Останні парламентські вибори мали дві головні мети: публічну і приватну. Для внутрішнього та зовнішнього вжитку вибори мали засвідчити оновлення влади, розпочате у травні з дочасних виборів президента. Приватною метою Порошенка було формування «своєї» коаліції та уряду.
Спираючись на ці два стовпи авторитарної влади, яких ми позбулися, щойно скинувши Януковича, наш новий гарант сподівався повернути Конституцію 1996 року і отримати повноваження Кучми та Януковича. Ми знаємо, що концентрація влади в руках президентів становить чи не найбільшу загрозу для демократії в Україні. Тим часом Юлія Мостова ще у вересні написала, що деякі судді Конституційного суду повідомили її редакцію про зондування уповноваженими представниками президента можливості скасування чинної Конституції (2004 року) і відновлення Конституції 1996 року.
Що показали вибори?
Результати свідчать, що ні публічна, ані приватна мета цих виборів не була досягнута. Кредит, який ми дали Порошенкові у травні (54% підтримки на президентських виборах ) станув до 21% у жовтні. Ця поразка зруйнувала не лише плани президента щодо розширення повноважень, але й позбавила його ролі ключового гравця у формуванні коаліції. Українці, як уже відзначили чимало коментаторів, свідомо чи підсвідомо віддали перевагу розділеній, а не сконцентрованій в одних руках, виконавчій владі.
Справжнє оновлення парламенту також виглядає сумнівним. Хоча кількісно парламент «оновився» на 56%, що є найвищим показником з 1990 р., 64 колишніх депутати, які 16 січня голосували за «закони про диктатуру», прослизнули до Ради в основному через одномандатні округи. Ще 37 депутатів, які в різний час були фігурантами корупційних розслідувань, також повернулись до парламенту. Більшість із них, ймовірно, буде сидіти у фракції колишньої Партії регіонів, яка назвалася «Опозиційним блоком».
Попередній парламент мав сім «сімейних кланів», що складалися з родичів та «клієнтів» кількох бізнес-груп, на чолі з «Сім’єю» Януковича. Принаймні 55 депутатів колишнього парламенту (12% парламенту) мали родичів у Раді або в органах виконавчої влади. Ми уже знаємо, що новий парламент не очистився від непотизму та клієнтелістських зв’язків. Так, Олексій Порошенко, Ірина Луценко, не кажучи про клан Балоги, матимуть місця у парламенті завдяки родинним зв’язкам.
Реформи і виживання: швидше ні, ніж так
Проведення реформ може знову захлинутися у політичних інтригах. Більшість українських експертів згоджуються з тим, що цей парламент не зможе запустити давно назрілі реформи і тому не доживе до кінця каденції. Глибоке очищення самого парламенту було неможливим через збереження змішаної виборчої системи.
Навіть при тому, що праві та ліві популісти не пройшли до парламенту, скидається на те, що у Раді зіткнуться дві нерівні групи – реформаторів і антиреформаторів. Таким чином, основна лінія поділу в Раді пройде не між прозахідними та проросійськими силами, а між відносно невеликою групою реформаторів, представлених громадськими активістами, військовими і журналістами, та значно більшою групою консервативно налаштованих депутатів, що раніше належали до Партії регіонів і т.зв. «самовисуванців». Цікаво, що більша частка антиреформістів буде не у фракції колишніх регіоналів, а у двох найбільших прозахідних фракціях – Порошенка та Яценюка. Причина цього – їхнє небажання, подане нам як «нездатність» змінити виборче законодавство. Збереження змішаної виборчої системи з закритими партійними списками стало платою олігархам і їх представникам у колишньому парламенті за їхню згоду на проведення дострокових виборів.
Справді, система закритих партійних списків та одномандатних округів вже вдруге справляє травматичний вплив на реальне оновлення законодавчої влади. Якби вибори 2012 р. відбулися за пропорційною системою, три тодішні опозиційні партії разом отримали б 241 місце і могли б сформувати більшість. Події в Україні могли б піти цілком інших шляхом. Попри революцію і спроби Путіна її задушити, хитруни від політики й далі мотивовані отриманням ренти, а не збереженням країни. Якби цього разу вибори відбулися за пропорційною системою навіть із закритими списками, співвідношення депутатів становило б 396 проти 54 на користь прореформістських сил. Тим часом олігархи і їх представники вже у новому парламенті не зацікавлені у реформах. Їхні дії ускладнюють таке необхідне тотальне перезавантаження країни.
Що робити?
Навіть при тому, що «старі політичні машини» блокують формування справді нового, широкого громадянського руху, що мав би прийти до парламенту, сам факт появи «Самопомочі» вказує на те, що виборці були готові підтримувати нові політичні сили.
Хоча парламент матиме більше нових депутатів, ніж старих, новачки будуть розсіяні серед трьох-чотирьох фракцій, які, швидше за все, сформують коаліцію.
Новообрані депутати зіткнуться принаймні з двома основними викликами. По-перше, розпорошеність серед кількох фракцій поставить їх під вплив «ієрархічних вертикалей» керівників фракцій, які вимагатимуть дотримання внутрішньої дисципліни. Їхні реформістські ініціативи можуть бути заблоковані досвідченими партійними функціонерами. По-друге, новачки матимуть труднощі у налагодженні горизонтальної співпраці між фракціями. Якщо вони подолають ці виклики, парламент отримає шанс на проведення реформ і таким чином на політичне виживання.
Особливо важливим є створення горизонтальних мереж співпраці серед депутатів. На жаль, українським депутатам не вистачало цього в минулому. Тому зусилля громадськості повинні спрямовуватися на дві речі. З одного боку, ми повинні вимагати від коаліції і наших одномандатних депутатів прийняття пакету реформ, де зміна виборчої системи і право відкликання депутата мають бути першочерговими. Як тільки цього доб’ємося, ми повинні очистити Раду від тих, хто працює на своїх патронів, а не на користь країни. Тільки так ми змусимо депутатів розпочати реформи і дамо їм шанс залишитися у парламенті.