Мене завжди вражали ті неймовірні рамки зі склом, під яким спочивало неймовірне сімейство метеликів. Здавалося б, ці створіння живуть так мало, що майже не живуть, і чого вартує життя метелика, який цінний хіба що своїми крильцями? Однак факт їхнього повільного згасання і смерті, пришпиленими до виставковких стендів під склом, завжди навіював якусь неймовірну печаль. І сум. І страх.
Бестселлер Джона Фаулза "Колекціонер" (1965) добре знають у світі і цього року роман з'явився на полицях книгарень також українською мовою. Це історія про звичайного клерка, що захоплювався колекціонуванням метеликів, а одного дня зумів спіймати найбільш цінний екземпляр до своєї колекції - молоду художницю Міранду. Щоправда, замість скла у дівчини виявився ізольований підвал, замість шпильки - хвороблива любов її викрадача.
Спочатку ув'язнення Міранди видається помилкою - він відпустить її, думаєш собі, або хтось його викриє, або вона таки зуміє втекти. Однак сторінки книжки повільно збільшуються вбік титулки, а дівчина так і залишається в задушливому підвалі. І все, чого тобі найбільше хочеться у цю мить - не відчувати цього німого тиску сірих стін, роззирнутися, відкрити вікно, вдихнути повітря, і спробувати на смак свободу. Свою свободу.
Відчуття і повага чужої свободи визначає людину, й необов'язково психічнохворого колекціонера або маніяка. У схожих ситуаціях живуть десятки тисяч сімей у всьому світі, коли стосунки будуються за принципом наглядача та ув'язненого, коли один із партнерів пришпилює своє кохання гострою шпилькою за крильця, і не відпускає. Ніколи. Аж поки життя не переможе над цією химерою, відступить і нарешті звільнить одного із них.
У романі Джона Фаулза ситуація більш специфічна. Тут не йдеться про окремий випадок психічного відхилення, коли поняття чужої свободи нічого не вартує, а більше - про право володіти красою, а відповідно - її свободою, лише тому, що ти всеціло захоплюєшся нею. І це, у хворій уяві колекціонера, дає йому право розпоряджатися чужим життям, вимагати від нього бути таким, яким йому привиділося. Бо він любить, а любов немає зла, любов - благородне і високе почуття, а звідси - усе, що діється заради любові не може бути поганим.
Окрім вдало збудуваної історії, яка тримає у напруженні весь час, в "Колекціонері" вражає мова. Наскільки безбарвними й дещо дитячими є нотатки викрадача, настільки ж соковитими і сповненими життя постають спогади викраденої дівчини. Також герой та героїня - це протилежності, які сповідують різні принципи у житті. Якщо він - це той, хто діє з позиції сили, хто використовує і споживає, але не виробляє, то вона - цілком навпаки. І настільки навпаки, що починає ненавидіти себе, вдаючись до методів свого викрадача.
На якийсь час ти мимоволі оселяєшся у химерному будинку десь неподалік Лондона. Ти сидиш із полонянкою та її викрадачем у підвалі, спостерігаєш, як вони п'ють чай, як говорять, сперечаються, як намагаються перемогти один одного. І мимоволі згадуєш інші підвали, якими жахають у новинах в Україні, або ж підвали радянських тюрем, в яких також намагались перевиховати екземпляри, які не надавались до життя під склом.
І йдеться ж не лише про фізичну можливість вільного пересування, про можливість бачити вулицю, сонце, дихати свіжим повітрям, спілкуватися з іншими людьми. Йдеться про свободу як п'ятий елемент, без якого порушується загальний баланс, без якого життя рано чи пізно відступає, згасає і перетворюється на попіл. Або ж на засушені крильця зловленого метелика.