Здається, це одна з найбільш влучних метафор для опису суті навіть не політики, а поведінки сучасної Росії у світі. Запхати чобіт у шпарину дверей, щоб паралізувати опонентів і змусити їх грати не за правилами – це і є основа основ тактики росіян. Стратегічна ціль вималювалася вже давно. Це відродження чогось середнього між Російською імперією та Радянським Союзом. Це повернення біполярної системи, де якщо й не поважають Росію, то обовʼязково її бояться. Це брязкання зброєю, відверті агресивні дії й анексії. Порушення всіх можливих міжнародних законів і використання нових підлих методів дестабілізації на зразок наводнення Європи біженцями, втручання у внутрішні вибори, корумпування політичних та державних еліт в інших країнах.
Можна навести десятки спецоперацій, спрямованих на дестабілізацію світового порядку, і майже всі вони починаються тактикою «чобота» у дверях. Вигода від такої тактики полягає в тому, що «нальотчик» не тільки психологічно паралізує противника, але й змушує відмовитись від законного права на захист. Так гопник одразу встановлює нові правила суспільних відносин. Він змушує свою потенційну жертву вступити з ним у свого роду «діалог», який, відомо, закінчиться капітуляцією перед грубою силою.
У цій ситуації жертва тільки потім може звернутися за підтримкою до правоохоронних органів, міжнародних організацій і попросити про підтримку з боку законослухняного світу. Але в неправовій державі, а тим паче на міжнародній арені, де такі питання вирішуються консенсусним голосуванням, справа захисту є безнадійною. Бо країна-гопник також не сидить склавши руки. Тим, що з нею розмовляють, ведуть дипломатичні перемовини, вона вже легітимізує свою агресивну поведінку. Дивно, але після війни проти Грузії, анексії Криму, воєнних дій проти суверенної України Росія і надалі бере участь на рівних у міжнародних переговорах. Путін і його міністр закордонних справ називають лідерів західних демократій партнерами. А ті хоч і коробляться, але уявляють себе великими миротворцями. І це замість того, щоб дати консолідовану відповідь брутальному порушникові загальноприйнятих норм і правил. Хоча насправді всі разом з різних мотивів змушують жертву підкоритися ґвалтівникові. Чим спонукають злочинця до скоєння наступних злочинів.
Мотивів для такої поведінки в західних еліт достатньо. Хтось хоче спокійно добути свою каденцію на посту глави держави і не сушити голову «чужими» міжнародними проблемами. Хтось, спробувавши зайняти принципову позицію й отримавши у відповідь мільйон біженців з Близького Сходу або бунт «жовтих жилетів», докорінно міняє тактику і намагається домовитися з призвідником усіх цих бід. Немало й тих, що спокусилися «довгим» нафтогазовим рублем. Які, позичивши в Сірка очі, вже наступного дня після складання повноважень безсоромно брешуть у злочинній зграї імені «Газпрому». Є й чимало таких, хто вірить у свій дипломатичний талант та мегаможливості. Найгірше, що ми не можемо нічого знати про приховані інтереси й бажання таких перемовників. А Росія не тільки здогадується про них, але й навчилася на цьому чудово грати.
Саме тому такими дивними результатами часто закінчуються переговори після кожного агресивного акту з боку Росії. Оскільки замість того, щоб поставити агресора на місце, уповноважені перемовники починають з ним загравати, намагаються переконати і домовитися. І все нібито заради збереження миру. Ніби не помічаючи, що миру вже давно нема. Що навіть у їхніх благополучних країнах мир крихкий і непевний. Оскільки ще кілька організованих хвиль мігрантів або добре скоординованих соціальних протестів, підкріплених пропагандою RT доступними їхнім громадянам мовами, і там почнеться хаос.
Прикро, але саме ці «дипломати-мироносці» завдають найбільше шкоди, бо допомагають Путіну руйнувати міжнародні інститути, міжнародне право, погіршують становище жертв і неймовірно посилюють апетити бандита.
Тому треба розуміти, що кожного разу, коли Росія нагнітає з концентрацією своїх військ на кордоні з Україною, вона вкотре намагається просунути чобіт у двері до зали міжнародних перемовин, щоб вирвати для себе вигідні умови. Що вмовляння Путіна – тільки на шкоду собі. Це чергова згода на те, що російському гопнику все зійде з рук. Що він уже давно витягнув цивілізований світ за межі ареалу, де діють закони, міжнародні домовленості й існує невідворотне покарання за їх порушення. Витягнув туди, де гопота диктує свої правила і «закони». І якщо не давати щоразу належної відсічі, то Путін і надалі буде всіх «перегравати», бо він не грає за правилами. Його коронний номер – навіть не гра в шашки, він звик до гри «в Чапаєва».
У цьому ключі треба розуміти, що Путін безсоромно використовує в ролі свого «чобота» примітивного білоруського диктатора. Так він демонструє світові, що є ще гірші від нього вороги демократії. Виставляє на посміховисько міжнародні організації, лідерів держав та світові медіа, коли змушує їх розмовляти з Лукашенком. А той, відчуваючи вседозволеність під крилом Путіна, не стримує себе в поливанні лайном західної демократичної системи та прав людини. Треба розуміти, що організована Росією і Білоруссю атака «біженців» на польський і литовський кордони – це шантаж Європейського Союзу. Це спосіб розсварити членів Євросоюзу між собою. Загострити внутрішньополітичні протистояння в Польщі і країнах Балтії. Нацькувати правозахисні організації на свої уряди. І змусити Захід вкотре всупереч здоровому глузду і чинним законам капітулювати перед російським «чоботом».
Ця історія так само є способом легітимізувати Лукашенка на посаді президента, чого не визнали більшість країн світу. Варто було канцлерці Меркель, щоб припинити знущання над нещасними людьми і зняти напругу на кордоні з ЄС, зателефонувати Лукашенку, як російські медіа на весь світ заявили, що розмова тривала аж 50 хвилин. Що нібито Меркель вислухала пропозиції Лукашенка щодо вирішення ситуації й обіцяла обговорити їх з лідерами ЄС. І от уже майже всі медіа Росії засипали повідомленнями і заголовками: Меркель визнала Лукашенка легітимним президентом Білорусі.
І це знову певною мірою перемога російської гопоти над м’якотілим Заходом. Перемога не тільки в медійному плані для внутрішнього споживання. Росія дійсно знову просунула свого «чобота» у щілину дверей європейського дому, відвоювавши для себе черговий плацдарм для переговорів. Тож доводиться констатувати, що західні дипломатичні методи вирішення серйозних конфліктів майже щоразу призводять до свого роду поразки колективного Заходу.
Весь цей галас навколо історії з прориваннями біженців з території Білорусі в ЄС, а точніше через Польщу до Німеччини, також використано для забезпечення Росії більш вигідних позицій напередодні формування нового коаліційного уряду ФРН. Щоб новому німецькому уряду перейшло у спадок замовчування надважливих обставин, повʼязаних зі спецопераціями Росії проти ЄС. Щоб новий уряд так само не зважав на природу «біженства». Що цих людей централізовано літаками привезли в Білорусь. Щоб ніхто не провів паралелей з мігрантським штурмом Європи кілька років тому.
Щоб не задумалися, як мільйони людей тоді добиралися в Європу? Чому не говорилося про систему сповіщення, передачі інформації та координацію дій? Які транспортні засоби були задіяні? Чому після такого напливу не зіпсувалися відносини між Німеччиною і Росією? Чому продовжилася добудова ПП-2? Чому Німеччині й зараз разом з Путіним вдається розігрувати примітивні сценки навколо сертифікації Потоку? Наразі відповіді на ці запитання невідомі. Можливо, уже незабаром новий німецький уряд проллє на них додаткове світло. А поки що загравання з Росією і наявність закритих домовленостей дозволяє Росії брати верх у всіх важливих історіях.
P.S. На завершення. У Росії дуже люблять вислів «Проти лома нема прийому». Виявилось, що дотепер ця тактика безвідмовно спрацьовувала. Але цьому методу можна протиставити принцип «віника». Це коли окремі різочки легко переламати, але звʼязані у віник вони стають надзвичайно міцними. Тому протиставитися російській тактиці «чобота» можна лише міцною консолідованою позицією.