Ціною євроінтеграції України може стати втрата Криму чи втрата контролю над Кримом. Ще півроку чи навіть три місяці тому таке твердження звучало абсурдно.
Сьогодні ця теза виглядає абсолютно реально. Треба тепер усвідомити, яких втрат, окрім територіальних, може зазнати Україна.
Втрата потенціалу
Російська агресія у Криму є результатом розігрування не економічної, а політичної карти. Це твердження легко аргументувати. Півострів є дотаційним регіоном, щороку із державного бюджету йому перераховують три мільярди гривень. На 80% Крим залежить від постачання з материка прісної води та електроенергії, на 65% – від поставок газу. Навіть швидкісним Інтернетом забезпечує автономію саме материкова Україна.
Ключова роль України у підтримці життєдіяльності Криму нагадує, що підпорядкування півострова УРСР у 1954 році було не подарунком Хрущова, а економічно доцільним кроком. 60 років тому Україна не тільки отримала економічний тягар, а й зуміла підняти післявоєнний занедбаний Крим.
Однак за останні 20 років потенціал автономії не використовувався уповні, а між Києвом та Кримом не вівся повноцінний діалог.
«Україна не задіяла Крим так, як би могла задіяти в економічному сенсі. Там немає торговельних портів, які б рентабельно функціонували. Крим завжди вважався традиційно воєнною територією, і її ніхто не використовував у цьому (цивільному) сенсі», – вважає доцент кафедри політичних наук і міжнародних відносин Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Ольга Духніч.
Прикладом використання кримського потенціалу могло би стати спорудження спільно з Китаєм порту. «Ця угода (з Китаєм) досить цікава і зрозуміла з точки зору глобального світу. Україна – ідеальна країна між Сходом та Заходом. Логістичні послуги, які б вона могла надавати, цікаві самій державі. Однак мені як жителю Криму дуже бракувало інформації стосовно майбутнього проекту», – каже Ольга Духніч. За її словами, кримчани не отримали жодної публічної інформації стосовно будівництва, не почули аналізу потенційної екологічної чи соціальної небезпеки.
Пріоритетним напрямом у розвитку економіки регіону і основним джерелом доходів кримчан міг би стати туризм. Сьогодні, однак, Крим програє усім чорноморським курортам – Болгарії, Туреччині і навіть Грузії. Правильний менеджмент і поліпшення обслуговування могли б у десятки разів підвищити туристичну привабливість півострова.
Втрата безпеки
Хоча де-юре Крим іще не втрачено, уже сьогодні Росія збільшує політичний та економічний тиск. У суспільстві знову говорять про можливі торгівельні війни. Концентрація військ агресора на південних та східних кордонах України становить пряму загрозу безпеці України і її цілісності, адже ситуацію на Сході країни стабільною поки що назвати складно.
«Ми повинні усвідомити одну дуже просту річ – якщо Росія піде на приєднання до себе української території, вона вже ніколи не буде нашим добрим сусідом. У нас на кордоні буде уже не стратегічний партнер, а ворог, з яким доведеться існувати та боротися, створюючи все нові й нові загороджувальні лінії – поки, врешті, до влади у Росії не прийдуть ті, хто зрозуміє усю пагубність агресивної політики своїх попередників», – пише публіцист Віталій Портников.
На думку Портникова, Україні варто вже сьогодні думати про приєднанням до НАТО, зміцнення російсько-українського кордону та виробництво зброї для стримування агресора.
До Північноатлантичного Альянсу за наявності політичної волі української влади можна було б спробувати у близькій перспективі. Російський журналіст Костянтин фон Еггерт, що висвітлював діяльність НАТО з початку 1990-х, припускає: за умови допомоги з боку США та європейських союзників, а також повної відмови від Криму Україна опиниться в альянсі не пізніше, аніж за 10 років.
«Сьогодні це здається неймовірним, але всього 15 років тому ніхто не вірив, що Латвія, Литва і Естонія підпишуть північноатлантичний договір навіть у віддаленому майбутньому, а цього року буде вже десята річниця їхнього вступу в НАТО», – пише Еггерт.
Крим – це люди
«Багатонаціональний Кримський півострів додає складності Україні, а у складностях ми розвиваємось», - уважає Ольга Духніч, яка досліджувала соціально-психологічні особливості ідентичності Криму.
Нині, окрім трьох основних груп народів (росіян, українців та кримських татар), у Криму проживають також білоруси, казанські татари, вірмени, азербайджанці та інші. Але серед них єдиним великим народом, що не має іншої батьківщини, є кримські татари (караїми та кримчаки нечисленні).
«Запитайте у будь-якого кримського татарина, де б він не жив, де б не працював, – батьківщиною для нього завжди залишатиметься Крим. Мої друзі, кримські татари, навчаються у різних містах України і світу, але майже усі вони мріють повернутися додому на схилі літ», – пише журналіст, кримська татарка за походженням, Севгіль Мусаєва.
Справді, Крим є важливим моментом фіксації ідентичності кримських татар, зокрема, для молодого покоління. Як свідчать результати дослідження проекту «Кримський політичний діалог», проведеного у 2012 році серед трьох найбільших груп населення Криму – росіян, українців та кримських татар, саме кримські татари є єдиною групою серед молоді, яка відкидає еміграцію. Чому? Тому що кримські татари пережили повернення додому.
«Рідна земля – цінність, яку в хустинках привозили до Узбекистану ті, кому вдавалося за радянських часів вирватися до Криму. Її насипали у долоні маленьким дітям зі словами: «Це твоя земля». Це глибинний ритуал, який тримає багатьох кримських татар», - пояснює Ольга Духніч. Для народу, що пережив депортацію з великими втратами, ще одне вигнання є немислимим.
Перед не менш складним вибором – залишатися на півострові чи перебиратися на материкову частину – стоять також українці, вважає Ольга Духніч. Згідно з даними останнього перепису населення 2001 року, на території Криму їх проживало майже 600 000 осіб.
Нездатність як держави
У діалозі із Заходом однією із тез Володимира Путіна є «Україна – не держава». Російський президент, мабуть, вкотре переконує американського – через цей шмат території у Східній Європі не варто псувати відносини двом геополітичним гігантам.
Якщо Україна не зуміє втримати Крим, який вона зараз по суті не контролює, це означатиме її нездатність як держави. Більше того – Україну й до цього часу не сприймали серйозно, переконаний журналіст Сергій Рахманін.
«Ми не дали підстав для того, щоб з нами рахувалися як із серйозним самостійним гравцем. Навіть коли ці можливості були. Після 2005 року ми могли стати гравцем у себе в регіоні – зіграти ключову роль у Придністров’ї, але не зробили цього», – каже журналіст.
Нині центральна влада фактично втратила вплив на півострові. Обраний Верховною Радою Криму прем’єр-міністром Сергій Аксьонов оголосив, що всі силові структури на півострові тимчасово перейшли до нього у підпорядкування. Коли ж ставленники Кремля зрозуміли, що українські військові не мають наміру порушувати присягу, швидко оголосили їх окупантами, а Верховна Рада Криму ухвалила рішення про входження півострова до складу Росії ще до проведення референдуму, дату якого тричі переносили.
Влада у Києві може скільки завгодно заявляти про нелегітимність уряду у автономії, скасовувати постанови про референдум, але реально вплинути на сепаратистів, які діють під прикриттям російських військових, вона поки що не може.
«Якщо Крим вдасться повернути до того ж формату, у якому він існував до сьогодні, це буде дуже серйозний успіх для цієї влади з погляду зовнішнього світу. Це буде серйозна заявка на те, щоб з нами рахувалися, – пояснює Сергій Рахманін. – Якщо Україна втратить Крим, це означає, що нам доведеться шукати іншого шансу довести свою спроможність бути державою. Це не означає, що у нас життя закінчилось. Життя постійно продовжується, змінюється. Події останніх трьох місяців показали, що ми собі щось плануємо, а життя вносить свої корективи. Просто для нас Крим – це шанс зараз довести, що ми спроможні як держава».
Христина Бондарєва
Цей текст написано в межах ІІ Школи міжнародної журналістики «Європейський Союз - Україна – Росія: що далі?», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за сприяння Міністерства закордонних справ Данії та консалтингової компанії NIRAS.