Влада зазіхає на свободу слова! Принаймні так вважають активісти і медійники, які протестують проти новоствореного Міністерства інформаційної політики. Нагадаємо, скандальну ідею запропонував Юрій Стець, керівник інформаційного департаменту Національної гвардії. За його задумом, міністерство має охороняти інформаційний простір України від зовнішніх та внутрішніх загроз, розвивати вітчизняний інформпродукт та працювати над іміджем України у світі. Стець запевняє, що життя нового міністерства буде коротким – допоки триває російська агресія. Та й особливих бюджетних видатків не передбачається – всього-на-всього 3 млн грн. Більше і не треба, бо в міністерстві працюватимуть лише кількадесят чиновників.
У Верховній Раді ідею створення Міністерства інформаційної політики підтримали не всі. Її не сприйняли депутати «Самопомочі», «Народного фронту» і навіть деякі порошенківці. Але пакетне голосування за склад Кабміну вирішило цю проблему. Українська медійна спільнота відреагувала жорстко. Нове міністерство вже охрестили «міністерством правди» – журналісти побоюються, що інстанція впровадить цензуру. Звичайно, в положенні про МІП нічого подібного немає. Однак за розпливчастими формулюваннями може стояти будь-який практичний зміст. На цьому роблять наголос кіровоградські журналісти, які вийшли на мітинг проти нового міністерства. Своє невдоволення висловили і міжнародні структури. Зокрема в ОБСЄ ініціативу Стеця вважають «прямою загрозою свободі слова». «Репортери без кордонів» також вважають, що державний нагляд за діяльністю ЗМІ несумісний з принципами демократії.
Зважаючи на досвід попередніх років, зрозуміти мотиви противників нового міністерства не важко. Українці знають, що «темники» зазвичай закінчуються відрізаними головами журналістів, а потім – кийками «Беркуту» і законами про диктатуру. Тим більше, перед нами є приклад Російської Федерації, де інструменталізовані державою ЗМІ перетворилися на рупор цинічної брехні та пропаганди. Зважаючи на демократичний імпульс Євромайдану, перспектива появи українського аналогу Lifenews не надихає навіть ура-патріотів. А той факт, що Стець є кумом Петра Порошенка, викликає у багатьох зовсім неприємне дежавю. Невже «жити по-новому» означає повернення до кучмізму?
Те, що українське суспільство гостро реагує на потенційні загрози громадянським свободам, –хороший показник суспільного здоров’я. Однак дійсність дещо складніша, ніж демократичні слогани. Почнемо з того, що свобода слова – це досить умовний стан. Навіть у плюралістичних державах ЗМІ не мають абсолютної свободи. Приміром у Німеччині, яка десятки років плекала мультикультуралізм і демократію, демонстрація пронацистських поглядів суворо заборонена. До в’язниці може потрапити навіть музикант, який у своїх піснях глорифікує Третій Райх. Але ніхто, окрім самих неонацистів, не закидає бундесреспубліці наступ на демократію.
Боротьба з нацистською пропагандою у ФРН – не примха. Німці знають, наскільки руйнівними бувають наслідки колективного потьмарення розуму. Аналогічний досвід тепер мають і українці. Якщо чотири роки тому проросійська агітація привела до влади Януковича, то тепер вона спровокувала сепаратистський заколот і війну. Не слід забувати, що Кремль використовує пропаганду не лише для маніпуляції російською аудиторією – це також і наступальна зброя. Не дарма сепаратисти, щойно захопивши владу, прибирали з ефіру українські телеканали. Причому інформаційною агресією Росії занепокоєний навіть Держдеп США. Тому виведення України з російського інформаційного поля – це питання не гонору, а національної безпеки.
Певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Наприклад, наприкінці жовтня з ефіру були зняті 7 російських телесеріалів агітаційного характеру. Але інфіковані ворожою пропагандою і наші власні медіа. Чого варта лише проросійська газета «Вєсті», яку масово розповсюджують у київському метро. Боротися зі схожими явищами – не лише право, але й обов’язок нашої держави. І якщо для цього потрібно створити ще одне міністерство – нехай буде так. Тим більше, Україні конче потрібні не лише заборони, а й ефективна система контрпропаганди. Звісно, слово «пропаганда» має негативні конотації, але інакше ми лишимось беззахисними перед російською інформаційною агресією.
На жаль, ми не застраховані від того, що влада не буде зловживати таким потужним інструментом, як Міністерство інформаційної політики. Щоправда, те саме можна сказати про будь-яке міністерство чи установу. Чи можливе зловживання ресурсами МВС? Так. Силові структури є головним інструментом узурпації влади – в цьому українці пересвідчилися на Майдані. Але це не значить, що міліцію потрібно ліквідувати. Так само можливі зловживання у військкоматах, але ніхто не пропонує скасувати мобілізацію. Якщо ліквідувати всі потенційно шкідливі міністерства, доведеться закрити навіть наш занедбаний Мінкульт.
Узурпувати владу можна і не створюючи додаткових інституцій. Кучма і Янукович прекрасно обходилися тим, що мали в своєму розпорядженні. Наївно думати, що тиснути на ЗМІ новій владі заважає лише відсутність відповідного міністерства. До того ж, немає жодних гарантій, що Міністерство інформполітики не є черговим мертвонародженим проектом, який не здатен ані допомогти, ані зашкодити суспільству. Згадайте, наприклад, Національну експертну комісію України з питань суспільної моралі. Тоді громадськість також била на сполох, пророкуючи перетворення НЕК на інструмент цензури і тиску на ЗМІ. Але за 10 років свого існування комісія «засвітилася» у кількох дрібних інцидентах і увійшла в історію як смішний приклад бюрократичного безглуздя.
Тож ажіотація навколо «міністерства правди» є передчасною, хоча і не безпідставною. Якими б не були реальні наміри влади і плоди діяльності нового міністерства, громадяни мають пильнувати свої свободи. Краще помилитися в обережності, ніж у легковажності.