Уже кілька тижнів в українських ЗМІ обговорюють нову страхітливу загрозу. Виявляється, у соцмережах є зловмисники, котрі доводять дітей до самогубства. Приміром, вони пропагують флешмоб «Біжи або вмри», який полягає в тому, щоб раптово перебігти дорогу прямісінько перед автівкою і зняти це на відео. Більш витончений спосіб – втягувати підлітків у гру, в якій вони отримують щораз страшніші завдання: порізати себе лезом, утекти з дому, а в фіналі – накласти на себе руки, бажано перед вебкамерою. Перші випадки підліткових самогубств, спровокованих у подібний спосіб, зафіксували у Росії. Після арешту одного з кураторів «пабліків смерті» слідство встановило 15 фактів підштовхування до самогубства, хоча ЗМІ тиражують вдесятеро більшу цифру. В Україні також виявили кілька інцидентів, котрі можна пов’язати з «пабліками смерті», – і країну повільно накриває хвиля алармізму.
Що й казати – важко зберігати спокій, коли йдеться про загибель дітей. А коли загроза йде з інтернету, утриматись від алармізму майже неможливо. Мережа стала звичною частиною нашого життя відносно недавно і далеко не для всіх. Ще у 2013-му інтернетом користувались менше половини дорослих українців, а зараз – трохи більше 60%. Ще менша частка тих, хто вільно орієнтується у мінливому віртуальному середовищі, а не лише читає новини і качає серіали. Тому тема «пабліків смерті» стрімко обростає жахливими конспірологічними теоріями, особливо коли у ЗМІ почали згадувати про dark net та інші речі, малозрозумілі для широкого загалу, а відтак – страшні.
«Реальний», себто офлайновий світ видається нам більш-менш контрольованим і загалом безпечним – принаймні ми звикли вважати його таким. Тут хоча б їздять поліцейські патрулі і діють правила дорожнього руху. Інша справа – інтернет, в якому недобрі люди можуть ховатися за фейковими екаунтами, не кажучи про форми знеособленої взаємодії. Частиною злочинного задуму може бути навіть хештег, проте відбитки пальців з нього не знімеш. Не дивно, що багатьом батькам інтернет здається темними хащами, в яких їхня дитина блукає, наражаючись на тисячі смертельних загроз. Причому блукає вона сама, оскільки повністю і надійно проконтролювати її мережеві взаємодії батьки не можуть.
Звідси можна зробити цілком очевидний висновок, що дітей слід водити в інтернет, міцно тримаючи за руку. Саме так радить чинити кіберполіція: перевіряти листування і списки контактів, обмежити доступ до мережі за допомоги спеціальних програм і т.д. А ще краще – записати дитину до спортивних або культурних секцій, аби вона мала менше часу на прогулянки у темному віртуальному лісі. Логічність цих приписів неможливо заперечити: чого варті всі принади вільного спілкування та інтернет-серфінгу, якщо є ризик потрапити в тенета анонімних психологів-убивць? Однак не буде зайвим подивитись на проблему і під іншим кутом.
Для тих, хто обжився в інтернеті, але виріс у домережеву епоху, інтернет не так сильно відрізняється від «реальної» вулиці. У 1990-х ніхто не знав слова «флешмоб», проте підлітки так само бігали перед бамперами машин, стрибали з висоти і робили «на слабо» інші небезпечні речі. Замість віртуальних спільнот підлітки об’єднувались у субкультури, причому половина з них формувалась довкола депресивної музики, окультизму та інших «смертельних» штук. Подряпані лезом руки не знімали на смартфон, але гордо демонстрували на неформальних посиденьках, під час яких нерідко патякали про безсенсовість життя і співали пісні про смерть.
Батьки забороняли робити небезпечні дурощі, сідати в машину до незнайомих людей та отиратися у поганих компаніях, але трагедії все одно траплялися. Серед дітей були самогубці, жертви викрадачів та педофілів, а також ті, кого втягнули у наркоманію, кримінал і т.п. Через це деякі батьки, керуючись любов’ю і логікою, всіляко обмежували перебування дітей на небезпечній вулиці: завантажували їх секціями і репетиторами, лімітували час прогулянок, забороняли спілкуватись у певних компаніях – словом, робили що могли. Але трагедії все одно траплялися, бо світ не може бути безпечним на 100%. Обмеження потрібні, проте покладатися лише на них марно. Великою мірою безпека дитини залежить від її власної відповідальності та здорового глузду, які можуть допомогти там, куди не дістане батьківський контроль.
Вочевидь, усе це стосується й інтернету. Відрізати сучасній дитині доступ до мережі – те саме, що не випускати її гуляти на вулицю. Обмеження – також не панацея. Якщо малюк може гуляти під наглядом батьків, то підліток, який гуляє з мамою – це нонсенс. Так само складно уявити тотальний контроль за інтернет-спілкуванням підлітка, який не призведе до конфліктів і решти небажаних наслідків. Тим більше, прослідкувати за переміщенням підлітка в мережі дуже непросто – історію браузера і листування можна підчистити, програмні блоки – обійти. Та й хто з нас, обіцяючи батькам гуляти у дворі, потайки не втікав на річку, в посадку або інші не надто безпечні, проте цікаві місця? І з цим навряд чи щось можна вдіяти. Розуміючи умовність контролю, батьки прийняли вулицю як даність. Можливо, рано чи пізно так само доведеться прийняти як даність інтернет.
Що ж стосується самогубств, навряд чи варто списувати все на таємну змову психологів-убивць, котрі заманюють дітей у свої пабліки. Звісно, таку версію мають відпрацьовувати відповідні органи, чим вони і займаються. Проте суспільна думка легко може втрапити у пастку, списавши все на лихих людей, які маніпулюють дітьми. Маніпулятори справді можуть штовхнути підлітка у прірву, але варто задатися питанням, хто змусив його підійти до краю? Американський суїцидолог Едвін Шнейдман твердить, що причина самогубств полягає у фрустрованих потребах особи, через що вона відчуває душевний біль. На жаль, у нашій культурі досі не прийнято всерйоз ставитись до таких речей, а тим більше – звертатися до кваліфікованих фахівців. Можливо, настав час змінити наше ставлення не лише до власних дітей, але й до психології та психотерапії взагалі? Для профілактики дитячих (і не лише дитячих) самогубств це важливіше, ніж встановлення блокуючих програм на комп’ютери і смартфони. Бо ми ніколи не зробимо світ дистильовано безпечним, проте допомогти кожній конкретній дитині – цілком реально. Так само, як виховати у неї базові навички обережності – і в реальному, й у віртуальному світі.