От ми й підходимо до вже четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Спробуймо пригадати три попередні. Жодна з них не схожа на інші.
От, наприклад, у лютому 2023 року українці були сповнені оптимізму напередодні «великого контрнаступу». Рамштайнська спільнота держав усіма силами й засобами підтримувала Україну. Нам надавали військову техніку й амуніцію, всю, яку ми лише забажаємо (насправді, як згодом з’ясувалося, це не зовсім так). Західні інструктори готували «Армію перемоги». Ми вже передчували, що от-от скинемо ненависного агресора в Азовське море, відберемо назад Маріуполь, прорвемо Перекоп і «питимемо каву в Ялті».
Ми вірили в геній тодішнього головкома Валерія Залужного. Бо як могло бути інакше після фантастичної Харківської офензиви і відвоювання Херсона. А ще були успішні операції з відновлення контролю над Чорним морем, топлення російських бойових кораблів, включно з флагманом «Москва», відвоювання острова Зміїний. Воєнний досвід засвідчив, що Збройні сили України здатні на рівних воювати з «другою армією світу» і навіть перемагати її.
Проте контрнаступ, на жаль, зазнав фактично повного краху. Сподівання не виправдалися навіть на десяту частину. Ба більше, ми втратили «героїчну фортецю» Бахмут, а взамін деокупували мізерні території в Запорізькій області, не виконавши навіть завдання мінімум – дійти до Токмака.
Тож другу річницю українське суспільство зустрічало зі змішаними почуттями. Уже не відчувалося того оптимізму, того ментального піднесення, тієї віри в перемогу, яка була ще рік тому. Не покращували настрій і події у Вашингтоні, де Конгрес США, керований республіканською більшістю, під диригентством Дональда Трампа – дарма, що він на той час був лише кандидатом у президенти США – заблокував військову допомогу для України. Наслідком цього стала чергова болісна втрата – ще одне місто-фортеця Авдіївка.
Третя річниця – чергова зміна парадигми. Особисто я зустрічав третю річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну зі змішаними почуттями, припускаю, як і більшість моїх співвітчизників. Песимістичні настрої, спровоковані змінами персонажів у Білому домі, які загрожували нам згортанням військової підтримки, а отже, погіршенням ситуації на полі бою, розчинялися в ароматному єлеї надії на швидке завершення кривавої війни.
Мало хто три роки тому очікував, що війна протриває аж стільки. І от прийшов Дональд Трамп і зухвало пообіцяв припинити її за 24 години. Ні, за три дні. Чи то пак, за три тижні. Ну, не тижні, так місяці. Аби лише отримати Нобелівську премію миру, як ненависний йому Барак Обама. Але не вдалося ні за день, ні за три, ні за триста тридцять три. Бо й не могло вдатися в принципі, зважаючи на те, що Кремль виставляв і досі виставляє Україні неможливі до виконання умови. Передовсім територіальні, але не тільки.
То з якими почуттями і надіями ми входимо в п’ятий рік війни? Який настрій превалює в суспільстві? Оптимістичний? Навряд чи. Радше обнадійливий.
Злочинна тактика Путіна з руйнування нашої енергетичної інфраструктури таки дала свої прикрі наслідки. Тисячі українців опинилися в люті, давно небачені в наших широтах морози без електрики й опалення. Який вже тут оптимізм?
Хоча й він має підстави на існування з огляду на міжнародні події. Так, ми фактично позбулися такого потужного союзника, як Сполучені Штати. Проте здобули Європу, яка тепер реально «наша». Вона «піднімається з колін», докладає зусиль, щоб стати новим центром сили. І тверезо мислячі європейські політики чітко усвідомлюють, що їхнім планам не вдасться реалізуватися без України, без її потужної, досвідченої, загартованої в боях армії. Особливо на тлі російської загрози, яка насувається і з кожним днем стає дедалі реальнішою.
Створення «Коаліції рішучих» відкрило нову віху у співпраці України і Європи. На тлі послаблення ролі Північноатлантичного альянсу вимальовуються контури нового військового блоку, здатного оперативніше реагувати на безпекові виклики сьогодення. Тому дещо несподівано пролунали критичні слова президента України Володимира Зеленського на адресу країн-членів Європейської Унії. Навіть попри те, що всі його зауваження щодо нерішучості Європи не є безпідставними. Однак чи доречними були ці закиди? Навряд чи. Бо не все зразу. Старий континент лише починає свій новий шлях, треба дати йому шанс, дати йому час, навіть якщо в нас уже давно цейтнот. Але, як кажуть у Німеччині, навіть якщо збереться дев’ять вагітних жінок, вони не народять дитину за місяць.
Водночас не варто списувати з рахунків і Сполучені Штати на чолі з не надто любим нам Дональдом Трампом. Хай там як, Америка й надалі забезпечує нас розвідданими, «старлінками», постачає зброю, хоч і за європейські гроші.
Безумовно, ми не можемо позитивно сприймати те, що Трамп раз по раз стає на бік Путіна, артикулює хотілки російського диктатора, абсолютно безпідставно звинувачує Україну, закидає їй «брак карт». Але якось і з цією проблемою ми навчились давати собі раду.
В Абу-Дабі тривають українсько-російсько-американські перемовини про мир. Спікери з усіх трьох сторін говорять про «успіхи», про «поступ», про «вирішення 90 (95, 99) відсотків питань». Насправді ж до якоїсь мінімальної угоди, бодай про припинення вогню ще як до неба рачки. Росія й далі вимагає від нас віддати їй без бою решту Донбасу. Україна, звісно, піти на таке не готова.
Принаймні зараз. Хоча, як засвідчує соціологія, частка українців, які тою чи іншою мірою акцептують «територіальний компроміс» зростає. Їх можна зрозуміти, люди вже навіть не втомлені, а виснажені війною. Утім, з одного боку, складно собі уявити практичну реалізацію такого «компромісу». Це росіяни могли собі без проблем вдатися до «складного рішення», наприклад, вийти без бою з Херсона, з Київської, Сумської чи Чернігівської областей. Вони йшли з чужої землі, тож не полишали напризволяще своїх людей. А ми з досвіду Бучі, Херсона, Ізюма тощо знаємо, чим загрожує українцям потрапляння в російську окупацію.
Окрім того, немає ні найменшої гарантії, що російська армія зупиниться на кордоні Донецької області. Вже хоча б тому, що російська влада вписала до своєї так званої конституції ще й Запорізьку і Херсонську області в їхніх цілковитих адміністративних межах. Тож, зрозуміло, що Кремль претендуватиме й на них. Причому в разі реалізації «територіального компромісу» буде вже практичний прецедент: раз Україна без бою віддала Слов’янсько-Краматорську агломерацію, то чому б не натиснути на неї з вимогою віддати Херсон і Запоріжжя?
Також не можна забувати, що Кремль вимагає не просто віддати йому повністю весь Донбас, а й визнати це офіційно, щоб на міжнародному рівні Крим і всі інші окуповані території вважалися законною частиною Російської Федерації. Зрозуміло, що ні Україна, ні Європа, ні більшість інших країн світу, які поважають міжнародні угоди, не погодяться на це. Тож у Росії буде підстава заявити, що умову не виконано, відповідно, угода анульовується. А раз так, то можна й далі вести загарбницьку війну.
Зрештою ні Путін, ні інші офіційні російські особи ніде й ніколи не заявляли, що здача Донбасу автоматично приведе до зупинки війни. Радше навпаки, чимраз частіше останнім часом з Кремля лунають філіппіки про «Новоросію», про «неприпустимість існування фашистського київського режиму», про «землі, де живуть наші люди» тощо. Здача Донбасу, за твердженням кремлівських завсідників, є лише «передумовою до конструктивних розмов» – не більше.
Що нам залишається? Триматися, боротися і сподіватися на краще. Пригадаймо, у якому шоці ми були наприкінці лютого 2022 року. Скажемо щиро, не так багато наших співвітчизників вірили, що Україна здатна вистояти проти «другої армії світу». Тому стільки мільйонів українців і чкурнули за кордон у перші ж дні повномасштабної війни, допоки ще не були закриті кордони для певної категорії населення. Але Україна вистояла і навіть дала здачі. Шок уже давно минув. Його заступила лють.
Багато експертів висловлюють переконання, що цього року війна таки закінчиться, принаймні її гаряча фаза. Для цього є багато підстав, а передовсім – економічне і військове виснаження Росії. Головне, щоб упродовж року українці не виснажилися морально.