Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях? Чому ми постійно говоримо як крізь стіну з вати? Відповідь очевидна: попри невеличкі острівці відкритості і взаєморозуміння, у ширшому масштабі, на рівні суспільств і політичних еліт, це – ніколи не діалог на рівних. Неможливо дійти до консенсусу там, де одна сторона постійно знецінює думку іншої.
Ну, гаразд, до XVIII століття існувала ягеллонська Річ Посполита, яку в польських середовищах чомусь досі люблять вважати багатонаціональним раєм, а насправді вона була феодально-колоніальним утворенням з домінантною роллю носіїв польської культури. Польські просвітники ще на початку ХІХ століття описували польські шляхетські маєтки на Сході як острівці культури, оточені варваризмом. Так робив, наприклад, Станіслав Трембецький, яким захоплювалися за його прегарні «описи України».
Як контраргумент проти називання польської форми панування на східних теренах Речі Посполитої колоніалізмом часто можна почути те, що частина польських магнатських родів мала українське (руське) походження, тобто вони начебто докладалися до «спільного» творення «держави багатьох народів». На жаль, крім походження, там більше нічого не було. Культурно і мовно вони існували як польська шляхта. Тобто цей аргумент не заперечує, а якраз підтверджує типову колоніальну модель: асиміляція – здобуття високого соціального і економічного статусу – визиск колишніх одноплемінців.
Але чому досі існує цей погляд згори? Історик Даніель Бовуа, якого всім дуже раджу читати, зауважує одну цікаву річ.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleУ ХХ столітті дуже багато поляків, які походили з селян, почали ототожнювати себе з шляхетською культурою, «одягати на себе костюм пана». Таким чином класово-етнічна ієрархія, характерна для імперсько-колоніальної моделі, перетворилася на чисто етнічну зверхність (яка вже не знає ні суспільно-класових, ні економічних рамок, а може існувати незалежно ні від чого, сама по собі). Замість того, щоб розвивати свою «низову» культуру, поляки її майже цілком задавили і поширили на все суспільство її шляхетську модель. У «низ» автоматично з’їхали всі гамузом українці, литовці, білоруси.
Чому так сталося? Крім звичайного бажання поляків здаватися собі кращими, благороднішими, велику роль зіграла ще й шкільна освіта, яка передбачала обов’язкове захоплення Словацьким, Сенкевичем та іже з ними, які власне поставили знак рівності між шляхетською моделлю культури та «польськістю». Особливо токсичним чином тут доклався Сенкевич із його «Вогнем і мечем». Бо сентиментальні поеми Трембецького або романтизм Словацького і, скажімо там, Ґощинського – це було одне. Емоція, фікція, просто собі «література». А Сенкевич написав буцімто «реалістичний» роман, який розповідає "все як було": освічена, благородна польська шляхта, справжні європейці, і козаки – варварський набрід, із яким не те, що мирно, по-партнерськи співіснувати неможливо, його навіть «окультурити» не вдасться. Чому? Бо такими вони вже народилися.
Це остаточно підвело риску під – хай ілюзорною, але бодай декларативно правильною – «ягеллонською» ідеєю співтворення культури і легітимізувало етнічне знецінення. Це – два зовсім різні підходи, які відрізняються так, як відрізняються між собою «звичайний» економічний визиск і геноцид.
Цікаво, що в польській культурі час від часу з’являються спалахи інтересу до власного «селянського» елемента (на рівні соціального осмислення, а не поверхового «фольку»): думаю, наприклад, про рок-гурт R.U.T.A. або гучну книжку «Селянки» (Chłopki) Йоанни Куцель-Фридришак. Це – дуже добрі спроби усвідомити власну класово-культурну різноманітність і подолати цю монологічну псевдоаристократичну зверхність. Але це – поодинокі явища.
Звичайно, Менцен, Браун і сучасна польська «патоправиця» з їхніми антиукраїнськими меседжами не виросли на порожньому місці, і це не тимчасова політична кон’юнктура «сьогоднішнього дня». Це – отруйні квіти на гумусі довгої традиції. І не треба казати, що це – внутрішня польська справа, що вони самі мають із цим розібратися. Ні, нас це дуже і дуже стосується.
Усе це – одне з пояснень, чому ті історичні вибачення, які були з українського боку, розбивалися об глуху стіну. Бо вони звучали з позиції рівноправного партнера, яким ми собі себе уявляли. Але це не означає, що ми маємо закритися у такому самому зверхньому мовчанні. Хоча це вже наступна дуже складна тема.
Фото Andrew Keymaster/Unsplash