Чи зуміємо не забути?

Коли нормалізуються українсько-російські відносини

20:20, 17 серпня 2015

«Війна проти України – той випадок, коли я потім не прийму жодних вибачень від тих, хто "щиро помилявся" і "не знав правди"». Чорно-білий банер з таким написом гуляє блогосферою. Мене він змусив задуматися: а чи зуміємо не забути?

Питання не таке просте, як здається на перший погляд. Війна, яку розв'язав біснуватий фюрер Путін, не має аналогів у сучасному світі не тільки через «гібридність», а й за своєю підлістю й нелюдяністю. Російсько-терористичні війська були кинуті проти народу, який здавна вважали «братнім» і який абсолютно не чекав нападу. Війну розпочали без оголошення. У боях путіністи нерідко використовували мирне населення як живий щит і деякі види заборонених міжнародними конвенціями снарядів. Масштаб людського горя і руйнувань такий, що ні про яке прощення ворога, принаймні в найближчому майбутньому, навіть мови бути не може.

Але ось думка колишнього російського олігарха Михайла Ходорковського. Наприкінці липня, відповідаючи на запитання одного московського видання, він висловив переконання, що Путін переможе на чергових президентських виборах, проте незабаром після цього піде у відставку. Після його відходу зі сцени, вважає екс-власник нафтової компанії ЮКОС, відносини між Україною і Росією нормалізуються – незважаючи на тисячі смертей українців внаслідок російської агресії.

«Все заросте. Точно так само, як заростуть нинішні розколи всередині суспільства: вони штучні, їх культивували, жодної громадянської війни насправді немає. Думаю, якщо не роздмухувати ці конфлікти штучно – через три роки ніхто й не згадає всю цю непримиренність», – прогнозує Ходорковський.

Екс-олігарх, перебуваючи майже десять років у російських концтаборах, куди був кинутий особисто Путіним, заслужив чималий авторитет своїми статтями, в яких викривав авторитаризм і «конструював» демократичне майбутнє Росії. Після виходу на свободу Михайло, відбувши до Швейцарії, зайнявся суспільно-політичною діяльністю, його шанують і до нього прислухаються в Україні. Напевно багато українських громадян вважають думки настільки шанованої на Заході людини небезпідставними. Тим більше, що життя мало не щодня дає привід думати, що багато українців вже зараз починає забувати про те, що відбувається на Донбасі.

Ось кілька свіжих інформаційних повідомлень. Україні доведеться закуповувати вугілля в Російській Федерації. Про це міністр енергетики та вугільної промисловості Володимир Демчишин заявив третього серпня на засіданні антикризового енергетичного штабу. Виходить, що майже за півтора року війни «батьки» нації майже нічого не зробили, щоб енергетика України не залежала від країни-агресора.

Ще типу новина. «Чому, як і раніше, частина забезпечення ЗСУ лежить на волонтерах ??? Чому й досі збирають гроші і забезпечують ЗСУ Роман Сiнiцин чи Сергiй Притула, а не на 100% держава??? Чому ми купуємо і передаємо БПЛА нашій десантурі, а цим не займається МО??? Що це за хрень і коли вона закінчиться?» – емоційно написав 10 серпня на своїй сторінці в Facebook народний депутат Борислав Береза.

Схожих прикладів – безліч. Читаючи стрічку новин, не можу позбутися відчуття, що в Україні для багатьох чиновників війна війною, а корупція – за розкладом. Рівень розбещеності чиновницької братії в країні анітрохи не знизився, незважаючи на зовнішню загрозу. Крадуть, хабарі беруть, займаються контрабандою, рейдерством і тяганиною. Все йде так, як заведено колись давно, в мирний час.

Характерно, що про те ж саме, але трохи в іншій площині, днями висловився народний депутат Олександр Бригинець: «Є й інша проблема, - заявив він журналістам, - коли хлопці (бійці АТО, - О.К.), подивившись українське телебачення, бачать деякі сюжети і виступи, які їх дуже дратують: тупа «развлєкаловка», якою переповнені певні канали, відверта брехня деяких політиків... Не секрет, що поки ЗМІ розраховані не на тих, хто на фронті, а на тих, хто сидить вдома біля телевізора або в Інтернеті. А треба пам’ятати і про інших слухачів і глядачів».

Зрозуміло, що ТБ не може висвітлювати одні лише фронтові перепитії. Але забуття людей, котрі щодня і щогодини ризикують життям заради захисту батьківщини від інтервентів, – вірна ознака, що країна вже зараз трохи відгородилася від своєї головної справи. А що буде з пам'яттю про цю війну років через десять-двадцять?

Загалом, питання «чи зуміємо не забути?» – не тільки не просте і не найочевидніше. Але саме такі складні, важкорозв'язні питання і відносяться до розряду «націєтворчих». З урахуванням того, що сталося в Криму і на Донбасі воно стоїть, вважаю, в одному ряду з таким питанням, як єдина державна мова.

Так скільки ж часу українська нація повинна буде пам'ятати про цю варварську (тільки з боку Росії) війну, щоб її не можна було звинуватити в забутті пам'яті героїв, полеглих в боях на захист Батьківщини. Так і проситься рука написати «вічно». І це було б абсолютно справедливо. Але, якщо говорити про нормалізацію відносин між Україною і Росією, то за основу треба брати не тільки фактор часу, точніше, насамперед зовсім не його.

Росія нині являє собою варварську державу, в якій правлять бал дияволи аморальності і злидні духу. Путін – мерзотна сволота, але рано чи пізно він помре. Чи стане після нього Росія вільною і миролюбною країною? Не знаю. Може прийти нове створіння...

Свого часу мені довелося побувати в багатьох великих і малих містах Сибіру, ​​Уралу, Півдня, Півночі, Поволжя... Я повністю згоден з думкою російського музиканта Андрія Макаревича щодо «походження» кремлівського бандита. «Не Путін зробив народ стадом, а стадо вибрало і зробило з Путіна такого правителя», - зауважив недавно музикант.

У «стадо» найбільша частина росіян перетворилася з багатьох причин, але насамперед – через наявність у нації манії імперської величі. Звідки це у росіян, давно намагається зрозуміти багато авторів і дослідники. За моїми багаторічними спостереженнями, джерелом цієї зарази слугує велика військова міць країни і, насамперед, володіння ядерною зброєю. Наявність величезних запасів вуглеводнів теж сильно підживлює імперський дух сучасних росіян, але в першу чергу – ядерні бомби.

У світі вже начебто зрозуміли, що необхідно позбавити Російську Федерацію статусу енергетичної імперії. Для цього знаходять альтернативні джерела енергії, перекроюють схеми поставок, укладають договори з конкурентами Росії... Років через десять-двадцять вона вже, напевно, не зможе утримувати європейські країни на нафтовому і газовому гачках. На одну причину для імперської пихи у росіян стане менше.

Як відбуватиметься суттєве роззброєння Росії, сказати зараз важко. Захід повинен здобути в цьому питанні уроки з минулого. У 90-х роках минулого століття російська економіка була надзвичайно ослабленою, країна просто гинула і ледь не розвалювалася. Захід добродушно допоміг росіянам вибратися з ями, але забув взамін вимагати зниження військового потенціалу Росії до рівня, коли вона переставала б нести загрозу для стабільності на континенті.

Історія повторюється. Якщо Путін не отямиться і не перестане підживлювати війну на Донбасі, економіка Росії обвалиться так, що країна знову затріщить по всіх швах, та ще сильніше. Допомогу їй, звичайно, можна надати для запобігання глобальним катаклізмам, але лише за умови повного або майже повного обнулення її смертоносного потенціалу. Небезпечно тримати на планеті божевільну мавпу з ядерної гранатою в руці.

Якщо світові вдасться залучити Росію-парію до сім'ї цивілізованих народів, вона визнає помилки, поверне Крим, виплатить репарації і щиро вибачиться, то чому б Україні не мати з нею нормальних стосунків? От тільки коли це відбудеться, поки що не може сказати ніхто. Але - неодмінно станеться, якщо (див. вище)...

Україна в цій великій грі теж може сказати вагоме слово, побудувавши справді демократичну державу з процвітаючою економікою і надійним соціальним захистом населення. Така країна під самим боком у Росії зведе нанівець будь-який тамтешній режим не менш ефективно за санкції. Для будівництва держави, здатної викликати заздрість у росіян і послужити для них прикладом, українцям слід зараз зосередитися на двох головних проблемах: відбитті зовнішньої агресії і проведенні глибоких реформ. А щоб у цій надтяжкій справі не сталося непередбаченого збою, українцям варто пам'ятати, що в ланцюжку пам'яті про лихі роки і про своїх героїв не повинно бути такої слабкої ланки, як забуття.