«Ситуація в Україні деградувала до межі», – заявив Володимир Путін на щорічному Валдайському форумі, який відбувся минулого тижня. Як і раніше, Путін звинувачує Київ у невиконанні Мінських угод і хоче, аби місцеві вибори в ОРДЛО відбувались не після деокупації, а під дулами російських автоматів. Однак вишукувати у путінській балаканині натяки на плани Кремля марно – хоча б тому, що слова значать для Путіна ще менше, ніж укладені угоди. Єдине, про що переконливо свідчить путінська балаканина, – це те, що відчепитись від України Москва не схоче, а головне – не зможе.
«Українська» шизофренія Путіна
Валдайські звинувачення Путіна щодо України стають дедалі більш облудними. Тепер, виявляється, Україна готується провести геноцид на Донбасі, щойно в ОРДЛО зайдуть українські війська. Аби піддати драматизму, Путін провів аналогію зі Сребреницею, де у 1995-му сербська армія винищила кілька тисяч боснійських мусульман. Аби не допустити такого сценарію, Росія буцімто мусить затриматись в ОРДЛО, допоки Київ не виконає всіх умов Мінських угод: не проведе місцеві вибори, амністію і т.д.
Хоч Валдайський форум був створений, аби «розповідати світові про Росію», фантазії про розіп’ятих донецьких хлопчиків – це фейк суто для внутрішнього російського ужитку. Бо навіть у Донецьку всім відомо, що ніякого геноциду у звільнених районах Донбасу не було. А щоб російський обиватель не сумнівався у злочинних намірах «хунти», Путін прокоментував ще й пам’ятник Петлюрі, котрий нещодавно встановили у Вінниці. «Це людина нацистських поглядів, антисеміт, який знищував євреїв під час війни», – розповів Путін росіянам. Враховуючи необізнаність росіян в історії України, Петлюру можна було назвати і колабораціоністом – цільова аудиторія й оком би не змигнула. Тобто Кремль продовжує формувати в суспільній свідомості образ агресивної, нацистської, антиросійської України, котру «загниваючий Захід» нацьковує на матінку-Росію, і та змушена боронитися.
Але одночасно з цим Кремль гне протилежну лінію, підтримуючи образ України як братерського народу, з яким Росія має нерозривний зв’язок. «Ми любимо Україну, і український народ я справді вважаю братерським, якщо взагалі не частиною російського народу», – заявив Путін на Валдаї, запевнивши, що робить все для відновлення стосунків з Україною. Зрозуміло, що це також розраховано суто на російську аудиторію. На Заході на цю маячню давно не зважають, а в Україні на піку – антиросійські настрої. Розчарування Росією зростає навіть на окупованому Донбасі, де місцева «вата» так і не дочекалася «возз’єднання» з «російським світом». Зате у Росії така «українофільська» риторика йде на ура, бо в її основі – імперські очікування того, що «блудні хохли» одумаються і повернуться під руку московського царя.
Імперський гіпноз
Ззовні може здаватися, що Путін – просто шизофреник, у голові якого одночасно існує дві України, і який транслює свій ментальний розлад у суспільну свідомість росіян. Але насправді все набагато складніше. Кремль справді намагається утримувати російське суспільство в галюцинаторному сні, під час якого воно слабко відчуває своє дійсне становище. Тож Валдайський форум – це черговий захід на зразок телесеансу Кашпіровського, тільки замість вінницького психотерапевта росіян гіпнотизує петербурзький КДБіст. Тематика обрана суто прагматично, бо саме імперство має у Росії величезну культурну та політичну традицію.
Ефект, як ми бачимо, очевидний. Доповіді російської «придворної» соціології про 82-відсоткову підтримку Путіна видаються дуже сумнівними, але хоч там як, росіяни і досі толерують його 18-річну автократію, навіть коли вона завела країну у глухий кут. «Маленькі переможні війни», котрі час від часу влаштовує Путін, лише підсилюють гіпнотичний ефект. Але поки Росія дріматиме в імперському гіпнозі, Москва не полишить у спокої Україну, бо вона – один із центральних персонажів російських колективних галюцинацій. Україна одночасно є уявним другом і уявним ворогом, стосунки з яким коливаються від екстатичного злиття до смертельної ворожнечі – і цю мильну геополітичну оперу росіяни споглядають з часів Мазепи.
Анексія Криму та вторгнення на Донбас відновили гостроту почуттів настільки, що Путіну, замість Майдану у Москві, світить четвертий термін правління. І непохитність своєї влади Путін забезпечуватиме, якомога довше затягуючи гібридну війну в Україні. За це Росії, імовірно, доведеться заплатити своїм майбутнім, оскільки вже зараз санкції чинять системний деструктивний ефект на її економіку. І саме тому імперський гіпноз має бути якнайглибшим – і допоки він триватиме, Україна буде об’єктом російських зазіхань: чи то військових провокацій, чи то агресивного «братання», чи то всього разом.
Якими вимальовуються російські перспективи? Якось у 1990-х, після візиту Кашпіровського у місто Череповець, місцевий бард Олександр Башлачьов написав пісню «Грибоєдовській вальс». За її сюжетом, до совхозу з гастролями приїхав гіпнотизер, який розважав публіку, вводячи добровольців у короткочасний транс. Водовозу Степану Грибоєдову випало «побувати» самим Наполеоном, який керує військами під небом Аустерліцу. Перевтілившись на декілька хвилин у французького імператора, Степан вже не зміг повернутися за кермо радгоспного «ЗІЛу» і, не витримавши внутрішнього конфлікту, повісився. Вочевидь, і на Росію після імперських «глюків» чекає глибока екзистенційна криза, доповнена кризою економічною, політичною та соціальною. Скоріш за все, після періоду дестабілізації Москва знову занурить росіян в імперський гіпноз. Але хочеться вірити, що доти в Росії лишиться замало сил, щоб турбувати Україну чимось, окрім балаканини кремлівських вождів.