, пов’язані з пам’яттю, на себе, виглядають, м’яко кажучи, не дуже щирими. Мова йде про гроші платників податків і, мабуть, громадськість має повне право вимагати від чиновників прислухатись до різних пропозицій, а не лише до власних (чи якоїсь частини суспільства) уподобань.
Наразі ж проблема представлення теми Голокосту в українському суспільстві залишається актуальною. Але і та кропітка праця, що її багато років здійснювали представники громадянського сектору – окремі освітяни та науковці, студенти та школярі, громадські організації – вже дала плоди. Тему більше неможливо замовчувати, державним службовцям доводиться реагувати. Книжки, які пропонують нову для українського читача візію, можуть мати успіх. Мабуть, прийшов час вимагати від держави дій не за формулою «не заважає, але й не допомагає», а з активною співучастю в ініційованих громадами проектах (серед яких – і комеморація, і нові освітні програми тощо). Ми не матимемо гарантії успіху, і невідомо скільки років піде для досягнення мети. Але мусимо пройти свою дистанцію, вшановуючи жертв Голокосту, для яких Україна була домівкою.