Кореспондент ZAXID.NET побував на дискусії за участі одного з найвідоміших українських соціологів, заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи, що відбулась у Львові в суботу. Ми відібрали найцікавіші тези з його доповіді – про те, чому довіра є важливою, якою є квінтесенція щастя і ким треба бути в Україні, щоб бути щасливим.
***
Я пошлюсь на слова відомого майстра афоризму Станіслава Єжи Лєца, який сказав, що людині для того, щоб стати щасливою, тільки одного достатньо – щастя. Можу перефразувати і сказати, що українцям для того, щоб стати щасливими, треба лише того самого щастя. Про це свідчать результати дуже багатьох опитувань, зараз це популярна тема у світовій соціології.
Почалось все з того, що у 1972 році у Королівстві Бутан замість того, щоб вимірювати добробут – на офіційному рівні – показником ВВП, почали вимірювати наскільки щасливі громадяни цієї держави. Це було дуже бідне королівство. І виявилося, що після того, як головним стало вимірювання щастя, з економікою також стало значно краще.
***
Я маю дані, які були отримані моїми колегами із Київського міжнародного інституту соціології буквально кілька днів тому. Є приємна новина: більшість українців все ж таки щасливі. Таких нас зараз 57%.
Хоча чесно скажу, що найщасливішими українці були у 2010 році – обрали Януковича і стали найщасливішими. Зараз 57%, а тоді було 65%.
Але якщо порівнювати із 2001 роком, наприклад, то тоді у нас було тільки 37% щасливих людей. Ми бачимо, що прогрес є суттєвий.
Але є й неприємна новина, що випливає із Європейського соціального дослідження, в якому беруть участь майже всі країни Європи. Хоча більшість у нас щаслива, Україна є однією з двох найнещасливіших європейських країн. З нами може конкурувати тільки Болгарія».
***
Ситуація неоднозначна, але я зараз хочу повернутися до головного питання – чого бракує. Так-от я думаю, що українцям бракує правильного концепту щастя. Не самого щастя – воно є похідним від концепту.
Європейський концепт щастя – це дійсно насамперед досягнення і насамперед досягнення у матеріальному. І українці тут від європейців не відрізняються – вони мають суто європейський концепт. Але, розумієте, у європейців крім матеріального добробуту і добробуту власної родини є й інші чинники того, що треба вважати щастям.
Український концепт дуже обмежений. Він не включає того, що випливає із більшості висловлювань про щастя. Більшість тих, хто говорив про щастя, вважає, що неможливо досягнути особистого щастя, не зробивши нічого для того, щоб були щасливі інші. Оце така квінтесенція того, що говорили від Геракліта й Арістотеля до Швейцера і Мартіна Лютера Кінга.
***
Українці, як і всі, хочуть щастя, але вони перш за все хочуть щастя для себе і своєї родини. В Європі ж більшість громадян є членами хоча б однієї громадської організації, яка займається благодійністю, а в Україні за 23 роки існування незалежної держави як було 13% тих, хто є членами такої організації, так і досі залишається.
Давайте подивимося: Україна одна з найбільших декларативно релігійних країн Європи і в нас людей, які важають себе релігійними, десь 70%. Але тим, що має релігійна людина насамперед займатися – благодійністю – у нас займаються дуже мало. От вам і концепт щастя – це добробут особистий і своєї родини, але водночас це й участь у тому, щоб зробити щасливими або не зробити нещасними інших.
У нас багато зараз пишуть про волонтерський рух, він є, він потужний і ці люди мають усі підстави ввжати себе щасливими – бо вони допомагають іншим. Але нічого не змінилося – членами різних організацій є 13%. Це просто волонтери вийшли з тих самих 13%. Розумієте? Не додалося нам ще 30% чи 40%, а з тих 13% просто почали активніше працювати, а не просто бути формальними членами.
І от якщо ми зможемо зреалізувати не тільки той концепт, досягницький – для себе і родини, а й загальнолюдський ідеал щастя, то я думаю, що українці подолають багато своїх проблем і ми будемо значно щасливішою нацією».
***
Є дуже цікавий феномен, який випливає з досліджень: українці завжди були більше задоволені своїм особистим життям і своїм добробутом, ніж станом справ в Україні і станом її економіки. За оцінками стану справ у державі, насамперед економічних, ситуація у нас катастрофічна – гірша, ніж у будь-якій країні.
Мене нещодавно журналісти просили прокоментувати результати опитування європейців про Україну. У Європі назвали три речі, які знають про Україну, – це бідність, війна і корупція. І журналісти кажуть: «Що ми можемо зробити, щоб вони щось хороше знали про Україну?». Я їм відповів, що ми й у себе запитували, що українці знають про Україну, і насамперед це були бідність (війни тоді ще не було), корупція і зловживання владою. Якщо ми будемо знати про свою країну тільки це...
***
Маю згадати і щодо «аморальної більшості» – це концепція досить така дивна, як здається на перший погляд. Але я ніколи не говорив, що в Україні є аморальна більшість. Ніколи, і не писав ніколи. Я казав, що більшість українців, вважають більшість українців аморальними людьми. Це не я вважаю, це вони самі так вважають. І от від цього ми маємо відмовитись, від цього феномену.
Ми маємо довіряти своїм співвітчизникам, ми останні в Європі по довірі своїм співвітчизникам. Економісти вам скажуть, що якщо ви недовіряєте своїм економічним партнерам, то платите за це дуже багато – так звані трансакційні витрати. Ми платимо не грошима, а платимо психологічно – тим станом речей, який є.
***
Було в історії цивілізації тільки дві постаті, які створили справжні світові імперії. Це були Олександр Македонський і Чингісхан.
От Чингісхан якось зібрав своїх найближчих командувачів і спитав, як ті розуміють що таке щастя і як бути щасливим. Головна їх ідея була в тому, щоб з кречетом на коні їхати на полювання. А він сказав: «Ні, цього замало. Треба підкорити всіх, хто навколо тебе. Треба зруйнувати їх міста і держави. Треба відібрати в них коней і жінок і цим насолоджуватися».
Чому Європа відрізняється від Росії та України, чому ми такі нещасні, а вони щасливіші? Бо Батий, нащадок Чингісхана, не пройшов далі, а пройшов би, то там все було б так само. Наше щастя, що колись Литва прибрала нас колись, а Росія так і залишилася й перейняла ту систему відносин, коли щастя полягає у тому, щоб захопити. Та що там казати – от Крим наш: забрали такий клаптик, з якого тільки проблеми, і в усіх невимовне щастя.
***
Є два типи суспільств. Є індивідуалістичні, найкращий приклад – це Сполучені Штати, в яких нація створювалася на індивідуалізмі, а є колективістські – от Росія. Ми ж, зрозуміло, ближчі до Росії.
От в таких колективістських суспільствах є колективне щастя, там не може бути індивідуального щастя. От велика держава, Гагарін полетів, війну виграли – і ми щасливі. Але бути індивідуально щасливими люди не вміють. Це не моя думка, тут я пошлюсь на київського психолога Вадима Васютинського. Ми не вміємо бути індивідуально щасливими, а тільки колективно. А треба навчитися.
От в американців проста національна ідея – американська мрія. Той самий індивідуальний успіх. Їх на це налаштовують, це важко, інколи вони зриваються, в декого у цій гонитві за успіхом не витримують нерви. Але це поодинокі приклади. А в нас завжди заохочували сором'язливість – ну, не вилізай. І ми звикли до цього.
Якщо ми зробимо ідею індивідуальної ініціативи, ідею індивідуального успіху ключовою і будемо це пропагувати через школу, засоби масової інформації, через інститути, тоді в нас є шанс реалізувати нашу декларативну мету – долучитися до найбагатшої і найдемократичнішої частини людства.
***
Я скажу ким вам треба бути в Україні, щоб бути щасливим. Якщо таким станете, то будете щасливі. Вам треба бути молодим і багатим. Здоровим? Ні – достатньо бути молодим. І краще чоловіком.
А ще цікаво, коли перемагає Майдан, треба жити на заході, а коли перемагає Янукович – то на сході. Якщо досліджуємо, то після Помаранчевої революції щасливі були на заході, а після перемоги Януковича – дуже щасливі були на сході.
Зараз знову все навпаки: Галичина найщасливіша, а на сході найнещасніші.