У перших числах лютого, коли канцлер Меркель і французький президент Олланд ще тільки збиралися до Москви для переговорів із Путіним про припинення розв'язаної ним війни на Донбасі, німецька газета Süddeutsche Zeitung поширила гучну «сенсацію». Полягала вона у тому, що глава німецького уряду нібито буде домовлятися з кремлівським бандитом на умовах, що Україна стане федеративною і позаблоковою країною. «Новину» зразу ж розтиражувало багато українських інтернет-видань.
Виглядало на те, що Анґела Меркель зрадила Україну і пішла на таємну змову з ненависним палієм війни. Звісно, це було брехнею, про що оперативно сповістило інше авторитетне німецьке видання – Frankfurter Allgemeine Zeitung, опублікувавши повне спростування від прес-секретаря уряду ФРН. Але ця брехня цілком укладалася у концепцію інформаційної війни, яку Кремль веде проти України.
Дивним у всій цій історії здавалося тільки те, що українські медійники допомагали кремлівським пропагандистам поширювати явний наклеп. Один із шановних авторів у Facebook пов'язав це з незнанням іноземних мов. Не володіючи жодною мовою, крім української та російської, багато співробітників онлайнових видань «ведуться» на інформацію, яку рясно виливають російськомовні ЗМІ, а серед них помітне становище займають кремлівські рупори. Перетворюючи їх на майже єдине джерело інформації, деякі українські журналісти і самі піддаються маніпуляціям ворожої пропаганди, і піддають аналогічній небезпеці співгромадян. На радість путінським диригентам, звісно.
Але чому так відбувається в країні, яка перебуває у жорсткому військовому протистоянні з Росією?
Погляд на українські мас-медіа зсередини
Вважаю, справа тут не тільки у слабкому знанні іноземних мов – хоча, звичайно, знати їх краще, ніж не знати. Однак передбачити, де і яка новина з'явиться, неможливо, як і вивчити всі мови світу. Але сьогодні перекласти практично будь-яку публікацію – справа кількох секунд. Можна налаштувати браузер так, що при заході на закордонний інформаційний ресурс переклад буде здійснюватися автоматично і без затримки. Деяку кострубатість онлайн-перекладу за потреби можна згладити за допомогою досконаліших перекладачів, що завантажуються на комп'ютер.
Тож основні причини того, що багато українських ЗМІ вільно або мимоволі підіграли ворогові, треба шукати в іншому. І тут доречно навести висловлювання колишнього командувача силами НАТО у Косово Веслі Кларка. Відставний американський генерал в інтерв'ю для ТСН днями заявив: «Те, що я б радив: український уряд повинен бути дуже добре організованим, пропускати через себе дуже багато інформації, перш ніж робити якісь заяви; дії повинні бути добре керовані й координовані. І ще: найсильніша зброя – сила правди. Публічна інформація».
Містер Кларк рекомендує всім українцям щодня пояснювати своїм родичам і друзям у Росії, що відбувається в Україні. Але ж цю пораду можна і потрібно поширювати також на ЗМІ. От тільки чи стало для більшості українських медійників обов'язковим правило – повідомляти людям правду, тільки правду і нічого, крім правди?
Ось погляд на ситуацію зсередини. Деякий час тому мені довелося попрацювати в одному відомому київському інформаційному агентстві – умовно назву його «N». Точну назва не подаю, бо картина цілком типова для України. Працювало агентство так. У приміщенні сиділо кілька людей, які вміють виготовляти інформаційні замітки. Джерелами слугували повідомлення прес-служб державних структур, партій і окремих політиків, сайти вітчизняних та закордонних агентств, найбільш популярні ресурси Мережі. Люди сиділи і один за одним переглядали всі джерела, які були занесені в їхні посадові інструкції. І так – по колу, з ранку до вечора, як роботи.
Те агентство виглядало далеко не найпримітивнішим. У нього було кілька кореспондентів для роботи «в полі», чи то пак безпосередньо на місці подій; був обладнаний гарний зал для проведення прес-конференцій (за плату). І все одно ексклюзивна новинна продукція практично не впливала на загальну структуру інформаційного потоку, який виходив з агентства. В основному це були чужі повідомлення, іноді їх переписували, а частіше навіть цього не робили. Просто приплітали шаблонні фрази типу «як повідомили нашому кореспонденту в прес-службі» або «повідомляє агентство N» – і на тому вся робота над новиною закінчувалася.
Можете не сумніватися, що схожим чином функціонує більшість інтернет-видань України. Багато хто з них механічно повторюють повідомлення прес-служб, крадуть один в одного тексти, фото- та відеоматеріали, часто навіть не обтяжуючи себе гіперпосиланням. У найкращому випадку текст піддається рерайтінгу (переписуванню своїми словами). Для багатьох таких ресурсів головне – випередити інші видання та заманити відвідувачів на свій сайт, а не правдивість і ексклюзивність новин. В результаті нерідко трапляється, що інформаційний простір країни заповнений повідомленнями, які наче писали під копірку в одній кімнаті. Варто ворожій стороні закинути в таке середовище правдиво виконану брехню, і вона одразу ж починає гуляти Україною, сіючи розчарування, невдоволення і паніку серед населення. Треба чесно визнати, що Росія, на жаль, поки що переграє Україну в інформаційній війні.
Така ситуація стала результатом не тільки нехтування інформаційною безпекою країни з боку української влади, причому не тільки нинішньої. Є й інші, не менш важливі чинники. Судячи з продукції багатьох інтернет-видань, їх явно створювали «на коліні», без належного фінансування та залучення кваліфікованих кадрів. Нині за цю справу беруться всі кому не лінь. Вважається, що тонкощі журналістики, як і медицини, може освоїти будь-яка хоч трохи грамотна людина. Розвиненою матеріально-технічною базою та кореспондентською мережею нині можуть похвалитися одиниці українських друкованих та онлайнових видань. Більшість – імітатори ЗМІ, вічні шукачі прокорму у вигляді «заказухи» і прихованої реклами.
«Джинса» у ЗМІ стала справжнім бичем і ганьбою сучасної України – про це хто тільки вже не висловлювався. «Джинса» підживлює дух «п'ятої колони» і завдає величезної шкоди справі згуртування нації. Але як її зжити? Пам'ятається, після останніх парламентських виборів експерти місії ENEMO (європейська мережа зі спостереження за виборами) виступали за внесення змін до законодавства України у сфері діяльності та моніторингу ЗМІ. Вони, зокрема, пропонували запровадити відповідальність за поширення замовних матеріалів.
Якщо обмежитися цією пропозицією, то це буде, вибачте, марною тратою часу і сил. Повірте, будь-які заборони у діяльності ЗМІ дуже легко обійти, та й західні партнери їх навряд чи схвалять. При цьому ціна забороненої «джинси» помітно зросте. Ефективно боротися з нею можна тільки одним способом: створювати належні економічні умови для функціонування якісних ЗМІ, здатних виштовхнути на упосліджений суспільством маргінес інформаційного простору продукцію неуків і дилетантів. Для цього професійним журналістським колективам варто було б за конкурсом надавати державні преференції: податкові канікули, приміщення з пільговою оплатою, всілякі гранти, безвідсоткові й, можливо, навіть безоплатні позики. Само собою, потрібна підтримка влади для отримання інформації від чиновників.
Можна порівняти з іншими галузями. Наприклад, мало кому в голову прийде заперечувати тезу, що ефективний розвиток аграрного виробництва неможливий без підтримки держави. Але інформаційна сфера не менш важлива для розвитку країни. А в умовах існування такого сусіда, як путінська Росія, вона особливо потребує розвитку. На прикладі Криму і Донбасу всі сьогодні, здається, переконалися, у що може вилитися нехтування цією сферою. Чи ще не переконалися?
З паршивої вівці хоч вовни жмут
Не все, звісно, впирається у гроші. На жаль, в Україні знайшлося чимало «тітушок з перами і мікрофонами», які й під час Євромайдану працювали на Кремль, і зараз підіграють агресору.
Наприклад, київський журналіст Максим Равреба постійно називає нову українську владу «хунтою», а учасників Майдану – «негідниками». З його матеріалів та коментарів для російських ЗМІ можна зробити висновок, що Україну населяють одні фашисти, а так звані «ополченці» ведуть праведну війну. Він також підспудно намагається налаштувати українців проти оголошеної мобілізації.
«Це лінь розуму, якщо люди не знають, як уникнути служби в армії. Мені складно уявити, що має творитися в голові, щоб стояти в черзі до військкомату. Навіщо утікати від мобілізації, якщо можна "відмазатися"? Варіантів може бути маса, варто придумати свій власний», – відкрито займається підбурюванням Равреба.
Іноді здається, що таких запеклих шкідників серед українських журналістів небагато. Але почитаєш новини і розумієш: проблема глибша, ніж окремо взяті «тітушки». У тій же історії з брехливою байкою від Süddeutsche Zeitung прямо-таки кидається у вічі байдужість багатьох колег. Ніхто з них навіть не спробував уточнити життєво важливу для рідної країни інформацію у посольстві ФРН в Україні. Там би, звісно, швидко все розставили по місцях, і не пішла б гуляти по містах і селах «інформація», яка непокоїть душі громадян.
На жаль, багато інформресурсів не обтяжують себе пошуками об'єктивних даних про те, що відбувається, не тільки тому, що їх співробітникам бракує фаховості. Набагато частіше позначається звичка жити розслабленим мирним життям і недооцінка ролі ЗМІ у протистоянні із зовнішнім ворогом та «п'ятою колоною». А між тим країна опинилася втягнутою у виснажливий кривавий конфлікт; реформи пробуксовують. Перемога у цій сутичці за незалежність і європейський вектор розвитку України зараз залежить від кожного її громадянина. Патріотизм має виявлятися не тільки в гаслі «Слава Україні!», а насамперед у справах і вчинках в ім'я її порятунку. Журналісти можуть впливати не на все, але на дуже і дуже багато чого, і насамперед – на загальний настрій суспільства.
На жаль, якщо судити зі сайту Національної спілки журналістів України, він практично ніяк не сприяє внутрішній мобілізації журналістської спільноти на боротьбу із зовнішніми та внутрішніми ворогами країни. По-моєму, вже давно назріла і перезріла потреба загальноукраїнської розмови колег на цю тему. У якому вигляді – треба думати. Можливо, у вигляді загальнонаціонального форуму працівників ЗМІ. Влада зобов'язана допомогти у його проведенні.
Каталізатором патріотичного піднесення в журналістському середовищі могло б стати і новостворене Міністерство інформаційної політики. Але, на жаль, йому поки що нема коли. У плани відомства, якщо судити з виступу міністра Юрія Стеця на грудневому круглому столі в Ukraine Crisis Media Center, входить розробка різноманітних теорій, стратегій та концепцій. Немає у них тільки практичної роботи з мобілізації вітчизняних ЗМІ на інформаційну війну з агресором.
Тим часом головний кремлівський бандит не шкодує на виробництво брехні сотень мільйонів народних коштів. Путіністи та їхні прихильники в Європі стріляють по Україні з безлічі цифрових і паперових «гармат». А головна зброя України – правда – поки ще дуже слабо відповідає ворогу. І, схоже, нікого у владній коаліції це сильно не турбує. Створили «міністерство правди», на тому, здається, і забули, що триклята «гібридна війна» має, як мінімум, три складові: силову, дипломатичну та інформаційну. Відповідь має бути не менш витонченою.
Таке відчуття, що центральна влада України існує в якомусь своєму вимірі. Характерна деталь. Шостого лютого, того самого дня, коли по країні гуляла витончена фальшивка від Süddeutsche Zeitung, пан Стець, як повідомляли ЗМІ, мав представляти у Чернівцях нового губернатора Олександра Фіщука. Не знаю, чи їздив, але участь у таких заходах – явно не справа глави Мінінформполітики. У відомства що, інших турбот немає?
Зазвичай від уряду на такі показушні дійства посилають тих, хто менше за всіх зайнятий. Мовляв, все ж якась користь. А що? З паршивої вівці хоч вовни жмут.