Результат ВО «Свобода» на минулих виборах, безперечно, є однією з топ-тем останніх двох тижнів. Здається, лише патологічно лінивий аналітик не прокоментував цю «сенсацію». Не важко помітити і певну розгубленість, якою позначена чи не більшість матеріалів, присвячених панові Тягнибоку і Ко.
Втім, ніякої несподіванки в успіхах «Свободи» немає – це закономірна реакція галицького виборця на відверто антигалицьку політику обтяженого владою «біло-блакитного» Києва.
Упродовж останніх років антигалицькі інтенції, що звучали у риториці офіційних осіб та посадовців, матеріалізувалися у якості освітнього і культурного продукту. Вкотре перелічувати всі ці неподобства немає ані сенсу, ані бажання. Ми всі пам’ятаємо і відредаговані підручники з історії України, й антигалицькі дитячі журнали від Міносвіти, і все інше. Не оминуло антигаличанство й економіки. Блокування Держказначейством коштів Львівської міськради – лише окремий епізод, але епізод на тлі тенденції: державні фінансові потоки спрямовані передусім на Донецьк, а решта країни отримує кошти за залишковим принципом. Коли напередодні виборів уряд роздавав дотації місцевим бюджетам, Донецькій області «перепало» майже 830 млн грн, а Львівській – трохи більше, ніж 40 млн… Нема чого дивуватися, що немало галичан проголосували за нарваних хлопців, які обіцяють перейти Дніпро і зробити зле «синьож*пій банді».
Втім, зводити ситуацію до «побутового» конфлікту на ґрунті ксенофобії одних і обурення інших – неприпустиме спрощення. Все це – лише епізод у боротьбі двох проектів майбутнього України. Розмови про «галицький» і «донецький» проекти України вийшли з площини історіософії ще у середині 2000-х. Тоді соціологи з Луганська та Дрогобича вивчили це питання на емпіричному рівні, провівши низку крос-регіональних досліджень. Сьогодні можна стверджувати, що Галичина і Донбас є «полюсними регіонами», що задають тон міжрегіональним стосункам в Україні. Узагальнений «Київ» за роки незалежності так і не виробив власного проекту, будучи лише адміністративним важелем, за який змагаються регіональні еліти.
Обидва проекти, хоч і відштовхуються від визнання української держави як політичної даності, в більшості аспектів є протилежними.
Так, проект Галичини передбачає формування етнонації на основі української мови та європеїзованої культури, а також євроатлантичний зовнішньополітичний вектор. Генеалогія сучасної України у цій версії сягає Київської Русі і проходить через князівство короля Данила, УНР, держави Скоропадського і аж до драматичних змагань за державність у середині ХХ ст.
Натомість «донецький» проект передбачає формування громадянської нації. Щоправда, в основі її – не західні ліберальні уявлення про відкрите плюралістичне суспільство, а радше радянський «інтернаціоналізм», що на практиці виявляється україно-російським бікультуралізмом (зокрема білінгвізмом). Цьому відповідає проросійська зовнішньполітична орієнтація і бачення України спадкоємицею УРСР та колоніальних утворень Російської імперії.
Звичайно, в інтелектуальному середовищі існує чимало варіацій цих моделей, однак на низовому рівні вони мають досить спрощений вигляд. Найбільш наочно сфера впливу «галицького» і «донецького» проектів виявляються під час виборів. Мапи електоральних вподобань, що ділять країну майже навпіл (Захід та Північ vs Південь та Схід), зберігаються майже незмінними з часів перших виборів у незалежній Україні. Найбільш видовищним зіткнення «двох Україн» було 2004-го, хоча і нинішні події довкола виборів драматизмом не поступаються. Власне кажучи, нинішня хвиля антигаличанства (що нерідко переходить у відверте антиукраїнство) є своєрідним реваншем «донецьких» після образливої поразки 2004-го.
Інтрига найближчої перспективи полягає в тому, чи не захлинеться нинішній «галицький контрнаступ» у парламентських інтригах і наскільки він буде результативним. Не менш цікаве питання – чи відбудеться у відповідь «донецька» мобілізація?
Схоже, що ні. І за «галицьким», і за «донецьким» проектом стоять певні політичні угруповання та інтелектуальна обслуга з числа інтелігенції, митців і науковців. Але «донецький» проект, на відміну від «галицького», має вкрай слабку здатність до мобілізації суспільства. Це було помітно ще за часів акції «Україна без Кучми», хоч тоді обидва проекти ще не набули виразних обрисів. А от під час Помаранчевої революції все стало очевидним – «біло-блакитний майдан» нагадував радше добровільно-примусову «свєрхурочку», ніж громадянську мобілізацію. Те саме стосується і подій останніх місяців, коли противники мовного законопроекту билися з «Беркутом» і голодували, а його прибічники спромоглися лише на кілька млявих мітингів на своїй території. Навряд чи можна (за аналогією зі «Свободою») вважати мобілізацією цьогорічне зростання рейтингу КПУ в Донбасі, позаяк там комуністи – це одвічна безальтернативна альтернатива чи, як хтось влучно висловився в Інтернеті, «ще один спосіб проголосувати за ПР».
Різниця у мобілізаційних потенціалах є очевидною й у позавиборчий період. Взяти хоча б Львів з його «маршами вишиванок», вшануваннями ОУН та УПА, різними вічами та парадами. Скажімо, в Луганську побачити щось схоже можна хіба 9 травня. Та й то до розгортання кілометрових георгіївських стрічок доводиться «мобілізувати» школярів. І ця пасивність спостерігається не лише стосовно ідеологічних та ціннісних приводів. Минулорічні протести донецьких чорнобильців попри видовищну штовханину під Верховною Радою скінчилися… вставанням навколішки (!) перед чиновниками Донецької облради і благанням «вислухати». Тому навряд чи варто чекати, що під час гіпотетичного скасування закону Ківалова-Колєсніченка з «Беркутом» будуть битися вже «донецькі», а міліція та СБУ будуть «в’язати» радикальну молодь за підрив погруддя Бандери.
Але і радіти нема чому. Як показав досвід тієї таки Помаранчевої революції, Донецьк (точніше, тамтешня політична еліта) дуже тяжко реагує навіть на тактичну поразку, вдаючись до сепаратистської риторики. Як у тому, прости Господи, анекдоті: «Злі ви, піду я від вас». Це доволі небезпечні ігри, в які краще задля годиться не влазити.
Зрештою, за певних обставин вигнати «синьож*пу банду» можливо, але чудес не буває. Навіть коли останній регіонал чи комуніст сяде у потяг «Донецьк-Москва», Луганськ не перетвориться на Львів (чи бодай на Рівне). Перемога однієї політичної групи над іншою – навіть остаточна – не знімає з порядку денного проблеми інтеграції суспільства і, власне, питання про основи цієї інтеграції. А тут лише вольового рішення недостатньо. Вочевидь, для того, аби претендувати на статус загальноукраїнського проекту майбутнього, одного мобілізаційного потенціалу замало – потрібен ще й потенціал інклюзивний (тобто потенціал залучення). А от з цим, на жаль, що у «галицьких», що у «донецьких» - чималі проблеми.