Чого (не) вчить нас історія

12:54, 31 жовтня 2018

Я вкрай рідко підписую колективні листи, спільні заяви і звернення. Але коли я це роблю, докладно ознайомлююся зі змістом документа, з додатковими матеріалами, щоб чітко знати, що саме підписую. Учора я поставила свій підпис під Відкритим листом до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника «Історія: Україна і світ». Я хотіла підтримати людей, які раптом стали об’єктом публічного цькування. Йдеться про авторів згаданого підручника Мар’яна Мудрого і Олену Аркушу, яких невідомий мені пан Роман Грицьків на своїй сторінці в ФБ звинуватив у тому, що вони вважають генерала Романа Шухевича колаборантом. З цього почалася гучна кампанія цькування – з розвішуванням в університеті листівок образливого змісту, з депутатськими зверненнями, вимогами звільнити авторів з роботи. Я не історик і не аналізуватиму закидів п. Грицьківа, а наведу коментар-відповідь відомого львівського історика, також автора підручників Романа Пастушенка:

ВІДСТОЯТИ ІСТОРИЧНУ ПРАВДУ ЧИ ДИСКРЕДИТУВАТИ?
Із здивуванням прочитав: «…підручник для 10-го класу “Історія: Україна і світ (інтегрований курс, рівень стандарту)” переконує учнів, що найяскравішими “проявами колабораціонізму” з нацистами були українські підрозділи “Нахтігаль” і “Роланд”, а також дивізія “Галичина”». Скажу, що я уже читав цей підручник, зокрема й § 33, у якому є пункт 4 «Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму», але подібного висновку не зробив. Довелось прочитати цей параграф ще раз, щоб упевнитись: прихильники вищенаведеного судження або не вміють читати з розумінням, або висловлюють судження з прихованим умислом.
Поміркуймо разом. § 33 називається «Нацистський окупаційний режим». У пункті 1 цього параграфа подано загальну характеристику нацистського «нового порядку». Пункт 2 розкриває особливості цього окупаційного режиму в Україні, а пункт 3 – становище військовополонених та цивільного населення на окупованих територіях. У пункті 4, який викликав обурення окремих істориків, сказано, що певні надії на нацистську Німеччину ще влітку 1941 року мала частина українського населення як західно- так і східноукраїнських земель. У підручнику розкрито причини такого ставлення до нацистів. «У ставленні до німецької влади, – пишуть вони, – на початку війни українці керувалися переважно спогадами із часу Першої світової війни й Української революції, коли німці підтримували прагнення українців до державності, привносили в суспільне життя організацію і порядок» (с. 244).
З подальшого тексту зрозуміло, що цими ж мотивами керувались й ті українці, які служили у підрозділах спеціального призначення німецьких збройних сил – батальйонах «Нахтігаль» і «Роланд». Командирами цих батальйонів були Роман Шухевич та Ріхард Ярий (відповідно до практики підручникотворення портрет історичного діяча поміщають там, де про нього уперше згадано). Автори підручника пояснюють, що «створення українських військових частин у складі вермахту … пов’язані з намаганням керівництва Організації українських націоналістів мати власні збройні формування», «ядро майбутньої української армії», та вказують, що «згодом більшість цих бійців … влилася в Українську повстанську армію» (с. 245).
Далі у пункті 4 мова йде про долю українських батальйонів та інші підрозділи добровольців різних національностей, які нацисти створювали з кінця 1941 року, та, особливо інтенсивно, після своєї поразки під Сталінградом. Наголошено, що «найбільшим таким формуванням стала Російська визвольна армія під керівництвом генерала Андрія Власова»(с. 246). Ні разу у пункті 4 Романа Шухевича та інших українців, які певний час розраховували, що Німеччина, воюючи з СРСР, сприятиме відновленню української державності, не названо колаборантами. (виділ. моє) Крім того, автори підручника пропонують учням обміркувати судження двох відомих українських істориків: Станіслава Кульчицького, який обґрунтовує непридатність терміну колабораціонізм для оцінки діяльності українських націоналістів, та Юрія Киричука, який пояснює причини індивідуального колабораціонізму як явища, що існувало в окупованій нацистами Україні.
Спеціально переказую зміст § 33 та детальніше пункту 4, бо знаю, що українці схильні вірити людям на слово, особливо, якщо судять про щось спеціалісти, у нашому випадку – це історик. Не вірю, що наведений на початку цього посту закид випадковий. Бо інакше навіщо було цілком у дусі більшовиків навісити на авторів першого підручника україноцентричного курсу історії ярлик «колаборанти» та пробувати з допомогою спеціальної листівки «натравити» (інакше не скажеш) на них студентів історичного факультету. Ініціаторам «наїзду» не до вподоби, очевидно, не самі спроби українських націоналістів використати Німеччину у боротьбі проти комуністичного тоталітаризму та для відновлення української державності. Своєї вимушеної співпраці з нацистами не приховували ні Роман Шухевич, ні ОУН (р). Критики підручника «Історія: Україна і світ» також не можуть не знати, що наведені у ньому факти добре відомі вчителям історії та старшокласникам. Ці факти подані в усіх підручниках шкільної історії, виданих в незалежній Україні. (виділ. моє)
Можливо, не подобається якраз те, що вперше у практиці загальної історичної освіти зроблено спробу розкрити українську історію у контексті світової, європейської, представити наше, українське бачення історичного процесу. Якщо це так, то загадкові пристрасті навколо підручника україноцентричного курсу історії яскраво свідчать: спроба М.Мудрого та О.Аркуші «створити український образ світу» виявилася напрочуд вдалою.

На підтримку Мар’яна Мудрого й Олени Аркуші також з’явився Відкритий лист до Міністерства освіти, підписаний вчителями з усіх куточків України, своїх викладачів підтримали студенти, вони зривали зі стін університету ганебні листівки, в яких авторів підручника називали колаборантами.

Знаю, що з’явився інший колективний лист, який засуджує Мар’яна Мудрого і Олену Аркушу, і його підписали люди, яких я глибоко шаную.

Я не знаю, кому це потрібно, але вважаю, що політика цькування людей за недоведені «злочини» є неприпустимою. Усе це вже було в нашій історії. І мені страшенно прикро, що це продовжується.