З 23 жовтня в українському прокаті – драма «Я не залізна», прем’єра якої відбулася на фестивалі «Санденс», а потім і на Берлінале. Ця стрічка – занурення в емоційний шторм однієї жінки, яка балансує на межі зриву. Режисерка Мері Бронштейн, використовуючи клаустрофобічну естетику й нервовий ритм, зачиняє глядача всередині свідомості своєї героїні, де кожен звук, кожен погляд і навіть побутова дрібниця звучать, як сигнал тривоги. Роуз Бірн у ролі Лінди показує перформанс, про який говорять словами «один із найбільш вибухових року», втілюючи сучасний портрет материнства, яке не рятує і не надихає, а виснажує до останнього подиху.
Це не просто історія про жінку, яка втрачає контроль над реальністю. Це фільм, який ставить запитання: чи може суспільство вимагати від матері бути бездоганною, якщо сама система створює умови для її емоційного колапсу? Бронштейн пропонує радикально чесний погляд на ментальне навантаження, тривогу і саморуйнування, перетворюючи приватну кризу на кінематографічний досвід катастрофічного масштабу.
Як з’явилася ідея цього фільму?
Мері Бронштейн: Початок цієї ідеї виріс із реального досвіду. Приблизно вісім років тому, коли моїй доньці було сім, вона серйозно захворіла. Зараз вона вже підліток і все добре, але тоді це було дуже важко. Ми живемо у Нью-Йорку, і нам довелося переїхати аж до Сан-Дієго, щоб вона отримала потрібне лікування. Я пам’ятаю першу розмову з лікаркою, яка очолювала програму. Я сказала їй: «Ми переїжджаємо, мій чоловік залишається працювати в Нью-Йорку. Скільки все це триватиме?» Вона відповіла: «Зазвичай шість тижнів, у найгіршому випадку – вісім». Ми провели там вісім місяців.
Ми жили в маленькому мотельному номері: двоє односпальних ліжок. Я почувалася ніби в пастці, ніби поступово зникаю, розчиняючись у турботі про дитину. Саме тоді зародилося зерно майбутнього фільму – я почала писати буквально там, ночами.
У фільмі я, звісно, не роблю того, що робить героїня Лінда. Але мені потрібен був спосіб утекти. Коли світло вимикалося і моя донька засинала, я заходила у ванну кімнату, сідала на підлогу, пила дешеве вино, їла купу шкідливої їжі – все, аби хоч якось вирватися з реальності. Мене переслідував екзистенційний жах. І я подумала: як любителька кіно, яка бачила практично все, – чи існує фільм, який висловлює саме це відчуття? І не змогла пригадати жодного. Тоді я вирішила: добре, я сама його створю.
Тобто можна сказати що це подекуди автобіографічний фільм?
Мері Бронштейн: Це не автобіографія в буквальному сенсі, окрім цього первісного імпульсу. Але емоційно все у фільмі абсолютно правдиве. Я намагалася перенести той внутрішній стан на сторінку, а потім на екран. І, як ви правильно сказали, Роуз блискуче втілила цю ідею. Думаю, саме завдяки тому, що історію абстраговано від конкретного досвіду, люди можуть побачити там себе.
На фільм дуже емоційно реагують матері, але так само й ті, хто не має дітей. Чоловіки, молодь, навіть ті, хто ще самі почуваються дітьми – умовно кажучи, усі до 30. Їм цікаво, бо вони бачать щось абсолютно нове. Те, про що вони не думали. Це змушує переосмислити навіть власних батьків.
А чому фільм має таку дивну назву – в оригіналі це If I Had Legs I'd Kick You? («Якби в мене були ноги, я б тебе вдарила»). В українському прокаті цей фільм називається «Я не залізна».
Мері Бронштейн: Це цікава історія. Коли мені було 18, я навчалася в коледжі й завжди цікавилася мовою, фразами, значеннями. І одного дня ця фраза – «Якби в мене були ноги, я б тебе вдарила» – просто з’явилася в моїй голові, повністю сформована. Я записала її, хоча не знала, для чого вона. І ніколи її не забула. Коли почала писати сценарій, у певний момент вона повернулася до мене, і я зрозуміла: ось вона – назва фільму.
Це гра з американським ідіомом «you don’t have a leg to stand on» – «тобі нема на що спертися, ти безпідставний». Я ж ніби кажу: у неї немає ніг, аби стояти, але якби вони були – ця внутрішня лють проявилася б через агресію.
Як ви обрали Конана О’Браєна та ASAP Rocky? Ви думали про них від самого початку чи ця ідея прийшла потім?
Мері Бронштейн: Коли я писала сценарій, я не уявляла, хто саме гратиме ці ролі. У моїй уяві всі обличчя були порожні. Єдине, я завжди мріяла, щоб головну роль зіграла Роуз. І коли вона погодилась, я почала думати, як сформувати решту акторського складу. Типово це міг би бути «кінематографічний психотерапевт» з бородою та светром, як у фільмах 80-х. Але я ж хотіла уникнути кліше й створити щось неочікуване.
Я давно є фанаткою Конана. Одного вечора слухала його подкаст – і в певний момент, коли розмова стала серйознішою, я почула в його голосі нову нотку. І подумала: «Я б слухала такого терапевта». Щоправда, у фільмі його якраз ніхто не слухає. Спочатку я боялася озвучити цю ідею — вона була доволі дивною. Але саме тому вона ідеально підійшла.
Він раніше ніколи не робив чогось драматичного й не мав належного акторського досвіду. Але коли я заговорила про це, людям дуже сподобалася ідея. A24 і решта продюсерів також загорілися. Я передала сценарій йому через Адама Сендлера – він уже працював з моїм чоловіком і Джошем Сафді над «Uncut Gems», тож вони були знайомі. Адам зателефонував Конану і сказав: «Друже, ти отримаєш цей сценарій. Ти мусиш його прочитати». Конан відповідав: «Я не актор». Адам додав: «Все одно мусиш прочитати».
Конан каже, що це йому відкрило двері. Він прочитав – і відгукнувся. У нас була зустріч, під час якої він фактично переконував мене не брати його в каст. І сказав: «Я страшенно наляканий, і саме тому скажу “так”». Це було чудово, бо дух фільму – про ризик. Я беру ризик, він бере ризик. І хіба це не блискучий у фільмі?
Про Rocky. Він не грає самого себе, але я використала цю його рису, як інструмент для створення персонажа. І знову ж таки: він не актор за професією. Це він знявся в нашому проєкті ще до роботи зі Спайком Лі. Він довірив мені, був дуже відкритим і вразливим. А це людина, яка зазвичай контролює все у студії – тож довіра з його боку була неймовірною.
Хімія між ним і Роуз, на мою думку, електризує екран. Це був чудовий досвід. Дякую, що запитали, мені подобається про це говорити.
Чи ваш фільм також коментар про наслідки, коли люди потрапляють не до того психолога? Можете розповісти про цей аспект?
Мері Бронштейн: Ви дуже глибоко зрозуміли суть. Як я вже натякнула раніше, він не той терапевт, який їй потрібен у цю мить. Фільм не є загальним звинуваченням терапії – я вірю в терапію, я ходжу на неї тричі на тиждень. У мене були хороші терапевти, бували й погані, а були й ті, що просто не пасували мені. Був і цілий спектр токсичних терапевтичних стосунків – як у фільмі.
Це саме той коментар. Він належить до «школи чистого аркуша», де терапевт лише слухає й нічого не пропонує. Але їй це не підходить. Їй потрібно, щоб хтось віддзеркалив її переживання: «Те, через що ти проходиш, – жахливо. Тобі правомірно злитися. Це безпечний простір для гніву». І також – як з цим жити далі? Замість банальних порад: «Сьогодні не пий, не вживай наркотики, краще спи» – їй потрібно замінити ці поведінкові схеми на інші, більш ефективні механізми.
Хто їй може допомогти навчитися справлятись зі своїм станом? Хто скаже їй: «Це надзвичайно важко, це жахливо»? Ніхто у фільмі цього не робить. Вона постійно говорить і має багато людей навколо, які могли б допомогти, але ніхто не валідує її досвід. Як зробити так, щоб вона не просто виживала з дня в день, а почала жити? Бо наразі вона лише виживає й утікає, іноді буквально тікає у свої думки. Як ви кажете, вона провалюється в яму, плаває в просторі без мотузки.
Це дуже сильний коментар: так само, як романтичний партнер може виявитись невідповідним і стати токсичним, так і терапевтичні стосунки можуть піти шкереберть. Я вважаю сюжет терапії у фільмі майже любовною лінією стрічки, якщо дивитися традиційно. І ми знайомимося з нею в гіркій кінцівці – і це не закінчиться добре. На жаль, він припиняє усе в найгірший спосіб – і це удар у підребер’я. Вона шокується. Коли він вирішує поставити крапку, вона просто просить: «Скажи мені одне — у тебе є діти? Ти можеш мене зрозуміти як людина?» І він не може відповісти.
Очевидно, що Роуз Бірн ідеально підходить для ролі – ви одразу це знали?
Мері Бронштейн: Коли я закінчила сценарій, я зрозуміла, що написала роль, надзвичайно складну для виконання. Мені потрібна була людина з внутрішнім, природним почуттям комедії, бо у фільмі є тонка темна комедія. І багато акторів не вміли б точно зіграти ці моменти або навіть не відчули б їх. Мені також потрібна була акторка з реальним професійним діапазоном, готова до дуже сирого, внутрішнього, емоційного прориву. Таких вкрай мало.
Я подумала так: якщо вже я веду глядача у дуже темні, незручні місця – і хочу провести його туди до самого кінця, – мені потрібна людина, яка, як і Рокі у своїй ролі, випромінює природну симпатію. Щоби тільки її поява на екрані – навіть на підсвідомому рівні – викликала тепло, довіру, доброзичливість. І коли я сформулювала для себе таку вимогу, список можливих кандидатів звузився до мінімуму.
Я стежила за Роуз, здається, упродовж усієї її кар’єри. Двадцять років у Голлівуді – і я бачила практично всі її роботи. Але саме після перегляду першого епізоду її серіалу Physical я відчула: ось вона. Це ніби пробна сцена для мого фільму. У ній було все, що я шукала. І щоразу, коли я казала комусь: «Головну роль грає Роуз Бірн», – реакція була одна: «О, я її обожнюю».
А поки цей фільм не вийшов у прокат, не варто нудьгувати! Адже в онлайн-кінотеатрі SWEET.TV можна знайти світові та українські новинки кіно, перевірену часом класику, культові серіали та інші унікальні кінопропозиції. Зі SWEET.TV вечір гарантовано буде цікавим!
Роуз, ви багато граєте в сценах із персонажем, якого фактично не видно – і в прямому, і в метафоричному сенсі. Як ви підійшли до цього? Як це працювало на знімальному майданчику? І що говорила Мері?
Роуз Бірн: Так. У фільмі донька Лінди – це голос без тіла, як і кілька чоловічих персонажів: її чоловік, агресивний чоловік на телефоні у персонажа Даніель Макдональд – Каролайн. Це така собі екзистенційна концепція. Лінда буквально оточена голосами, бо вона в кризі, вона розчинена у власному розпачі.
Але на знімальному майданчику роль доньки грала Делані Квінн – чудова молода акторка, неймовірно віддана справі, дуже світла й радісна. Для мене вона була повноцінною партнеркою по сцені. Тому я не відчувала тієї розірваності, яку відчує глядач візуально – для мене Делані була присутня завжди. Так само і з Крістіаном Слейтером.
Він буквально телефонував з усього світу – з Німеччини, з Маямі, де б не був. Ми грали сцени телефоном, а це дуже складний формат, особливо якщо актор не поруч. Але Мері – це стихія. Вона завжди добивалася, щоб він був на зв'язку. І це справді працювало – бо багато людей упізнали в цих сценах своє життя: нескінченні дзвінки між партнерами, коли один несе весь тягар, а інший десь далеко на роботі. Там є і гумор, і напруга – Мері блискуче це відчула. А Делані – просто фантастична, прекрасна дитина і сильна акторка.
Вона навіть заснула в сцені, де я тягну трубку. Вона обожнює жахи. Дуже яскрава, талановита дівчинка.
Ви працюєте і як акторка, і як продюсерка, знімаєтеся у кіно, на телебаченні, граєте в театрі. Що сьогодні означає для вас акторство? Як змінювалася ваша пристрасть до професії?
Роуз Бірн: Мені здається, мій творчий діалог із професією постійно змінюється – принаймні я на це сподіваюся. Я завжди шукаю ролі, які мене лякають. Якщо немає відчуття прірви під ногами – немає сенсу. Чим більше робиш, тим більше є куди впасти. А провал, як на мене, не менш важливий, ніж успіх. Лише помиляючись, ти розумієш, хто ти є, і відкриваєш себе заново.
Я вдячна, що мала можливість працювати в різних жанрах. У цій індустрії дуже легко опинитися в кліше, отримувати однакові ролі. Тому я намагаюся сама впливати на напрям своєї кар’єри – іноді повертаючись у театр, іноді знімаючись в Австралії у невеликому авторському проєкті, іноді – продюсуючи. Мене надихають акторки, які беруть на себе режисуру, створюють свої історії.
Це те, що раніше було більш притаманне чоловікам у професії, а тепер мої колеги роблять це масово – і це чудово. Я поки не відчуваю внутрішньої потреби режисувати, але мене неймовірно надихає цей рух. Загалом, це постійний діалог із собою: хто я в цій професії і чого хочу далі.
І все ж пристрасті стільки ж, як раніше?
Роуз Бірн: Так. Вона не зникла. Але коли маєш сім’ю, постає питання: що справді варте того, щоб залишити дім? Це баланс, як у будь-якого працюючого батька. Я одружена з актором, тож це ще один рівень логістики.
Чесно кажучи, я не знаю, ким би була без акторства. Воно стало для мене порятунком. Бути людиною – важко. І я вдячна, що маю творчий вихід, який мене рятує. Я завжди вдячна за кожну нову роль. Відчуття, що це може бути останній шанс – воно ніколи мене не полишає. І, мабуть, це добре.
У цій індустрії стільки зламаних кар’єр, стільки нереалізованих талантів. Тож, щоб рухатися вперед, треба приймати можливість невдачі. Успіх не створює тебе, тебе створює здатність пережити падіння і йти далі.
Я вважаю, що це найчесніше зображення материнства, яке я коли-небудь бачила в кіно.
Там показано, як жінка не має права на слабкість. Як це було для вас, як для матері? Ви впізнавали щось із власного досвіду?
Роуз Бірн: У фільмі дуже конкретна ситуація – важка хвороба дитини. Більшість батьків такого не переживають. Тому для мене головним орієнтиром була Мері Бронштейн. Вона пережила це особисто. Я також спілкувалася з матерями дітей із особливими потребами – це було відкриттям.
Батьківство – не одна історія на всіх. У кожного свій шлях, свої виклики: робота, шлюб, інші діти. Для мене ключовим було зрозуміти: ким є ця жінка, моя героїня, і чим її реакція відрізняється від моєї, від вашої, від будь-якої іншої. Це був шлях самопізнання. І так – це було дуже емоційно. Бо немає нічого більш оголеного, ніж батьківство: дитина бачить тебе цілком – і сильним, і слабким. І саме діти вчать нас, ким ми є насправді.
Хоча історія у фільмі – гранична й абстрагована, мене вразило, як багато людей без дітей теж упізнали себе. Одна моя близька подруга, яка не має дітей, сказала, що глибоко зрозуміла цей фільм – бо це про емоційний досвід, про існування на межі.
І насправді головна героїня – не стільки мати, скільки доглядальниця своєї дитини. На цьому етапі вона не відчуває радості материнства, майже повністю позбавлена цієї сторони батьківського досвіду. Вона сприймає материнство як тягар, як частину своєї особистої кризи. І саме це ставить Марі у фільмі – складне, навіть радикальне запитання: мати може відчувати подібне і при цьому любити свою дитину, перебуваючи у внутрішньому розламі? Це дозволено. Це людське. Це важко прийняти, але саме на це авторка пропонує глядачеві наважитися.
У фільмі дуже багато темряви, але також є надзвичайно кумедні моменти. Як вам вдалося поєднувати ці два полюси? Ви як акторка занурюєтеся в драму повністю. То як вам вдавалося переключатися?
Роуз Бірн: Так, це справді тонка межа. У комедії все працює від напруги: чим вища ставка, тим смішніший може бути момент. Але комедія – це ще й виклик, бо гумор суб’єктивний: те, що смішно мені, зовсім не обов’язково розсмішить вас. Тому головне – грати максимально правдиво. Мої улюблені ролі та сценарії завжди балансують на цій межі. У цьому фільмі мені постійно доводилося шукати гумор навіть у найпохмуріших сценах – у фізичності героїні, у дивних ситуаціях, навіть у сцені з хом’яком чи з персонажем ASAP Rocky.
Марі теж відчуває цей баланс і завжди шукає спосіб відкрити комічний нерв. Але трохи переборщиш – і все стає абсурдом. Якщо ж комедії не вистачає, фільм стає задушливо важким. Ми мали тримати глядача в цьому емоційному русі: дозволяти йому сміятися, щоб він міг видихнути.
Особисто я завжди шукаю, де можна створити момент гумору. Комедія для мене стала своєрідним визволенням після багатьох драматичних ролей.
У цьому фільмі мені особливо подобалося, що комедія народжується з болю, а не з поверхневих ситуацій. Тут все було дуже чітко прописано, і це інший вид творчого виклику. Але я це обожнюю. Саме такий «канат над прірвою» і є моїм улюбленим жанром.
Я дуже любила горори. Пам’ятаю, як постійно брала в прокат «Жахіття на вулиці В’язів» – зовсім інший жанр, але ті класичні актори й акторки… Наприклад, Кетрін Хепберн. Це імена з канону, які поза часом, і яких нині стає дедалі менше. Мене постійно надихає сама гра акторів. Я завжди повертаюсь до Джеймса Гандольфіні в «Клані Сопрано» – вважаю, що це одна з найсильніших акторських робіт усіх часів.