Нещодавно прем’єр-міністр Люксембургу Ксав’є Беттель «несподівано» виступив з, м’яко кажучи, неоднозначною пропозицією до президента Сполучених Штатів Джо Байдена. Він запропонував американському лідерові, вгамувавши свої антипекінські настрої, зустрітися з китайським колегою Сі Цзіньпіном, побалакати й нарешті узгодити мирний план для України.
«Мушу сказати відверто… Якщо ми сьогодні хочемо мати мир в Україні, то тоді президент США Джо Байден повинен зустрітися з Сі Цзіньпіном… Було б чудово, якби президент США і президент Китаю зібрались разом і захотіли створити спільний мирний план. І, на мою думку, інші (лідери ЄУ, – ред.) це також підтримали б, а також у Росії, Україні та інших країнах», – зазначив Беттель.
Хто вперше прочитав ці слова очільника люксембурзького уряду, не поспішайте давати волю емоціям та посилати його за російським кораблем. Спробуймо розібратися, чому таке питання в таборі союзників України виникло взагалі, наскільки масовий відгук знаходить, а головне – чи в принципі воно надається до реалізації.
Втома від війни
Скільки б наші західні партнери не повторювали, що, мовляв, допомагатимемо Україні стільки, скільки це буде потрібно, що лише Київ визначить, коли варто вести перемовини й на яких умовах – реальність все ж не така світла. Криза, спровокована війною, б’є по бюджетах і кишенях всіх верств населення і в Євроунії, і в США, і в Сполученому Королівстві. Наскільки в них ще вистачить запасу міцності – одному Богові відомо. І небезпека, що на наступних виборах до влади можуть прийти формально «голуби миру», а реально «корисні ідіоти» Кремля або й підгодовані ним політичні сили – досить ймовірна.
Політики та суспільства на Заході стежать за розвитком подій в Україні й бачать там патову, на їхню думку, ситуацію. Військові просування українців застопорилися на Херсоні, вже майже пів року фронт фактично не рухається. У Бахмуті тривають важкі бої, кривавість яких сягає рівня Першої чи Другої світових воєн. І російські окупанти там поволі, але впевнено лізуть вперед.
Українці от уже кілька місяців говорять про великий контрнаступ. Та чи дійсно матимуть ЗСУ достатньо сил і засобів, щоб його реалізувати? Адже, як відомо (принаймні широкому загалу), достатньої кількості бронетехніки Україна досі не отримала. Питання про сучасні бойові літаки, які вкрай потрібні для атакувальних дій, взагалі зависло. А якщо й буде цей контрнаступ, то скільки життів доведеться покласти заради звільнення територій?
З уваги на таку картинку, не лише обиватель, а й досвідчений західний політик може зробити висновок, що для тієї ж України краще вже зараз, наступивши на горлянку власній пісні, таки подумати про перемир’я. Пригадуєте, як казав свого часу ще кандидат у президенти Володимир Зеленський, «зупинитися десь на середині», припинити військові дії, а далі дати можливість працювати дипломатії.
Новітній «Мінськ»
Тобто йдеться про якісь новітні «мінські угоди», які знову ж таки закріплять «реальний стан справ». Україна повернеться до мирного життя. Наші дипломати пропонуватимуть на Генеральній Асамблеї ООН щоразу нові декларації зі засудженням окупації українських земель. Їх навіть ухвалюватимуть переважною більшістю голосів, але ніхто не реалізовуватиме.
Однак зачекайте. Пригадуєте, що трапилося зразу ж після підписання «мінських угод» 12 лютого 2015 року? Росія смачно на них плюнула й розгорнула наймасштабніший наступ у донбаській війні – захоплення Дебальцева. Тож фактично особисто Путін першим зневажив ним же підписані угоди, щоправда, клеїв дурника, заявляючи, що це донбаські трактористи і шахтарі. Після Дебальцева ці угоди взагалі мали б втратити чинність, але дивним чином їх вважали дійсними аж до 24 лютого 2022 року.
Тож підписувати новітній «Мінськ», але вже у значно більших масштабах, для України немає ні найменшого сенсу. Бо, по-перше, Росія вже вписала до своєї так званої конституції належність територій, які не лише втратила внаслідок осіннього українського контрнаступу (Херсон, правобережна Херсонщина, Лиман), а й навіть ті, які ніколи не захоплювала й не захопить (наприклад, місто Запоріжжя). По-друге, Росія вже продемонструвала свою недоговороздатність, то навіщо вдруге наступати на ті самі граблі.
Інтереси Китаю і США
Але повернімося до пропозиції люксембурзького прем’єра. Так, можна припустити, що, попри відкрите небажання Києва йти на перемир’я і приховане небажання Москви його дотримуватися, Сполучені Штати й Китай мають доволі важелів впливу, щоб змусити ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів. Але чи потрібно це Вашингтону й Пекіну?
Зважмо на такий момент: що більше Росія ослаблюється війною та санкціями, то сильніше вона потрапляє під вплив Китаю. І вже зовсім скоро вплив Пекіна на ухвалення рішень у Кремлі стане практично абсолютним. Але вже й зараз єдина людина у світі, яка має реальний вплив на Владіміра Путіна, – це Сі Цзіньпін. Друга за значенням економіка світу досі не засудила російське вторгнення в Україну. І в той час, як Захід запроваджує дедалі жорсткіші санкції проти Росії, Китай розширює торговельні зв'язки з Москвою.
Україна ж залежить від західної військової допомоги, де роль США пріоритетна. Без цієї допомоги українській армії буде вкрай складно захищатися від російської агресії. Тому за потреби Білий дім міг би гіпотетично схилити Україну до перемовин, наприклад, як свого часу Дональд Трамп, шантажуючи військовою допомогою. Поки що такі кроки схвалює лише експрезидент США і прихильники його ідеї MAGA (Make America Great Again – «Зробімо Америку великою знову»).
А втім, треба визнати, що в Сполучених Штатах, як і в Європі, зростає втома від війни, там теж прагнуть миру. І ці настрої, очевидно, вже впливають на адміністрацію Байдена. Цього тижня Ентоні Блінкен, який досі вважається «яструбом» у команді Байдена, відповідаючи на запитання конгресмена-республіканця, вперше припустив, що Україна, можливо, не зможе повернути всіх окупованих Росією територій. Донедавна це було забороненою темою.
Потерпає від війни й Китай, тамтешні політики вже неодноразово заявляли про необхідність примирення й навіть репрезентували мирний план з дванадцяти пунктів.
Але спробуємо проаналізувати, наскільки реальною є можливість, що Джо Байден та Сі Цзіньпін захочуть зустрітися та ще й спільно виробляти дорожню карту примирення Росії та України. У цьому контексті варто звернути увагу на коментар редактора журналу Internationale Politik Quarterly Геннінґа Гоффа, який він дав телеканалу Deutsche Welle: «Насправді жорстока війна, яку веде Росія, не відповідає інтересам Китаю. Війна підриває економічне відновлення Китаю після трьох років дотримання політики "нульового ковіду". І, з огляду на перебіг війни, Пекін ризикує стати на бік того, хто програє. З іншого боку, Китай намагається "отримати економічні вигоди від війни та її наслідків"».
Тобто, попри негативні моменти, Пекін здобуває й масу позитиву для себе від війни. Наприклад, він купує російську нафту і газ за неймовірно низькими цінами. Китай максимально нарощує експорт до Росії, яка потерпає від санкцій, тож не може отримувати відповідну продукцію зі Заходу. В результаті Росія стає все більш залежною від Китаю, що останньому нівроку грає на руку.
Водночас Китай потребує Росії як партнера для просування тієї моделі світового порядку, в якій не домінує Захід. Тому Пекіну вигідно, щоб війна тривала, відволікаючи західні ресурси на допомогу Україні. Гра ця, звісно, доволі небезпечна, адже Китаю вкрай потрібно, щоб внаслідок цієї війни в Росії не впав режим Путіна й не прийшли до влади умовні демократи. Це означало б втрату впливу на Росію й водночас провал авторитарної моделі управління, якої дотримується Китай.
Тепер спробуємо проаналізувати мотиви Вашингтона. Так, втома від війни там зростає, які б бравурні промови не лунали з трибун. У довгостроковій перспективі це може створювати чимраз більше навантаження на рейтинг президента Джо Байдена, який нещодавно в Києві вкотре пообіцяв підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно».
Тож, з одного боку, в Білого дому є спокуса покласти війні край, знайшовши шляхи посадити ворогуючі сторони за стіл перемовин. Але наразі саме цього й бажає Москва: перемовини без попередніх умов із врахуванням актуальних територіальних реалій. Тобто зі закріпленням окупованих земель за Росією, хай навіть тимчасово, у якомусь перехідному документі на кшталт «мінських угод».
І це б означало безумовну поразку України. Експерт з міжнародних відносин Стівен Волт у своїй статті в Foreign Policy зазначає, що Байден прив'язав свою політичну долю до результату війни. «З огляду на його обіцянки, будь-що менше, ніж повна перемога, виглядатиме як провал», – стверджує Стівен Волт.
Байден і так має за плечима вкрай негативний тягар Афганістану. Здачу країни талібам усі приписують саме йому (хоча це не зовсім відповідає дійсності). Якщо ж тепер він здасть ще й Україну, не забезпечивши їй принаймні повернення територій до моменту широкомасштабного наступу, то його політична кар’єра накриється великим мідним тазом.
Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що Сі Цзіньпін не особливо рватиме кігті для того, щоб умиротворити Росію з Україною, а Джо Байден майже гарантовано на це не піде.
Ми ж знаємо, що все залежатиме від весняного контрнаступу. І міністр оборони України Олексій Резніков запевнив, що український контрнаступ розпочнеться у квітні-травні, причому за кількома напрямками. А там побачимо.