Запровадження персональних і секторальних санкцій стало відповіддю колективного Заходу на російську агресію в Україні. Так, обмеження спочатку не були болючими і відчутними для Москви, вони породили серію дотепів про «Тополі» й «Іскандери», яких не насмішити санкціями. Але в міру наростання конфлікту на сході України тиск лише посилювався.
Закручування гайок
Справді по-дорослому Захід відреагував, коли влітку 2014-го на Донбасі збили малайзійський Boeing рейсу MH17. Міжнародна слідча група встановила, що зенітно-ракетний комплекс «Бук» завезли з території РФ. Це вже були не «вегетаріанські» санкції за анексію Криму, які не зробили його непідйомним тягарем для Москви, та все ж створили певні незручності для окупантів, насамперед у фінансово-економічному секторі.
Новий пакет обмежень став жорсткішим і попри сподівання Кремля, що їх ось-ось скасують, санкції стабільно пролонгували. Тим паче, що вони прямо пов’язані з поступом у виконанні Мінських угод, в які удалося затягнути Москву, отримавши її підпис під документом.
Оскільки ж відчутного поступу в мирному врегулюванні війни на сході України немає, то й немає підстав заохочувати бонусами РФ. Хоч як би прагнула цього Москва та її західні друзі, котрі закликають до порозуміння з Росією.
Такі настрої панували передовсім 2016 року, коли в Америці відбувалися президентські вибори. РФ покладала на них великі сподівання, пов’язуючи їх із республіканцем Дональдом Трампом (Donald Trump), ексцентричним мільярдером, з яким можна домовитися і щодо Сирії, і щодо України, і взагалі – поділити сфери впливу в усьому світі.
«Трамп – наш!» – радісно промовляли в Москві та відкорковували в Держдумі шампанське з нагоди перемоги «фаворита Кремля». Російські медіа майоріли меседжами про нового друга Путіна, про нового держсекретаря Рекса Тіллерсона (Rex Tillerson), кавалера Ордена Дружби за великий внесок у розвиток і зміцнення співпраці з РФ. У Кремлі щиро сподівалися, що прагматичні вихідці з американського бізнес-середовища легко домовляться з російськими візаві.
«Велика угода» та «злив» України ще два роки тому видавалися неминучими і тримали країну в стані перманентної напруги. Але реальність виявилася іншою. Нібито до нестями проросійський Трамп на практиці зарекомендував себе ще більшим русофобом, аніж розкритикований під завісу своєї каденції Барак Обама (Barack Obama). Ореол «друга Путіна» розвіявся за кілька місяців після вступу Трампа на посаду.
І в цьому не так заслуга особисто його, як Конгресу США, який стримує імпульси й амбіції політично недосвідченого президента і законодавчо фіксує антиросійські санкції, що йдуть у пакеті з обмеженнями щодо Північної Кореї та Ірану. Приводом для їхнього запровадження стала не агресія РФ проти України, хоча вона також згадана в «Законі про протидію противникам Америки через санкції», а найперше – ймовірне втручання Москви у виборчу кампанію в Штатах. У Вашингтоні це розцінюють як замах на їхню демократію.
Пастка для еліти
Відтоді стосунки з російськими політичним і бізнесовим істеблішментом стали вважатися токсичними. Контакти з росіянами вартували посад деяким членам команди Трампа, зокрема його радник із питань національної безпеки генерал Майкл Флінн (Michael Flynn) протримався в Білому домі лише три тижні. Під пильним оком спецпрокурора Роберта Мюллера (Robert Mueller) перебуває найближче політичне оточення і родина американського лідера, котрий, можливо, й хоче домовитися з Москвою, та не може. Настільки він інституційно скутий у своїх повноваженнях.
Ба більше, Конгрес кодифікував санкції, і без його згоди скасувати їх одноосібним рішенням президента неможливо. Ображений прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв із прикрістю зауважив, що новий пакет обмежень жорсткіший за поправки Джексона-Веніка (Jackson-Vanik).
Щоправда, вступили вони в дію не відразу. Але коли наприкінці січня 2018 р. оприлюднили так зване «кремлівське досьє», то вже було не до сміху. В його перелік потрапили 210 російських політиків, бізнесменів і чиновників, за винятком членів єльцинської «Сім’ї» й архітекторів олігархату на кшталт Анатолія Чубайса. Таким чином США окреслили коло «доторканних», активи яких можуть бути заблоковані на Заході, а візити в «цитадель бездуховності» – заборонені. Американським компаніям заборонено співпрацювати з фірмами, які фігурують у «кремлівському списку», банки не можуть їх кредитувати.
Наступна фаза конфлікту настала після того, як увесь цивілізований світ (і Україна разом з ним), солідаризуючись із Великою Британією, вислав російських «дипломатів у цивільному» у відповідь на застосування хімічної зброї «Новачок» у Солсбері. Пальму першості за кількістю повернених у «рідну гавань» здобули США – 60 осіб. Куди там до таких показників антиросійському Обамі, який видворив тільки 35 осіб. Натомість великодушний Путін тоді не став відповідати дзеркально.
Інша справа – «проросійський» Трамп, котрий сьогодні вітає Путіна з перемогою на президентських виборах і запрошує до Вашингтона, завтра висилає росіян додому, а післязавтра його уряд «викочує» потужний пакет санкцій проти топ-менеджерів держкомпаній, посадовців і олігархів.
І що відбувається? «Смішні» санкції американського Мінфіну настільки боляче б’ють по активах цілком реальних Олега Дерипаски, Віктора Вексельберга, Сулеймана Керімова та інших фігурантів списку Forbes, що за кілька квітневих днів вони вкупі втратили 12 мільярдів доларів, деякі компанії попередили про можливий технічний дефолт, це вплинуло і на курс рубля.
МЗС РФ обіцяє, що не залишить антиросійські випади без жорсткої відповіді та радить Вашингтонові позбутися ілюзій, що з Москвою можна говорити мовою санкцій. Медведєв уважає їх неприйнятними та нелегітимними і теж обіцяє дії у відповідь. Влада втішає постраждалих словами про державний протекціонізм.
Санкційний тиск Заходу на РФ лише посилюватиметься, економічні збитки зростатимуть. Можливо, їхній чудодійний ефект із часом протверезить російську верхівку, змусивши її відмовитися від авантюрної політики, сісти за стіл перемовин і повернутися до норм міжнародного права. А отже, дати спокій Сирії, піти з Донбасу, повернути Україні Крим.