Різкий розворот президента Дональда Трампа проти України шокував багатьох американців. Багато хто пишався тим, що допомагав молодій демократії захищатися від диктатора, чия відверто задекларована мета – відновлення контролю Російської імперії над неросійськими народами. Мало хто розуміє, як фінансування військової машини російського президента Володимира Путіна наближає мир, коли той неодноразово відхиляв мирні переговори, тоді як українці мають безстрокову пропозицію щодо безумовних переговорів та припинення вогню на поточній лінії фронту. І хоча Трамп тривалий час виступав проти фінансової допомоги США Україні, мало хто бачить виправдання в затримці поставок зброї, за яку Україна вже заплатила, або в перериванні обслуговування терміналів Starlink, за які платять українці та їхні союзники.
Однак для мене ці політичні міркування є другорядними. Для мене це глибока людська трагедія. Значну частину вересня я провів, викладаючи в Українському католицькому університеті у Львові. Люди, якими Трамп жертвує заради суми, меншої за добову норму постачання дизельного пального, – це мої студенти, мої колеги та незліченна кількість інших доброзичливих людей, які гостинно зустріли незграбного іноземця у своїй країні.
Львів неймовірно красивий, це справді одне з найвеличніших міст Європи. Його планування, архітектура та культура несуть на собі відбиток багатьох колишніх правителів: угорців, поляків, росіян, австрійців, німців, совєтів і, зрештою, українців. На перший погляд життя там здається цілком звичайним, не надто відмінним від того, що можна побачити у Франкфурті, Копенгагені чи Гельсінкі. Проте ця видимість нормальності глибоко оманлива.
У мій перший день там я пішов шукати апельсиновий сік у продуктовому магазині на першому поверсі житлового будинку. Я помітив, що штукатурка на частині фасаду не збігається з рештою, але не надав цьому значення. Згодом я дізнався, що в цей будинок влучила російська ракета, внаслідок чого загинуло 10 людей, а багато інших дістали поранення або втратили житло. Поблизу немає нічого, що могло б становити хоч якийсь військовий інтерес: це житловий район навпроти чудового парку. Студенти університету, де я викладаю, добровільно потіснилися в гуртожитках, щоб сім'ї, які вижили, мали де жити. В Україні припускають, що Трамп відключив систему попереджень, яку ми надавали і яка дозволяла Україні вчасно вмикати повітряну тривогу.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleУ тиждень мого приїзду в університеті в п'ятницю проходила церемонія відкриття нового стипендіального фонду для вступників. У моєму рідному Джорджтаунському університеті роблять так само – часто із заможним літнім меценатом, який сяє від щастя в першому ряду. Однак донора цього стипендіального фонду не було. Ним був 27-річний нещодавній випускник. Він загинув на фронті й заповів частину виплати за свою смерть на ці стипендії. Його колишні викладачі та однокурсники, а також батьки перших стипендіатів зібралися разом, щоб вшанувати його пам'ять і підтримати його батьків.
Я запитав одного з викладачів, яка частина моїх студентів втратила на війні когось із близьких; вона відповіла: «Усі». Постійна присутність війни змусила деяких студентів відкинути радощі молодості як недоступну, легковажну розкіш.
Студенти моїх груп приблизно на три чверті – жінки. Але хоча дуже багато чоловіків перебувають на фронті, там є не всі. Путін чітко дав зрозуміти, що Росія веде проти України війну на національне знищення, і українці рішуче налаштовані не дозволити йому знищити їхнє майбутнє, навіть коли він зазнає невдач на полі бою. Тому Україна переклала більшу частину тягаря бойових дій на дещо старших чоловіків, даючи молодим час для створення сімей. Одне з найулюбленіших відео тут – як солдат під час відпустки вперше зустрічає свою дитину.
Львів та Україна роблять шляхетні речі через гірку необхідність. З огляду на те, що кількість людей з ампутаціями внаслідок війни оцінюється в 100 000, забезпечення доступності громадського простору загальновизнано як нагальна моральна потреба. В Україні значно більше ветеранів з інвалідністю, ніж, імовірно, у Росії, оскільки українські солдати роблять усе можливе, щоб урятувати поранених побратимів; Росія ж зазвичай залишає своїх помирати там, де вони впали, і досі не організувала ефективної системи медичної евакуації. По всьому місту можна побачити різноманітні пандуси, очевидно, встановлені зовсім нещодавно.
Колега розповіла мені, що організація ветеранів поспіхом демонтувала всі сушарки для рук із туалетів місцевого військового госпіталю. Вона зробила паузу, аби перевірити, чи зможу я здогадатися, чому. Я не зміг. Звук потоку повітря настільки нагадував шум дронів, що наближалися, що у поранених солдатів виникали панічні атаки, викликані ПТСР.
Попри всі ті жахливі речі, які війна робить зі Львовом та Україною, вона також трансформувала місцеве суспільство у справді дивовижний спосіб. Українці до глибини душі розуміють, що наодинці вони нічого не зможуть зробити: вони можуть вижити і, зрештою, процвітати лише разом. Ніхто не хоче втягуватися в дріб'язкові суперечки через що б то не було. Студентів більше не хвилює конкуренція за оцінки; вони воліють допомагати одне одному вчитися та ставати сильнішими. У багатьох відношеннях це майже ідилія, якби не…
Ця війна є спільним національним досвідом до такої міри, яку стороннім людям важко осягнути. Частково це пов'язано з тим, що втрати солдатів у боях торкаються кожної громади. Це також і тому, що Путін чітко дав зрозуміти: його війна спрямована проти всіх українців, яких він та його пропагандисти оголосили «недолюдьми». У мережі поширилося безліч відео, де росіяни з особливою жорстокістю вбивають зв'язаних українських полонених. Деякі звільнені з полону повертаються скаліченими. Росія тренує нових операторів дронів, змушуючи їх полювати на цивільних у Херсоні – великому українському місті прямо через Дніпро від російської території. Цивільних зловити легше, ніж навчених солдатів.
Наш національний гімн прославляє справжню мужність солдатів, які витримали лише одну ніч британського обстрілу. Український народ (і солдати) витримує обстріли з артилерії, ракет, бомб та дронів вже понад 1 700 ночей – довше, ніж тривала Громадянська війна в США, і довше, ніж участь США у Другій світовій війні (яка, звісно, становила мінімальну пряму загрозу для американських цивільних). Востаннє наша країна мобілізувалася заради благородної мети понад 80 років тому. Ми прославляємо хоробрість наших предків, поки самі все більше чубимося між собою.
Українці також мають чимало хоробрості та слави у своєму минулому. Усі пам'ятають їхню відносно нещодавню перемогу над комунізмом. Маси людей двічі піднімалися, щоб звільнити країну від маріонеткового лідера, поставленого Росією. І зараз вони, безперечно, демонструють колосальну мужність.
Але увага українців неухильно спрямована в майбутнє – на побудову кращої, вільнішої та справедливішої України для всього її народу. Сьогоднішні жертви приносяться у передчутті набагато кращого завтра.
Я б хотів, щоб більше людей бачили, як українці втілюють наші найвищі прагнення. Якби вони могли це побачити, вони б ніколи не змирилися з тим, що наша країна стає на бік потенційної імперії, яка намагається знищити ці прагнення, аби відновити згаслу імперську велич і уникнути сорому від існування квітучої демократії, що процвітає поруч із корумпованою, відсталою автократією Путіна.