Для кожної людини, наділеної даром критичного мислення, цієї війни не мало б бути. Для кожного, хто дружить з логікою, зрозуміло, що не можна починати війну, коли все вказує на те, що вона знищить твою ж державу. Але як виявилося, ці банальні речі є зрозумілими для людей з-поза Росії. Що в Росії дійсно функціонує своя «логіка». Що росіяни давно переконали себе в тому, що їм на підставі видуманого «історичного права» дозволено все. Тому війни проти Молдови (Придністровʼя), Грузії і теперішня брутальна агресія проти України для росіян не означають нічого іншого, як продовження традиційної політики їхньої держави. Навіть більше – Росія відкрито продовжила робити те, чим займалася століттями. При цьому знищуючи не тільки наявний міжнародний уклад, а й цілу систему міжнародного права, яка певний час гарантувала світові умовний мир.
Якщо ретроспективно оглянутися назад бодай на два століття, то вималюється досить чітка картина – територія Росії постійно «приростала» завдяки агресії та поневоленню сусідів. Росія майже весь час була авторитарною деспотією, де до людей ставилися як до витратного матеріалу, зовсім не переймаючись їхнім рівнем життя. Весь цей час вона практично нічого позитивного не пропонувала світові, що покращувало б добробут людей і вело б до соціальної справедливості. Якщо й зʼявлялися ідеї соціальної рівності, то тільки в тоталітарному вираженні – зрівняння всіх у бідності.
Увесь час, окрім природних ресурсів, Росія справно експортувала війни і революції. Навіть Друга світова війна з її перемогою над фашизмом закінчилася для Росії (у вигляді СРСР) доброю нагодою для закабалення значної частини Європи. І все це відбувалося або при яловій позиції Заходу, або ж за його мовчазної згоди. Захід не дуже налякала загроза експорту світової соціалістичної революції. Це, коли в СРСР відкрито декларували: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем». Легко насторожили, але не мобілізували, загравання Сталіна з Гітлером. Не опритомнили до кінця й загарбання Чехословаччини і німецько-радянське розшматування Польщі та початок Другої світової війни.
Світ спокійно спостерігав, а часто навіть брав активну участь у створенні біполярної системи. Не сприйняв, на жаль, Фултонську промову Черчилля з ідеєю задушити, поки не пізно, ослаблену комуністичну гадюку. Натомість знову почав задкувати і дедалі більше рахуватися з Москвою, визнаючи в такий спосіб за нею право на агресивну, загарбницьку і деструктивну поведінку.
Світові здавалося, що мати справу з великим противником буде зручніше й безпечніше. Заради цього він, наприклад, спокійно залишив на поталу Москві народи Східної Європи. Терпів створення червоних терористичних бригад, створення антиізраїльської коаліції мусульманських країн і навіть низку кривавих воєн у різних регіонах світу. Хоча Москва завжди неприховано демонструвала свої претензії на світове панування і те, що вона ще інтенсивніше розширюватиме тоталітарну систему, світ сприймав її не як відвертого ворога, але противника, який має право на свою позицію.
Росія часто й відкрито ставала інспіратором світового неспокою через низку «революцій» на Близькому Сході, в Африці і в Південно-Східній Азії. Утверджувала людиноненависницькі авторитарні й диктаторські режими, які поглинули десятки, якщо не сотні мільйонів людських життів. І все це під прикриттям утвердження справедливого соціалістичного ладу у світі. І хоча сили були несумірними, а задуми нездійсненними, відчуття бути світовою потугою, яку всі бояться, приємно лоскотало самолюбство Кремля. Москва упивалася своєю улюбленою справою – «кошмаренням» цілого світу. Лякала і застрашувала, то революціями і переворотами, то «справедливими» агресіями, а то й застосуванням ядерної зброї.
Так тривало аж до 1991 року. Поки комуністична система з тріском не завалилася. І тоді в політичних еліт, як і у «глибинного народу», сформованих на ідеях колоніального панування, почалася свого роду наркотична ломка. Саме тугою за радянською імперією та бажанням реваншу можна пояснити швидку реставрацію режиму «кадебешників» у Росії. Росіяни, що гріха таїти, прагнули сильної руки, яка знову зробить Росію великою. Не великою в розумінні потужною і соціально справедливою, а світовим страховищем. На жаль, у Росії не були глибоко закоріненими ані демократичні, ані ліберальні ідеї. Росіяни легко повелися на новітній авторитаризм і посули, що їх знову боятиметься увесь світ. Бо в російському розумінні боятися – означає поважати.
Але комуністичні ідеї в підконтрольному СРСР світі зникли з розпадом радянської імперії. Народний соціалізм вивітрився, а національні держави проголосили свою державну незалежність. Росія не мала нічогісінько, що можна було б запропонувати світові, особливо сусідам. Потрібна була нова ідеологія для відродження авторитарного правління в Росії і, якщо вдасться, якнайшвидшого відтворення імперії в старих кордонах. Ця ідеологія була прикликана у вигляді ідей «руского міра» – новітньої російської міфології, основаної на видуманому історичному праві та православній місійності. Таке патріархальне доктринерство, за відсутності загальнолюдських цінностей та принципів і соціальної наповненості, зробило ідеологію «руского міра» варіантом російського фашизму.
Від цього моменту росіянам більше не треба було прикриватися тим, що вони несуть світові ідеї соціального визволення. Або світового братерства пролетарів. Вони самі відвели собі місце на вершині піраміди. Наділивши себе, як це заведено у фашистів, правом карати і знищувати цілі народи. Визначати, хто має право на існування, а хто має згоріти в полумʼї їхніх «Солнцепьоків». Нічого дивного, Росія повернулася до свого природного стану. До уособлення світового зла. Це стало можливим тому, що Росію ніхто й ніколи по-справжньому не застеріг і донедавна не протиставився їй.
Навіть навпаки, багато західних країн віддавали перевагу відносинам з Росією, нехтуючи «малими» державами і народами. За надприбутки, які вони отримували від відносин з російським фашистським режимом, розплачувалися інтересами Грузії, Молдови, України. І тільки Україна спробувала покласти цьому край. З останніх сил дати відсіч російському агресорові і водночас показати світові, що в сучасної цивілізації не може бути нічого спільного з Росією. Показати, що мета Росії – знищити увесь демократичний світ. Що до сучасної Росії потрібно ставитися так, як під час Другої світової війни до гітлерівської Німеччини. Тільки це може зупинити Путіна. Але поки що відсутність консолідованої позиції в Заходу щодо Росії тільки додає переконання Путіну в тому, що він їх дотисне. Що запас терпіння російського народу такий великий, що ті заради обіцяного «вєлічія» будуть їсти навіть дубову кору, але не відступляться.
І тепер про те, чому Путін не може зупинитися і відступити. До війни вважалося, що агресивна зовнішня політика Путіна розрахована суто на внутрішнього споживача. Щоб відволікти суспільство від великих внутрішніх проблем і щоб зберегти авторитарну і клептократичну владу «кадебістів». Зберегти владну модель, якій найбільше протипоказаний вільний світ і демократія. На відволікання було кинуто величезні фінансові та пропагандистські ресурси. Здавалося, що всі ці пропагандистські конструкти були настільки відірваними від реального життя росіян, що ніколи не «приймуться» в суспільстві. Але народ Росії, доведений до шалу «побєдобєсієм» і місійністю, повірив буквально у всю пропагандистську маячню. Тепер треба було цьому монстру згодовувати все більше здорового глузду і навіть звичайної адекватності. Дедалі більше зростав градус напруги. Тому росіяни так легко і зі захопленням зустріли війну проти України. Що більшою була війна, то вищим був рівень російського патріотизму.
Тому для Путіна зупинитися означає дати можливість оговтатися людям. Роздивитися і спробувати хоч щось зрозуміти. Принаймні побачити невідповідність між задекларованими владою цілями у війні і жорстокою реальністю. А це страшніше, ніж загроза внутрішніх заворушень. Сама поява в росіян думки про непотрібність і безглуздість цієї війни не дозволяє Путіну її зупинити.
Варто памʼятати, що призупинити війну на цьому етапі Путіну навіть дуже хотілося б. Зрозуміло, що на його умовах. Із залишенням окупованих українських територій за Росією. Чим фактично легітимізувати окупацію. Передишка потрібна Путіну для того, щоб перегрупувати сили і знову продовжити агресію. Але на це не погодиться Україна. Бо це означатиме, що Путін своєї початкової, хоч і мінімальної, мети досяг.
Не менш важливим є зовнішній чинник. Війна потрібна Путіну для того, щоб традиційно для Росії «кошмарити» весь західний світ. Ставити його в позицію або співучасника, або безпорадного лузера. І в такий спосіб диктувати порядок денний усій світовій політиці. Відмовитись від війни і зупинитися означає для нього позбавити себе можливості впливати на світову політику. Опинитися в позиції, коли з тобою ніхто не рахується. Коли тобі відводять роль не просто світового парії, але хочуть задушити санкціями і силою зброї. Тому продовження війни – це можливість для Путіна ще на якийсь час залишатися в колі світових лідерів. Про ефективність цього прийому, на жаль, свідчить продовження комунікації європейських лідерів Макрона і Шольца з Путіним. Постійні телефонні розмови та оглядання на позицію Путіна свідчать також, що лідери Франції і Німеччини поки не бачать себе в новій конфігурації сил на континенті. Повна ізоляція Путіна означатиме також кінець наявної системи. І Макрон зі Шольцем не можуть цього не розуміти.
P. S. Ця стаття є початком короткого циклу про Росію, росіян і Путіна. І про те, як досягти якнайшвидшої перемоги України та ліквідації фашистського режиму в Росії. Наступна стаття буде про пошук Україною надійних союзників та можливість використання російського ресурсу.