Лише третина українських студентів по закінченні навчання хотіла б залишитися працювати в Україні. Про це свідчать минулорічні соціологічні дослідження Інституту Горшеніна. Дві третини ладні, якщо випаде така можливість шукати щастя закордоном.
Чим зманює українську молодь закордонна перспектива? Листа зі своїм варіантом відповіді на це запитання надіслав редакції ZAXID.NET надіслав Володимир Гулик – бібліотекар Азербайджанської Дипломатичної Академії, випускник Католицького Університету в Любліні і Європейської Дипломатичної Академії у Варшаві.
Польська перспектива
Чому нам добре деінде, але не вдома? Це питання не часто собі задаєш, принаймні я не часто собі задав, хоч неодноразово порівнював обидві країни. Потрібно було вирватися і з України, і з Польщі щоб на нього відповісти.
Досить часто я попадав під шквал критики від моїх найближчих друзів за те що ніби був космополітом і старався не належати до будь-якого із народів чи країн. Друзі з України так само як і друзі з Польщі неодноразово це підкреслювали. Мовляв, як ти можеш забути, що ти Українець, як ти можеш до цього не признаватися, як ти можеш любити Польщу більше ніж свою країну? Відповідь звучить дуже просто – мені там добре. Коли приїжджаєш в нову країну, в новий світ, де все по іншому, не кажу краще чи гірше, просто по іншому, починаєш досліджувати все що оточує тебе. І вивчаєш це куди з більшою цікавістю і швидкістю. Ловиш все не «льоту», не важливо чи це мова, чи це історія, культура чи політика. Ти це запам’ятовуєш, тому що це нове, а насамперед інше. Аналогічно ситуація з мовами. Легше навчитися іноземної мови і довести до високого рівня, ніж своєї рідної.
Мені випала можливість пробути цілих 5 років в Польщі. Не просто пробути, а провчитися на університеті. В місці де можна знайти будь-які знання, традиції й характер, дослідити поведінку і натуру країни. Не я перший туди попав, не я теж останній. Мабуть багато хто розділить мою думку, що Польща, як країна в котрій можна мешкати, краща ніж Україна. Важко не згодитися, адже в Польщі і дороги кращі, і зарплати вищі, і політика чистіша. Так – це правда – але на мою суб’єктивну думку найбільш важливе – люди інші.
Звичайно їхати по рівнішій (і без ям) дорозі на багато приємніше, але то не має значення, коли ти їдеш разом з людьми, котрі криють матом і тішиться мобільною музикою на весь автобус. Не кажу що наші західні сусіди є морально чистим суспільством і там немає «придурків». Польщі ще далеко до того рівня, але тим не менше, люди там кращі. Кращими їх робить географічне положення. Чому? Тому що стоїть на стику східної і західної культури. Звичайно можна сперечатися, що культурний, географічний і політичний центри розташовані саме в нашій країні. Можна навіть впертися і доводити що Україна є ключовою державою для Європейської політики. Але ні, Їй уже далеко до такої позиції. За останніх 20 років цей власне «стик» перемістився в Польщу.
Перш за все – присутність західної культури, повага правил. Німці досить добрий приклад. Не дарма кажуть, що Другу Світову могли почати тільки Німеччина і Японія. Тільки у цих двох країнах тоталітарні системи працювати як годинник. Що привело аж до геноциду. Польща звичайно не є такою «правильною», але Поляки принаймні стараються слідкувати певним нормам. Народ не валить на червоне світло, не їздить зайцем в транспорті і не робить з кондуктора ідіота. Прості і базові речі. Без сумніву й з легкістю можна найти цілу низку винятків, але з другої сторони у нас не є так трагічно.
Другим важливим елементом є релігія. Не є таємницею, що більшість Поляків католики і що вони практикуючі парафіяни. Важко сказати як їм це допомагає і чи узагалі робить їх це кращими від українців. Можливо це дає їм віру в себе і віру в те що вони можуть щось поміняти в своєму житті. Здається, що це переконання мотивує Поляків і дає їм енергію і бажання активно жити; щось із собою робити, розв’язувати проблеми або хоча б попробувати їх вирішити, а не чекати на те, що новий уряд різко все змінить. Захоплююся тим на скільки вони впевнені в собі і наскільки сильно вірять в Бога і Церкву. Певна річ Україна теж може похвалитися не одним мільйоном парафіян і міжконфесійним середовищем, але чи це якось допомагає пересічному Українцеві в його житті? Я не знаю.
Третьою складовою є демократія. Цікава річ, що обидві країни починали із однакової політичної позиції після розпаду СРСР. Польща мала Європу під вікном, Україна – трубу і чорноземи. Тепер ми маємо Європу під вікном і продаємо трубу (поки що). Можливо це зовсім інша історія, можливо близькість із західною культурою, або й релігія вкоренила демократичні засади у свідомості наших західних сусідів. Попри те що польська нація будує свою тотожність базуючись на відносно недавніх поразках, вона має чудові історії як Польського Королівства так і Речі Посполитої. Мало того, в тих історіях досить сильно закорінена демократія шляхецького стану, котра, до речі, не встояла в антагонізмі з абсолютними монархіями того часу.
Українська ж історія виглядає дещо інше. Розбиті кусочки з різних століть, на половину затерті радянською владою, тяжко назвати доброю підпорою для нації й держави. Але тим не менше, чітко проявляється що українці, як теж і наші пращури слідують за авторитарними режимами і тільки меншість стоїть ближче демократичних норм. Австрійські і польські впливи на заході достатньо пояснює це явище.
Але вертаючись до людей, бо то власне вони творять історію, культуру й віру, наведу досить карколомний приклад. Якщо скажімо завтра спалахне гіпотетична війна поміж Україною і Польщею, і до того ж мені дадуть вибір на котру сторону я стану – вибір впаде на ту другу. Звичайно мене можна критикувати як із сторони патріотів бандерівців так і з сторони червоних послідовників, що я зрадив Україну і свою Батьківщину. Але я й не заперечую, – так звісно зрадив свою країну, але підкреслюю ще раз – тільки країну. Я вибрав би Польщу, тому що мої цінності і вартості відповідають і покриваються з цінностями людей, котрі мешкають трошки західніше від України. Мені набагато приємніше і цікавіше перебувати в польських колах аніж серед українців, спілкуватися й веселитися, молитися й працювати ітд.
Я завжди був і є частиною українського народу, і нікуди від того не втікаю, але на дворі ХХІ століття і це не є час закритої ксенофобії, щоб сліпо триматися своєї країни і свого народу. Це час коли ми можемо вибирати де нам краще і комфортніше, об’єднуватися із групами людей котрі сповідують спільні цінності, вартості, інтереси, незалежно від місця їх народження чи народової приналежності. Звичайно, ще декілька декад назад, патріотизм був «номером один», але він об’єднував нас в боротьбі за Україну. Тепер ми Її маємо, і сьогоднішній час – це час коли нам треба примиритися з іншими народами і набиратися від них їхньої мудрості.
Звичайно це не є заклик щоб всі ми зібралися і повиїжджали туди де нам добре. Це не є вихід із становища та й з рештою, якщо всі українці переїдуть в Польщу, то там буде та ж сама Україна (краще Польщу перевезти в Україну). Тільки тому що три наведених вище та ще на багато більше не наведених в цій статті причин представляють ситуацію, в котрій Україна є гіршою в порівнянні до інших держав, нам не варто утікати. Це не є сенс мого повідомлення. На багато важчим, але із другої сторони й перспективнішим завданням є привезти нові цінності в нашу країну. Не йдеться про крайні демократичні правила, де тільки один вибір є правильним, а йдеться про можливість вибору, котрої ми не маємо, бо не маємо з чого вибирати.
Певна річ, що після опублікування цієї статті я не очікую, що емігранти-Українці різко спакуються і вернуться на Україну будувати нове майбутнє. Розуміється що цього не буде, але ми можемо хоча би поділитися тим що бачили.
Не один раз виникла така досить конфліктна ситуація, коли відпадає будь-яке бажання говорити із своїми друзями; розказувати їм про свої пригоди чи нові події, тому що вони нас не розуміють. Вирісши поміж однієї групи людей і сліпо тримаючись своїх старих правил, нашим знайомим важко нас зрозуміти. І це є природнім, тому що ми бачили більше, ми виросли з-поміж цінностей української (а навіть радянської) структури мислення. Нашим завданням є донести це повідомлення до наших рідних і друзів. Важко не опускати руки і пробувати знову і знову, але це можливо. Можливо об’яснити, що сім’я, робота і квартира це не є речі на котрих треба зациклюватися. В житті є на багато більше важливіших цінностей і попри те що десь інде живеться краще, ми можемо збудувати «комфортну» Україну.