Понад десять років тому, у 2008-му, Джанфранко Равазі (Gianfranco Ravasi), який тоді керував радою з питань культури Ватикану, написав, що церква має відновити стосунки зі сучасними митцями. Уже минуло сто років відтоді, як мистецтво та віра розлучилися, твердив Равазі, і варто повернутися до діалогу на біблійні та релігійні теми. Цей священник пропонував церкві брати участь у Biennale di Venezia (міжнародний форум сучасного мистецтва) чи навіть на франкфуртському арт-ярмарку, який є величезним майданчиком, де зустрічаються галеристи, митці та великі гроші. Справді, чому між церквою та «актуальними» митцями немає діалогу?
Мистецтво та церква розійшлися саме з моменту появи радикального авангарду, коли такі явища як абстрактне мистецтво стали незрозумілими для отців та вірян. Але тепер церква каже, що треба наблизити сучасне мистецтво до простих людей, пояснити їм, що мистецтво є частиною духу. Звичайно, заклики до повернення до діалогу звучали і раніше, наприклад, папа Павло VI ще в 1960-х говорив про налагодження діалогу між модерністами та церквою. У 1973 році вже існувала галерея сучасного мистецтва у Ватикані, для якої церква закуповувала (часто потаємно) твори сучасних митців. Деякі із цих творів цікаві навіть не тільки церковникам, але й іншим шанувальникам сучасного мистецтва, проте більшість творів мало знані чи визнані в мистецькому світі. Коли 1999 року папа Іван Павло ІІ відкривав виставку творів сучасного мистецтва у Ватикані, то ствердив, що церква зацікавлена у співпраці зі сучасними митцями та сподівався на новий союз. Він сказав, що митці традиційно «відкривали дух до містичного захоплення трансцендентним, бо у кожній правдивій художній роботі присутня неземна іскра святого».
Традиційно з церквою працювали і працюють архітектори, митці візуальних жанрів та майстри – від ювелірного мистецтва до різьби по дереву і каменю. Проте багато сучасних архітекторів прагнуть до чистоти форм і не хочуть бачити свої творіння «заваленими» ремісничими предметами культу, особливо в «рушниковій» Україні. Окрім цього, сучасні художники не хочуть бути обмеженими етичними рамками релігії, оскільки піддають сумніву наявні ієрархії та структури. З іншого боку, мудрі люди кажуть, що коли людина творить, то вона пересвідчує акт самого творця, бодай християни вірять, що світ створений по подобі та образу Божому. Створений по подобі світ, себто щось, що міметично повторює структуру творця – це процес, який ми звикли називати мистецтвом. Гайдеґґер казав, що цей акт передбачає приведення потаємності в непотаємність, унаявнення того, що було чи є невідомим і незрозумілим. На нашій планеті лише люди мають таку здатність – свідомо виводити потаємність у світ і рефлексувати на цю тему. Частина із цих людей – художники.
Не можна сказати, що лише церква прагне до діалогу зі сучасними художниками. Багато з них відчувають, що творчість є містичним актом, проте намагаються уникати того, що можна було б назвати релігійним мистецтвом. Приємна (бодай для мене) новина з’явилася в лютому 2018 року, коли відкрили каплицю авторства Елсворта Келлі (Ellsworth Kelly), американського художника, який помер у 2015-му і якого найпростіше можна було б назвати атеїстом. Келлі тривалий час творив… свою церкву і Рейчел Корбет каже, що це був наймасштабніший проєкт в американському мистецтві останніх часів. Свою «церкву», чи радше «капличку» Келлі (тут треба таки зауважити, що автор не називав свій об’єкт ні церквою, ні капличкою) задумав ще в 1980-х роках. Він хотів повторити дух і настрій оригінальної будівлі романського періоду, що відображало його захоплення цим стилем. Романською архітектурою Келлі зацікавився ще під час Другої світової війни, коли як військовий перебував у Європі. Свій артоб’єкт він назвав Austin, як місто в Техасі, що є скороченням від Августина. Всередині церква навіть має абстрактні стації Христа, будучи місцем «спокою і світла», які символізують чисті форми та вітражі. Джек Шір, багаторічний друг Келлі, каже, що йому цей храм нагадує художню майстерню, яка зазвичай є місцем усамітнення і рефлексії.
Келлі не був першим, хто реалізував масштабні проєкти такого типу. Інший американець Дональд Джад (Donal Judd) збудував Chinati Foundation complex (будували між 1979-м і 1994-м, коли помер митець), абстракціоніст Барнет Нюман (Barnett Newman) інтерпретував стації Христа (1958–1966), для яких було зведено спеціальне приміщення. Для художніх творів Марка Ротко теж збудували приміщення, яке так і називається Rothko Chapel. Не витримавши екзистенційної травми, художник застрелився за рік до того, як у Hauston відкрили його каплицю. Проте, незважаючи на трагічну долю митця, це місце перетворилося на гібридний простір, напівсакральну і напівхудожню споруду, яка функціонувала від 1972 року як міжконфесійний екуменічний центр. Доменік де Меніл казала, що простір каплиці Ротко має мало спільного з ритуальним приміщенням, головна ідея була створити місце для медитації, для можливого звернення всередину себе.
Каплиця Марка Ротко, 1971 у місті Г’юстоні, штат Техас
Задовго до Джада, Келлі чи Ротко, 1951 року, француз Анрі Матісс звів свою Chapelle du Rosaire de Venceа. Старий і хворий художник за чотири роки створив для цієї каплиці усе, разом з дизайном ручок і хреста. Сам художник вважав цю споруду вінцем свого творчого життя, шедевром, який йому вдалося створити. У 1952-му комуніст Пабло Пікассо створив мурали «Війна і мир» для каплиці Château de Vallauris, і зараз це є місце поклоніння більше художнику, ніж його Творцю. Через кілька років після Пікассо і Матісса інший модерніст Ле Корбюзьє поставив всім відому Notr Dame du Haut, яка мала замінити сакральну споруду, що була знищена під час війни. Це іконічна споруда, яку можна зустріти в усіх книгах з історії сучасної архітектури. Як і Келлі, Джад чи Матіс, Ле Корбюзьє творив простір, синтетичне видиво, у якому світло і форма, фактури і живопис творили особливе відчуття, яке мало нагадувати індивідуальний духовний досвід.
Каплиця Батаан, місто Багак за 50 км від Маніли, Філіппіни
Прикладів каплиць, які створили художники, є багато. Окрім названих часто згадується каплиця художника світла Джеймса Туррела (зведена в Берліні), сакральний простір Луїзи Невельсон у Нью-Йорку (1975), місце пам’яті померлих від СНІДу від Кіта Харінга у Сан-Франциско (1990), прекрасна сакрально-несакральна споруда на горбі у Філіппінах від Нота Вітала (2017) чи «Храм» львівського художника Олеся Дзиндри, який постав у 2018-му. Я вже не згадую про Сікстинську капелу, яку більше асоціюють не з римськими папами, а з Мікеланджело, та всесвітньо знану капелу, яку Джотто розмалював у Падуї. Зазвичай каплиця (на відміну від храму) є більш інтимним простором, вона дозволяє створити настрій індивідуального спілкування – якщо не з божеством, то із власним мисленням. Більшість митців, які створили чи доклалися до створення малих сакральних просторів, були, а то й досі є перейняті проблемою світла та форми, питанням як абстрактний план, намальований на папері чи комп’ютері, перетворюється на синтетичне видиво, як масштаб – а саме співмірність частин – створює гармонію і відчуття щастя чи просвітлення. У багатьох випадках ці каплиці мають кольорові вітражі або особливі вікна, які й визначають долю потрапляння світла всередину простору. Простору, який є лімінальним – себто він забезпечує перехід між реальним світом і світом духовного спілкування.
Каплиця світла Джеймса Туррела, Берлін
Чому митці, а деякі з них атеїсти, будують каплиці чи церкви, нібито місця культу та релігії? З одного боку, можна ствердити, що для сучасних митців часто мистецтво і є культом. Але це надто просто. Я думаю, вони шукали смисл, а життєвий смисл – сенс буття, це те, що робить нас людьми. У 1972 році, на відкритті каплиці Марка Ротко, художника абстракціоніста та людини складної внутрішньої напруги, одна жінка сказала: «Ця споруда пропонує місце, де можна знайти загальну орієнтацію – орієнтацію на Бога, названого чи не названого, орієнтацію на найвищі устремління людини та найбільш інтимні заклики совісті». На відкритті іншої каплиці-інсталяції Sanctum, яку спорудив 2015 року в британському Брістолі американець Сістер Ґейтс, було сказано таке: «Метою цього проєкту було створити простір всередині сакрального простору, де люди могли б єднатися, почути один одного». У 2018 році на відкритті каплиці Елсворта Келлі у Техасі інша людина виголосила: «Я сподіваюся, що люди пересвідчуватимуть це місце як абстрактний простір світла і спокою».
Усі три названі аспекти – орієнтація на найвищі устремління, простір, де можна почути «іншого», та місце світла і спокою, – часто мотивують художників створювати храми-каплички. Тут важливою є орієнтація на найвищі устремління людини, яку греки називали «арете», досконалість у певній діяльності чи моральні чесноти. Але давніше значення цього слова окреслювало вміння в повноті втілити функцію чи смисл індивідуального буття, вміння жити наповну, або, як кажуть у сучасних мультфільмах, реалізувати свій потенціал. Арете – це чеснота буття!
Більшість сучасних митців не приймає міт (а часто це християнський міт) як основу для життя і дії, вони мають більш прагматичний світогляд. Але цей світогляд не скасовує трагедію індивідуального життя. Не емпірична правда, відкрита наукою, поставила бар’єр між сучасною людиною і християнством, а радше ототожнення етичних норм з емпіричними фактами. Приймаючи безсенсовність існування як науковий факт, людина відкидає свою індивідуальну божественність, яка передбачає відповідальність. Людина є втіленням мільйонів років досвіду і все, що ми знаємо про світ, є результатом цього досвіду. З позиції модерного світогляду – ми тварини, лише складно організовані, а от з позиції міту – ми є унікальними, і кожна особистість є творцем. Саме ця здатність творити робить трагічні умови життя зносними, можливими, прекрасними і визначними. «Дракон хаосу» намагатиметься зупинити процес пізнання, і ця історія показана в численних мітах, а завданням героя/героїні буде протистояти цьому дракону. Герой боротиметься, інший робитиме вигляд, що нічого не відбувається. Ця історія вічна, як саме життя.
Тож інтерес до життя – це і є найбільший смисл, який проявляється як індивідуальний шлях. Життя без смислу може перетворитися на важку трагедією. Звідси «арете» чи вміння жити в повноті буття, втілювати смисл існування через осмислене існування – це і є чеснота буття, це чесне життя, життя, не приховане в тіні. Мистецтво, як і храм, – це місце медитації про чесноту буття, про найвище устремління людини, тобто про смисл. Це простір, який своєю структурою закликає мислити про співмірність та гармонію, про відповідність мети і призначення. Скульпторка Луіза Невельсон колись сказала про свою каплицю: «Моя увага і мій фокус – це створити простір для медитативної концентрації, який не визначається і не обмежується стінами або часом, а має лише обмеження самого духу». Храм, який не має стін, але творить простір, який не сакральний, але обмежений духом. Про цей храм Олесь Дзиндра теж колись сказав: «Це храм, який не дає тіні»…