У Вашингтоні відбулася інавґурація Джо Байдена. До Москви прилетів Олексій Навальний і спровокував заворушення в цілій Росії. Новообрана президентка Молдови Мая Санду здійснила свій перший закордонний візит до Києва. Останні події у світі створюють для України доволі сприятливі умови, дають черговий шанс, який наша держава, найімовірніше, вкотре змарнує.
Розгляньмо детальніше. Отже Байден і його нова адміністрація. Багато експертів наголошують на тому моменті, що це перша американська адміністрація з часу закінчення Холодної війни, яка на початку своєї каденції навіть не декларує мети поліпшити відносини з Росією. Жодного перезавантаження.
Ентоні Блінкен, котрий щойно обійняв посаду державного секретаря США, без жодних евфемізмів назвав Росію «стратегічним супротивником», «проблемою в цілій низці галузей». Він запевнив, що адміністрація Байдена продовжить спроби перешкодити будівництву газогону «Північний потік – 2».
Загалом у команді Байдена зібралося доволі людей, котрі мають тверезий погляд на Росію і вже точно Путіну не «заглядатимуть в очі, аби побачити там душу». Не дарма російський напрям у Раді національної безпеки віддано Андреа Кендалл-Тейлор – колишній агентці ЦРУ, яка неодноразово більш ніж критично висловлювалася про чинного російського президента.
«Останні 20 років Путін керується головно бажанням зберегти владу. З цією метою він послабив державу, усунув конкуренцію і переналаштував політичну систему Росії під себе. Хоча старше покоління росіян вважає, що Путін допоміг Росії подолати потрясіння 1990-х років, насправді він перетворив країну на клептократію, яка не працює для простих росіян. У міру того, як наростає його параноя щодо загроз його владі – внутрішніх і зовнішніх, сущих і уявних – Путін чимраз жорсткіше пригнічує свободи росіян, користуючись цілим арсеналом цифрових прийомів», – так пані Кендалл-Тейлор висловлювалася про російського лідера ще у травні 2020 року.
Не слід забувати й про Вікторію Нуланд (пам’ятаєте ще «печеньки Держдепу» на Євромайдані), яка знову працюватиме заступницею держсекретаря й, очевидно, повторно куруватиме український напрям зовнішньої політики. І її аж ніяк не назвеш «другом Росії», особливо після того, як Кремль вніс її до чорного списку за ініціювання антиросійських санкцій.
Зрештою, і сам Байден сповнений рішучості поквитатися з Росією вже хоча б за кампанію з його дискредитації під час виборчих перегонів. Новообраний президент зразу ж після інавґурації розпорядився провести «повну оцінку» інформації про агресивні дії Росії, щоб «притягнути її до відповідальності». Ідеться, зокрема, про масштабні хакерські атаки на американські урядові установи, втручання у вибори й отруєння російського опозиціонера Олексія Навального.
До речі, про Навального. Останнім часом багато активних у соцмережах українців стверджують, що їм нецікавий цей «російський псевдоопозиціонер», що він нічим не ліпший (а то й гірший) за Путіна, що він прихований агент ФСБ, що він «кримський бутерброд» тощо. Нітрохи не погоджуюся з такою страусиною позицією. Впевнений, що ми повинні слідкувати за Навальним, причому вкрай уважно, бо всі його успіхи-поразки досить відчутно відгукуватимуться в Україні.
Його фільм-розслідування «Палац для Путіна. Історія найбільшого хабаря» нівроку збурив уми росіян. Підняв їх на масові протести, причому не тільки в традиційних Москві і Санкт-Петербурзі, а й у понад сотні міст по всій неозорій Росії. Так, ми можемо бути незадоволеними, що людей вийшло замало з огляду на сукупну кількість російського населення, що демонстранти були не надто напористими, що після акції всі розійшлися, а не розбили наметові містечка тощо. Утім маємо розуміти, що це збурення може каталізувати зміни в політичних преференціях росіян, скинути Путіна з віртуального п’єдесталу, допоможе громадянам поглянути тверезо на ситуацію в країні. Можливо, тоді Росії вдасться зупинити рух до міжнародної ізоляції, до величезного гетто, у яке його однією рукою заганяє чинна влада, тимчасом як другою – купує собі активи на Заході й відправляє туди свої родини. У будь-якому разі розхитування влади Кремля, до якого спричинився Навальний, нам максимально корисне.
Не може не тішити поразка «руского міра» в Молдові. Наша країна-сусідка після кількох років правління прокремлівського президента Ігоря Додона нарешті обрала гідну очільницю держави Маю Санду. Це людина, яка має чудову західну освіту, цінний досвід роботи у Світовому банку, а головне – не має за собою жодних корупційних скандалів, на відміну від більшості тамтешніх провідних політиків.
Тому дуже позитивним сигналом є те, що свій перший президентський закордонний візит Мая Санду здійснила до Києва. Таким кроком вона продемонструвала важливість України і близькість векторів розвитку. А вони зрозумілі – європейська і євроатлантична інтеграція.
А в зазначених питаннях одну з перших скрипок грає Німеччина. Тому декого могли засмутити останні новини з Берліна. Йдеться про останній з’їзд Християнсько-демократичного союзу, на якому було обрано нового голову партії. Ним став прем’єр-міністр землі Північний Рейн-Вестфалія Армін Лашет. Політик він доволі компромісний, зокрема і в російському питанні. Тому можемо пожалкувати, що він вибив з перегонів інших кандидатів – Фрідріха Мерца і Норберта Рьоттґена, котрі висловлювалися значно жорсткіше і про Кремль, і про Путіна, і про «Північний потік – 2». Мерц, наприклад, пропонував накласти мораторій на будівництво газпромівського газогону. А Рьоттґен то й взагалі виступав за негайне припинення його реалізації.
Лашет же завжди виступав за газогін (зрештою, як і канцлерка Анґела Меркель). Що більше, він один з тих німецьких політиків, котрі в питанні російської агресії в Україні стверджували, що «не все так однозначно». Він також виступав проти «демонізації Путіна», за співпрацю з Росією.
Утім українцям ще не варто кричати «зрада!», влаштовувати флешмоби на кшталт Danke, Frau Ribbentrop. Бо, по-перше, ще не факт, що Лашет стане федеральним канцлером. По-друге, ставши на чолі держави, він може радикально змінити свій погляд на Росію. Ми маємо наочний приклад з Борисом Джонсоном. Коли він був ще мером Лондона, то виступав за дружбу з Росією. А щойно став прем’єром, то перетворився на чи не найжорсткішого критика Кремля.
Отже, загалом складається доволі сприятлива для України геополітична ситуація. Здавалося б, лише бери й використовуй. Але українському керівництву аж ніяк не до геополітики. Криза з Конституційним Судом зависла. Виглядає на те, що розв’язати її в чинному правовому полі фактично неможливо. Президент міг би вдатися до методів, так би мовити, політичної доцільності. Однак для цього йому потрібна парламентська підтримка, а вона останнім часом слабшає на очах.
А тут ще скандал з депутатом від фракції «Слуга народу» Олександром Дубінським, якого Сполучені Штати назвали агентом російського впливу в Україні і внесли до санкційного списку. Замість того, щоб відреагувати щодо цієї ситуації якнайрішучіше, залучити СБУ, наш президент Володимир Зеленський слізно просив Дубінського полишити фракцію. А той показав дулю, ще й пригрозив вивести з фракції за собою 30 депутатів, котрих він контролює (тобто олігарх Ігор Коломойський контролює через Дубінського).
До речі, про СБУ. Наша найвпливовіша спецслужба замість того, щоб боротися з ворогами держави, влаштовує розбірки між своїми чільними співробітниками. Виявляється, вони ніяк не можуть розділити сфери впливу, особливо ті, які дають добрі прибутки – передовсім контроль за митницею. Чи можна уявити собі дикішу інформацію в час, коли все ще триває війна з Росією: один есбеушник замовляє другому есбеушнику вбити третього есбеушника.
Тому можна впевнено стверджувати, що описану вище сприятливу геополітичну ситуацію українське керівництво вчергове успішно змарнує. Хоча є ще надія на того ж Байдена, що він зможе врятувати. Що Чіп і Дейл, тобто Блінкен і Нуланд поспішають на допомогу. Адже з Вашингтона таки надходять оптимістичні сигнали про те, що як тільки нова адміністрація розрулить свої завали, спричинені президентством Дональда Трампа, то жорстко візьметься за українську корупцію.
А ви тут нарікаєте на зовнішнє управління.