Два роки тому світ повірив у перемогу українців над «другою армією світу» на полі бою. ЗСУ змогли зупинити потужний наступ агресора, знищити його елітні підрозділи, перетворити на брухт найновішу російську військову техніку та почати відвойовувати втрачені території. Ця віра змусила західні країни стрімко наростити військову допомогу для України. І досить швидко на заміну старій радянські техніці у нас з’явилися гармати «777», Panzerhaubitze 2000, самохідні зенітні установки Gepard, легендарні системи залпового вогню HIMARS, від однієї згадки про які окупантів кидало в холодний піт…
Але віра – штука доволі ефемерна. Наші перемоги, природно, сприяли зростанню віри в нас на Заході. Особливо це було помітно після блискучої Харківської офензиви та майже безкровного звільнення Херсона, якому вже пророкували долю новітнього Сталінграда.
Аналогічно відсутність успіхів призводила до падіння віри. Наприкінці минулого року, коли стало очевидним, що наступ українців загруз, на західних аналітичних майданчиках, політичних форумах, в авторитетних виданнях чимраз частіше почала декларуватися теза: Україна вичерпала свій атакуючий потенціал, тож час повертатися до перемовин. А зброю українцям можна більше й не давати. У крайньому разі, давати лише для захисту ще не окупованих територій.
Були, звісно, і країни-члени НАТО, які не поділяли капітулянтських думок, що, мовляв, на військових перспективах України треба ставити хрест. Найбільшими опонентами такої тези були, звісно, балтійські держави – Литва, Латвія й Естонія, для яких військові успіхи України – не просто радість вболівальника, на просто перемога демократії, а фактично чинник виживання.
Латиші, литовці й естонці чітко усвідомлюють, що можуть стати наступними жертвами російської агресії. Тому вони активно укріплювали кордони з Росією, зводячи там повноцінні лінії оборони (чого не забажали робити українці перед обличчям неминучої загрози). А втім, безпека цих країн безпосередньо найбільше залежить від результатів війни в Україні. Вони намагалися віддати українцям максимум власної зброї, усвідомлюючи, що поразка Росії в Україні є найкращою гарантією для їхньої безпеки. Коли ж минулої осені російські війська зірвали контрнаступ Києва й відновили ініціативу на полі бою, їхні страхи за власну безпеку стрімко зросли.
Не додало оптимізму затягування військової допомоги спершу з Європейської Унії, потім зі Сполучених Штатів, на тлі активних розмов на Заході про те, що Москва може виграти конфлікт. Звісно, що може, якщо політичні ігрища спричинятимуть такі фатальні перебої з постачанням зброї й амуніції.
«Зараз для нас Україна стала екзистенціальним чинником», – щиро визнав у коментарі для британської газети Financial Times голова комітету із закордонних справ парламенту Литви Жиґімантас Павільйоніс. Його співвітчизники нівроку стурбовані ймовірним нападом Росії. Експерти розглядають три країни Балтії як регіон, де Владімір Путін може спробувати перевірити єдність Північноатлантичного альянсу шляхом дестабілізуючих провокацій або навіть прямого військового нападу. Ці побоювання посилюються перспективою повернення Дональда Трампа в Білий дім після президентських виборів у листопаді цього року. Колишній президент США роками публічно критикував НАТО, а в лютому навіть заявив, що не стане захищати країни, які недостатньо видають грошей на оборону, і навіть «заохочуватиме Росію, робити, що їй заманеться».
У Литві побоюються, що російські війська спробують захопити Сувальський коридор, який веде до Калінінградського ексклаву. Для цього Росія має використати як плацдарм територію Білорусі. Зрештою, вона так уже чинила, нападаючи з півночі на Україну. Та й пробивання наземного коридору до Калінінграду теж має українську аналогію – сухопутний коридор до Криму.
Ще під більшою загрозою перебувають території Естонії і Латвії, які мають безпосередній кордон з «великою» Росією (Литва межує лише з російським Калінінградським ексклавом). «Жахливий сценарій полягав би в тому, якби Росія досягла в Україні військових успіхів у майбутньому та використала президентство Трампа, щоб показати, що НАТО повністю розділене. Ідеальне місце для цього — країни Балтії», – прокоментував Financial Times Яніс Кажочініш, колишній радник з питань національної безпеки Латвії та колишній голова Служби зовнішньої розвідки.
Тому балтійські держави посилено нарощують свій оборонний потенціал. Зрештою, вони є країнами НАТО, тож, попри заяви Трампа, цілком можуть сподіватися на підтримку союзників. «Поряд зі зростаючою тривогою виникає відчуття, що країни Балтії стали більш захищеними, ніж колись, завдяки своєму членству в НАТО. Ось такий парадокс», – визнає прем’єрка Литви Інґріда Шимоніте. Відчуття захищеності стрімко зросло після минулорічного вступу до Альянсу сусідніх держав – Фінляндії і Швеції. Так Балтійське море перетворилося на «внутрішнє озеро НАТО». А Росія там опинилася затиснутою з усіх боків.
За останні місяці російський диктатор Путін неодноразово заявляв, що не має ні найменшого наміру нападати на країни НАТО (хоча такі запевнення він свого часу давав і щодо України). А в інавгураційній промові 7 травня навіть закликав Захід дружити, забувши давні образи. Але такі заяви не збивають пильності прикордонних країн-членів Альянсу.
Співробітники служб безпеки балтійських держав уважно пильнують за всіма рухами Росії. Вони застосовують стандартну модель для оцінки російської загрози – чи є в неї намір, військовий потенціал і можливості. У країнах Балтії знають, що бажання атакувати й «повернути під контроль історичні території» Москва плекала завжди з моменту розпаду СРСР. Звісно, через зосередження всіх військових ресурсів на Україні Росія не матиме військового потенціалу для нападу на НАТО найближчим часом. Але слушного моменту Кремль однозначно вичікує.
Російські плани військової реформи, оприлюднені минулого року, передбачають подвоєння кількості військ, створення Ленінградського військового округу, дислокованих поблизу Балтійського регіону, майже 40 тисяч вояків до 2026 року, зі значним збільшенням танків і бронетехніки.
З витратами на оборону, що становлять близько 6-7% ВВП, у Росії нарощує темпи оборонна промисловість, яка вже здатна виробляти до чотирьох мільйонів артилерійських снарядів на рік, а також сотні танків і бронетехніки. Так, це здебільшого низькотехнологічне обладнання для низькотехнологічної війни, і все ж нині російські заводи значно випереджають західні за обсягами. А перейшовши на воєнну економіку, Кремлю буде доволі складно повернути назад.
Тому в останні місяці тривоги про можливий напад Росії протягом наступного десятиліття надходять не лише з балтійських, а й зі західноєвропейських столиць – з Берліна, Парижа, Лондона. Саме тому натовські країни, як того й вимагав Трамп (але не стільки через нього, а через російську агресивність), мають намір значно збільшити витрати на оборону, щонайменше до 3% ВВП протягом наступних кількох років, що значно перевищує двовідсоткову вимогу Альянсу.
Зрештою, Росія, попри певні цьогорічні успіхи на фронті, глибоко загрузла в Україні. ЗСУ нарешті отримали потужну допомогу зброєю й амуніцією від Сполучених Штатів, що дасть змогу вирівняти військовий баланс. А з надходженням до України багатоцільових винищувачів F-16 з’явиться навіть можливість здобути перевагу в повітрі, а відтак – контратакувати.
Утім, навіть якщо Україні за потужнішої підтримки західних союзників вдасться стримати російську агресію й навіть контратакувати, державам Балтії не варто розпружуватися. Всім уже стало зрозуміло про здатність Москви вести гібридні війни, вона може використати різноманітні дестабілізаційні атаки, від кібератак до розбурхування місцевих російськомовних громад. Ці меншини становлять чверть населення Естонії і Латвії. А що найголовніше – вони дуже піддатливі на кремлівську пропаганду. Варто лише завітати на форуми російськомовних мешканців Естонії й Латвії, щоб зрозуміти їхнє прагнення до російського реваншу.
А Путін, хоч нині й не здатен дати собі ради з Україною, уже плекає в своїй голові мрії стати російським лідером, який зможе кинути виклик Північноатлантичному альянсу, демонтувати його, підкорити Захід.