Звичайно ж, немає, оскільки й самої Галичини не існує. Коли за часів Австро-Угорщини існувало Королівство Галичини і Лодомерії, а потім Галицька автономія, то їх столицею був Львів. Зараз це місто є рядовим українським обласним центром, одним із 24-х. Але починаючи цю розмову, ми намагаємося заглянути трохи вперед.
Справи в державі Україна розвиваються таким чином, що адміністративно-територіальна одиниця Галичина цілком реально може згодом з’явитися на мапі. І питання «столиці», тобто центру адміністративно-територіальної одиниці, знову, як то кажуть бюрократи, стане на порядку денному.
Львів, як відомо, і нині вважають неформальною столицею Галичини, а може, й усієї Західної України. Що ж, така думка має право на існування, але – не більше. Тут варто окремо розглянути історичну роль Львова. Львів – це особливе місто вже хоч би тому, що ніколи повністю не було «чиїмось».
Львів, збудований, імовірно, волинським князем Данилом Романовичем чи його сином Левом, був заселений, скоріш за все, близькою до князя знаттю та її обслугою, а також запрошеними німцями-ремісниками, євреями-лікарями, східними купцями, ну і місцевим простолюдом. Тобто протогаличанами.
Волинських князів Романовичів, як випливає з історії, в Галичині не надто любили. Тож Львів розташувався на землях галичан, вірогідно, не надто приязних до Данила чи й Лева. Начебто саме через це Данило для власного проживання віддавав перевагу волинським містам.
За І Речі Посполитої Львів довший час був німецькомовним і латиномовним містом, хоч і з польською адміністрацією. За Австрії – це мультикультурна і поліконфесійна столиця Королівства Галичини і Лодомерії з німецькою адміністрацією, польською аристократією, єврейськими гендлярами та правниками і руським духовенством, плюс різнонаціональні середовища бідноти та ремісників.
За часів Галицької автономії, а потім і ІІ Речі Посполитої місто стало «польським островом» у «русинському морі» східної Галичини, у якому втім були «вулиці – польські, а будинки – єврейські». Тобто і за Польщі місто не було повністю польським, і за нацистів не було виключно нацистським, і навіть за радянських часів Львів ніколи не був повністю радянським. Хоч відразу після війни центр міста заселили «визволителями» і «спеціалістами зі сходу», та околиці кишіли прихованими націоналістами, підпільними уніатами чи й просто консервативним галицьким пролетаріатом сільського походження.
І зрозуміло, що Львів ніколи не був і зараз не є повністю українським, хоч, може, і є найбільш українським містом в усій Україні, що радше свідчить погано про саму країну. Однобоке і безпідставне самопроголошення Львова як «українського П’ємонту» і представлення галичан як найдосконалішого взірця українства призвело до епідемії «дитячої хвороби націоналізму».
«Печерний варіант» націоналізму в Галичині зміг укріпитися ще й внаслідок того, що за роки незалежності з цього краю – і в західному, й у східному напрямку – емігрували тисячі освічених і досвідчених людей – фахівців і візіонерів, справжніх лідерів й ентузіастів. Тому на перші ролі висунулися «водевільні патріоти» та «борці естрадного жанру». Але навіть за таких обставин Львів не став переважно націоналістичним.
Насправді ж під яскравою маскою українського націоналізму ховається місто м’яких пастельних кольорів міщанського консерватизму і боягузтва, сором’язливого космополітизму і лібералізму, буржуазної самозакоханості і гедоністичного лінивства. Тому нинішній Львів не може становити ні якоїсь особливої загрози, ні особливої надії. Це відчувають люди з інших міст чи країн, які останніми роками охоче поселяються у Львові. Багатші – іноземці чи мешканці сходу і півдня України – купують у Львові помешкання, відкривають бізнес. Бідніші – молоді люди чи митці – чіпаються за будь-які проекти чи навчання, щоб затриматися у цьому місті якщо й не назавжди, то якнайдовше.
Львів знову стає щораз більше різнонаціональним, різномовним, різнорелігійним – тобто мішанкою культур і народів.
Тому нинішній Львів мало ким цікавиться, окрім себе, навіть Галичиною. Такий Львів не вирішуватиме проблем Галичини, як і будь-чиїх інших. Тож можна сміливо ствердити, що на момент виникнення якогось типу галицької автономії і самоврядування місце столиці Галичини залишатиметься вакантним.