Маю визнати, що помилявся. Помилявся, коли думав, що українське студентство надто інертне, щоб вийти на вулиці та площі своїх міст. Надто егоїстичне, щоб об’єднатися під однією ідеєю. Надто залякане та обережне, щоб після погроз міністрів, генпрокуратури, ректорів продовжувати виходити та захищати свою свободу, право на вибір.
Кілька років, будучи у студентському середовищі, бачив, як спалахували хвилі протесту, якими неорганізованими були і, зрештою, як згасали. Пригадуєте смерть хлопця у Шевченківському райвідділку міліції та початок кампанії «Ні поліцейській державі»? Ігоря Індила вже три роки немає з нами, а судді досі не покарали винних.
Ще було вдосталь студентських протестів: хотіли відправити у відставку Табачника і Суліму (Євген Суліма —перший заступник міністра освіти – ZAXID.NET), неодноразово зупиняли постанови та проекти законів про «Вищу освіту в Україні». У чомусь нам щастило, але українофоби досі керують Міністерством, залякують ректорів недофінансуванням університетів, позбавленням державних ліцензій.
Але цієї осені ми змінилися. Покоління, яке з’явилося на Євромайданах, яке сформувалось на них, здатне мислити інакше, прогресивніше, рішучіше.
Увечері 21 листопада ми з одногрупниками вийшли на проспект Свободи до пам’ятника Шевченку, щоб підтримати людей у Києві: наших колег журналістів, громадських активістів, знайомих, друзів. Низка повідомлень у Facebook та Twitter зробили свою справу – за декілька годин на проспекті було вже до двох сотень людей.
Повернувшись туди наступного вечора, побачили кількатисячний натовп студентської молоді, викладачів, працівників університетів та небайдужих людей. Залишились ночувати. Спілкувались, співали пісень, чекали рішення суду про заборону проведення мирного зібрання. Готувались захищати намет від правоохоронців.
Вже за декілька днів ми були у Києві де проводити кожну ніч на Майдані. Так тривало до 29 листопада, коли ми з друзями вперше вирішили не залишатись на ночівлю. Досі не можу повірити, що цій владі прийшло в голову розіграти в Україні білоруський сценарій. Віддати наказ – перебити людей, зачистити мирне зібрання. І все це у той час, коли погляди цілого світу спрямовані на Київ, на людей, основною частиною яких була молодь.
Можливо, не всі ті студенти, що виходили на Євромайдани у своїх містах, достеменно розуміли, що означало б для їх країни підписання Угоди на вільнюському саміті. Більшість з них ніколи не покидала кордонів України, вони не мандрували країнами ЄС, не навчались у якомусь з європейських вишів. Якась частина давно не бачила батьків, що вже не перший рік працюють десь у Чехії чи Іспанії. А хтось прийшов на Майдан з цікавості, когось привели одногрупники. Були й такі, що ніколи раніше не ходили на вибори, більше того не цікавилися політикою, не підтримували жодної партії, не були членами якоїсь громадської організації.
Євромайдан об'єднав усіх цих людей, познайомив між собою. Ми з друзями та новими знайомими почали говорити про те, чим займатимемося після того, як все це закінчиться. Чим кожен з нас міг би бути корисним, над чим варто працювати, щоб за рік до виборів ми знову не отримали ситуації, коли доводиться обирати з гіршого краще.
Нашому поколінню хочеться обирати добрих менеджерів, котрі б працювали для нас, а не користали з безвідповідальних і несвідомих.
Багато довелось прочитати про розчарування та зневіру. Ніхто не чекав такого закінчення. Ніхто не міг собі уявити, що прокинувшись зранку 30-ого листопада, мільйони українців побачать у новинах, прочитають у соціальних мережах про жахливу зачистку у Києві, побиття молодих людей, жінок, дітей.
Не час зневірюватись чи падати духом. Час гуртуватись, не забувати про те чого нас навчив Євромайдан та ті кого ми там зустріли. Знайдіть кілька хвилин часу та добре подумайте про те, чого навчив Євромайдан вас? Чим ви можете бути корисними зараз, у чому знадобиться ваша допомога? Тоді ті, хто тієї ночі віддавав накази, хто бив людей і переслідував їх, хто зараз виносить неправові рішення у судах – всі вони понесуть відповідальність. Маємо допомогти звільнити тих, хто зараз незаконно затриманий, розшукати тих, хто зник безвісти. І головне – не боятися.
Тарас Малий