Зразу зазначу, що назва відносить до статті Шейна Ліві «Чому деякі конфлікти іґнорують» (Shane Leavy, Why Some Conflicts Are Ignored). У ній автор ставить питання: чому увага такої кількості людей прикута до арабсько-єврейського протистояння в Ізраїлі, тимчасом як набагато кривавіші конфлікти – скажімо, у Шрі-Ланці чи Конґо – практично не помічають.
Однією з основних причин такої ситуації є стереотипні переконання і надавачів, і споживачів інформаційного потоку. Протягом багатьох десятиліть прорадянська пропаганда формувала образ Ізраїлю як аґресивної мілітаристської держави, а арабів – як невинних жертв імперіалізму. Тому новини, які вкладаються в таку інформаційну канву, легко знаходять шлях до свідомості споживача. А Конґо... Ну, що таке Конґо? Хто там знає, хто в Конґо проти кого воює. Хто там кривавий імперіаліст, а хто борець за свободу?
Від себе додам: аналогічно постраждав й Індокитай (В'єтнам, Камбоджа, Лаос) після виведення звідти американських військ. Зникли «погані хлопці» – зникла і мотивація звертати увагу на цей реґіон. Я читав жахливі спогади жертв полпотівського ґеноциду 1975-1979 років – люди в перші місяці сподівалися, що от-от прийдуть іноземні війська і їх порятують. Адже ще вчора в країні були сотні кореспондентів світових ЗМІ, мирному врегулюванню війни в Камбоджі присвячували шпальти найвідоміші газети світу – а тут раптом тисячі людей жорстоко вбиває напівбожевільна диктатура, а реакції – жодної.
У цьому контексті Україні ще відносно пощастило: принаймні з нас не зробили «поганих хлопців», хоча російська пропаганда з усіх сил старалася. Та й хоч мінімальна зацікавленість нашою державою не згасає.
Але перейдімо від міжнародного на внутрішньоукраїнський рівень. Як відомо, центр столиці України останнім часом сколихнули багатотисячні протести. І от один з них – проти відверто корумпованого протекціоністського акцизу на уживані автомобілі – від початку дружно проіґнорували і ЗМІ, і топові активісти-лідери опіній. Я не розповідатиму зараз, чому недоступне розмитнення автомобілів – це погано, на цю тему я вже писав кілька статей. Зупинімося на тому, що значна кількість українців приїхала до столиці з певними вимогами. Чому б не звернути на них увагу?
Увагу звернули. Щоправда, тільки тоді, коли протестувальники заблокували рух в урядовому кварталі. І яка була реакція?
«Центр взяли в заручники бляхери. Ті, що гадять на голову іншим людям, не заслуговують на підтримку, або навіть на лояльність. Гадять цілий день в Маріїнському парку, газують неймовірно смердючими відходами здохлого машинобрухту, бухають горілку біля кожної другої машини».
«Більшовики якісь».
«Емоційно після перекритої вулиці я не готова сприймати аргументів. І думаю багато інших людей. В мене лишився меседж: я не можу забрати дитину з садка, бо хтось вирішив не платити мита, як це роблять всі».
«Бляхери. П’яні, агресивні маргінали».
«Якби бляхери зараз вийшли за знесення КСУ або міністра охорони здоров’я, я би їм аплодувала та стояла поруч. Але ж ні – ми перекриваємо вулиці, аби захисти свій егоїстичний інтерес і нам пофіг на все інше».
Наголошу: це уривки висловлювань громадських активних персонажів, які підтримували величезну кількість різноманітних протестів – від «Україна без Кучми» та «Табачника геть!» до останніх протестів під Конституційним Судом. І це люди, які неодноразово казали про Європу, до якої нам треба йти, на відміну від Росії, до якої нам йти зовсім не потрібно.
Зайве, мабуть, казати, що перекриття вулиць – це найм'якіша і найцивілізованіша форма протесту, яка трапляється в сучасній Європі. Як і про те, що протестний натовп представників переважно неінтелектуальних професій, які всього-на-всього вживають алкоголь, засмічують парк і газують своїми автомобілями – це те, що з радістю побачили б під своїми вікнами мешканці багатьох найзаможніших держав Європи, до якої ми прагнемо. Бо там такий натовп дуже часто підпалює припарковані автомобілі, закидає пляшки зі запалювальною сумішшю у вікна будинків, громить крамниці, ресторани та офіси банків. І робиться це все не за романтичні гасла свободи, братерства і добра, а за свої еґоїстичні фінансові інтереси.
І ніхто з лідерів Європи чомусь не каже: а давайте заборонимо протести. Давайте їх всіх посадимо. Давайте дамо під зад цим негідникам, які не дають забрати дитину з дитсадка. Чому? Бо це Європа, а в Європі протест поважають.
І тим більш дивна така реакція в країні, де протягом кількох місяців був перекритий добрячий шматок центру, а ті, хто зараз критикує кількагодинне перекриття вулиці Грушевського, організовували і всіляко підтримували справжні бойові позиції на цій же вулиці. «Просимо вибачення за тимчасові незручності, йде капітальний ремонт країни» – пригадуєте?
То що ж сталося? Можливо, як і випадку з міжнародною політикою, люди просто нездатні визначити, хто тут «хороший хлопець», а хто «негідник»?
Ризикну припустити, що людині для співчування комусь потрібно насамперед асоціювати себе з ним. І «демократичному» активістові, і редакторові стрічки новин легко підтримати, скажімо, протест освітян за вищі зарплати – освітяни схожі на них або на їхніх батьків, у протистоянні вчителя з чиновником зразу зрозуміло, що вчитель – це добро, а чиновник – це зло. Тут ситуація інакша. Я вже писав, що власники так званих «підприємств крупновузлової збірки», які збагачуються за рахунок протекціоністської політики в автомобільній галузі, добряче попрацювали над тим, щоб зіпсувати імідж протесту за доступне розмитнення. Саме вони впровадили в публічний обіг знущальне слово «євробляхер», саме вони переконували суспільство, що це «протест шаровиків», які вимагають «права не платити податків» (спойлер: насправді навпаки).
Не останню скрипку в цьому оркестрі грала свита колишнього президента – Петра Порошенка. Представники цієї свити досі ображені на прихильників доступного розмитнення, резонно вважаючи, що вони голосували проти Порошенка та Южаніної – авторів нинішніх ставок розмитнення.
А тепер пригадаймо основний тренд порошенківської пропаганди останнього року. Там інтелектуали (так звані «25%») протиставляються темному, неприємному, з усіх боків неправильному народу. І ось ці мужики (і – тут важливо наголосити – мужИчки) в переважно темному одязі, з типовим робітничо-селянським виглядом та манерою поведінки ідеально вписуються в образ основного ворога України – виборця Зеленського, який пожертвував «Армією-Мовою-Вірою» задля солодких обіцянок.
Зрозуміло, що у протистоянні чиновника з мужиком у темній куртці (та, можливо, навіть пляшкою горілки в кишені) згаданий вище «демократичний» активіст чи редактор стрічки новин опиниться радше на боці чиновника. Чиновник хоча б з вищою освітою. У нього піджак. Він-то, напевне, більше дбає про інтереси держави, ніж цей страшний, неприємний, темний народ, який посмів мені – і це після всього, що я для нього зробив – перекрити дорогу!
І це насправді найгірше зрушення останніх років. Під час Євромайдану, скажімо, не прийнято було звертати увагу на те, що значна частина його учасників... Як би так сказати? Ну, не зовсім витончені інтелектуали, а дехто навіть – страшно подумати – зі села! Розпивання алкогольних напоїв у дворах на початку Софійської вулиці теж якось не помічалося. А якби хтось почав розмову на тему «ну, ви ж розумієте, що вони тут не за справжні європейські цінності, а за високі зарплати та рівні дороги» – то з ним взагалі могли б перестати спілкуватися.
Пригадую я й 2010 рік, «Податковий майдан». Там також були провінційні українці в темному одязі – але інтеліґенція хором захоплювалася їхньою самоорганізацією та стійкістю. Ніхто не казав чомусь «та це ж шаровики, які не хочуть платити податки». Навпаки, один з лідерів опінії в ті дні увірвався на якусь патріотичну імпрезу в Будинку вчителя і виголосив пафосну промову на тему простого народу, який піднявся проти режиму Януковича. «Ось вона – майбутня Україна!» Ну, або приблизно якось так він висловився.
І в той час, як у сусідній Білорусі відбувається зворушливе єднання різних суспільних прошарків у протистоянні диктаторському режиму – в Україні інтелектуальний прошарок готовий завиграшки пожертвувати національною єдністю через одну перекриту вулицю, саме якою йому – прошарку – потрібно було проїхати в цю конкретну годину.
Постають і серйозніші питання – а як в таких умовах відбуватиметься внутрішньоукраїнський діалог при майбутньому поверненні Донбасу в Україну? Що станеться, коли центр Києва перекриють трудяги з міст Сорокине чи Горлівка, які прийдуть захищати «свій еґоїстичний інтерес»? Ну, наприклад, вимагати прямих бюджетних дотацій конкретно в їхні міста. От у цій ситуації буде більша толерантність до донецьких протестувальників («вони ж наші брати зі Сходу, треба потерпіти»), чи менша (»вони в наших воїнів стріляли»), ніж зараз до прихильників доступного розмитнення автомобілів? Бо щось мені підказує, що бруду в Маріїнському парку від них буде набагато більше, як і вульгаризмів у їхній мові.
Хочеться сподіватися, що ми стоїмо зараз лише в початковій точці національного розколу, а точніше – відламу частини інтелектуального прошарку від більшості Українського народу. Що це тимчасово. Що у випадку чого необдумані емоції не призведуть до непоправних наслідків.
Дивно казати таке людям, які не один семінар провели на тему толерантності, але. Толерантність – це не тільки про помірковане ставлення до євреїв, циганів, грузинів чи представників негроїдної та монголоїдної рас. Це не лише про акцептацію ґеїв та лезбійок. Не лише про уникнення ейджизму та ще якогось іншого неприємного «-изму». Толерантність – це передусім зрозуміти свій народ. Як виявилося, українці примудрилися навіть це перетворити на проблему.
Ну і, звісно, це толерантність до протесту. Я розумію, що для декого блокування установи через мовне законодавство – це не менше, ніж цілий «Мовний майдан», а от через податкове законодавство – це «більшовики якісь». Але іноді краще промовчати. Повторити собі «толерантність, толерантність, толерантність». Або там «єдина країна, єдина країна, єдина країна». Бо право на мирний протест (не хочу бути пафосним, але) в нашій країні освячене кров'ю. Ви знаєте чиєю. Як і шлях до тієї самої Європи, в якій неприємні вам люди постійно перекривають вулиці.