Без перебільшення зараз дуже багатьох людей цікавить питання, якою буде політика пам’яті президента України Володимира Зеленського? А те, що вона кардинально відрізнятиметься від попередньої, яку вели директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович та президент України Петро Порошенко, – доконаний факт. Оскільки ж про зміни в цьому напрямку говорити зарано, то поділюся тут своїми міркуваннями, чого треба уникати і на що в жодному разі не піддаватися. Здавалося б, відповіді прості. Уникати етноцентричності в основі з героїчним культом ОУН і УПА та не піддаватися тиску Кремля при формуванні порядку денного історичної політики держави.
Що мається на увазі? Ідеться про те, щоб українська історична політика більше не вела до міжнародної ізоляції України та не позиціонувала нашої країни серед переможених у Другій світовій війні. І ще одним важливим елементом історичної політики має бути примирення антагоністичних пам’ятей у суспільстві. Позиціонування України на боці країн Антигітлерівської коаліції знімає багато звинувачень за злочини минулого з українців і робить сильнішими позиції держави на міжнародній арені. Погодьтеся, що найвищою дурістю було заради «відбілювання» колабораційних формувань періоду Другої світової війни робити заручницею сучасну державу.
Справа в тому, що, оголошуючи в законодавчих актах героїчними формації, які на певних етапах тісно співпрацювали з нацистськими спецслужбами або були підрозділами вермахту, на практиці означало, що держава Україна бере на себе відповідальність за всі їхні діяння. Також нагородження посмертно званням Героя України людей, що були офіцерами вермахту або ж служили в поліції, навіть на якомусь певному етапі війни, робило українську державу відповідальною за всі періоди їхньої біографії. Тобто мало того, що Україна в умовах війни й агресії з боку Росії мала переконувати весь цивілізований світ у тому, що вона жертва, то вона ще й мусила витрачати свій потенціал на те, щоб пояснити, що українці «мали право» на співпрацю з нацистським режимом, що вона має право на проголошення «своїх» героїв, незалежно від того, в якому мундирі і на чиєму боці вони воювали. Головне, що вони мали намір здобути незалежну Україну. Але виявилося, що така логіка категорично не сприймалася у світі.
Така історична політика шкодила Україні, робила її слабкою та вразливою на міжнародній арені і ще більше поляризувала українське суспільство зсередини. Справа в тому, що такі герої не об’єднували українців. Вони викликали непримиренні антагонізми і буквально роздирали країну. Заради справедливості варто також сказати, що не обійшлося і без масованих атак російської пропаганди, де Україна поставала як інтрига західних ворогів проти Росії, як спадкоємиця нацизму і фашизму. Про те, що в Україні вибухнула не Революція гідності, а відбувся фашистський переворот, внаслідок якого до влади прийшла фашистська хунта. Можна ставитися до цього, як до хворої маячні (що насправді відповідає дійсності), але часте покликання російської пропаганди на недолугу й однобоку історичну політику служило наочним підтвердженням «нацистського перевороту» для людей непоінформованих та малоосвічених. Але в шкідливості такої політики пам’яті однозначно годі сумніватися.
Знову ж таки виникає закономірне запитання, якщо політика УІНП була такою шкідливою, то чому ніхто цього не зауважив і не зупинив? Будемо сподіватися, що її творці не мали поганих намірів. Вони щиро, але вкрай наївно, сподівалися, що за допомогою прикладів історичних борців за Україну зможуть якнайкраще мобілізувати українців на захист Батьківщини. Будемо думати, що вони пішли дуже простим механістичним шляхом, виокремлення з історії України всіх подій, коли українці воювали зі зброєю в руках проти Росії, намагаючись довести «історичну» ворожість цих двох народів.
Не обійшлося, напевно, і без матеріального «задобрювання» з боку української націоналістичної діаспори. Діаспора щедро оплачувала прославляння «бандерівської» героїчної лінії, навіть не задумуючись, що легалізація та «відбілювання» діють дуже на руку Москві. Що російській антиукраїнській пропаганді за таких обставин не треба особливо напружуватися, достатньо буде показати головнокомандувача УПА Романа Шухевича в уніформі вермахту і доповнити інформацією про його службу в 201-му поліційному батальйоні в Білорусі. Розповісти, що творилося в цей час в окупованій Білорусі і чим там займалися українські поліцаї до кінця 1942 року. Якщо бути відвертим, то подекуди складалося враження, що українські творці пам’яті рука-об-руку співпрацюють з російською пропагандистською машиною. Що кремлівська пропаганда пише порядок денний для історичної політики в Україні.
Відбувалися дивовижні речі. Коли Петро Порошенко перемагав на виборах у 2014 році, то в його програмі історичні питання не відігравали помітної ролі. Але потім, з втратою електоральної підтримки, Петро Олексійович дедалі більше ступав на історичне поле. Його риторика радикалізувалася і в основному стала нагадувати дзеркальне відображення російської. З тією відмінністю, що там «дєди воєвалі», а тут «діди воювали», там «нє забудєм, нє простім», тут – «пам’ятаємо, не пробачимо». Якщо простежити в часі, то така риторика невпинно наближала фіаско Петра Порошенка, а з ним і керованої ним держави. Як показав виступ Софії Федини на з’їзді «Європейської Солідарності», Порошенко й надалі реактивно діятиме на густо розставлені росіянами пастки. Правда, тепер повноцінної гри у піддавки з Путіним не вийде, оскільки вплив Порошенка на українську політику обіцяє бути мінімальним.
Так склалося, що Росія останні п’ять років постійно вела Україну історичним мінним полем. І як виявилося, Кремлю не треба було докладати для цього особливих зусиль. Достатньо було замкнути український метанаратив на Степана Бандеру, ОУН та УПА і команда Петра Порошенка починала завзято працювати на захист своїх історичних святих, знижуючи статус своєї країни на міжнародному рівні. Не применшуючи «заслуг» польської сторони в катастрофічному погіршенні українсько-польських відносин, варто зауважити, що все ж основною причиною цього провалу стала глорифікація Україною ОУН та УПА. Такою політикою Україна загнала себе в патову ситуацію. І тепер новій урядовій команді треба буде якось виходити з неї, щоб історія не поставила остаточний мат Україні.
А спроби пустити президента Зеленського старими «російськими» торами є більш ніж очевидними. Наприклад, президент Росії Владімір Путін, виступаючи в Москві на відкритті пам’ятника героям Спротиву у фашистських таборах та єврейських ґетто, гнівно засудив усіх відповідальних за Голокост. Він полум’яно виступив за недопустимість повторення геноцидів і плавно перевів стрілки на найбільших, на думку Росії, злочинців. Тут дуже важливо процитувати пряму мову: «Масове, поставлене на потік знищення людей – звірячий злочин нацизму, якому нема прощення. Як не можуть бути виправдані ті, хто добровільно ставав співучасниками цих злодіянь: бандерівцям, учасникам легіонів СС, націоналістичним бандам, які сіяли смерть в Прибалтиці, на Україні, в країнах Європи».
Ці слова були сказані в Єврейському музеї за присутності головного рабина Росії Берла Лазара, президента федерації єврейських общин Росії Александра Бороди та голови наглядової ради Музею – Віктора Вексельберга. Нас найбільше цікавить пан Вексельберг, який походить із західноукраїнського Дрогобича, 16 осіб з родини батька, якого загинули в десятитисячному місцевому ґетто. Контекст, який творить Путін, є надзвичайно небезпечним, оскільки зараховує до співучасників Голокосту тих, кого попередня українська історична політика вважала героями. Він показує сучасну Україну країною, де перемогли націоналісти, а отже, на його думку нащадки співучасників великого злочину.
Тепер нам залишається сподіватися, що нова українська влада не кинеться захищати своїх героїв від Путіна. Не покладе на вівтар захисту «історичної правди» майбутнє держави. Не погрузне в болоті історичних розбірок з Росією. Бо це буде черговим холостим ходом. Марною тратою сил. Хоча охочі підіграти Путіну, свідомо або ж ні, є.
Наприклад, міністр інфраструктури України Володимир Омелян, затятий бандерівець, заявив, що незабаром агресивна риторика російського агресора зробить із Зеленського Бандеру або Петлюру. «Все це пройде, Путін швидко поставить все на свої місця, і ми отримаємо Зеленського-Бандеру або Зеленського-Петлюру за дуже короткий термін», – заявив він. А нам залишається сподіватися, що Зеленський залишиться Зеленським і цього разу план Путіна не спрацює.