Пригадуєте, як ще в лютому 2014 року Віктор Медведчук погрожував активістам Євромайдану, які приїхали пікетувати його помешкання: «Ви хочете війни – ви її отримаєте!». Це пролунало дивно, навіть смішно. Ніхто тоді серйозно не сприйняв його слів. Ну, яка війна? І де Медведчук, а де війна? Хто він такий, щоб розв’язати якусь війну? Хто він такий, щоб хтось заради нього розв’язав війну? Адже немає в нього за плечима вже ні Кучми, ні Януковича.
Але з’ясувалося, що все це не так просто. Так, для Владіміра Путіна Медведчук не просто кум, а цінний і авторитетний кадр. Принаймні за нього російський диктатор погодився віддати не кого-небудь, а «азовців», причому понад дві сотні. Тих самих «азовців», над якими росіяни прагнули влаштувати показову як не судову, то принаймні позасудову розправу.
Що більше, виходить саме через Віктора Медведчука Путін і розпочав повномасштабне вторгнення. Якщо, звісно, вірити незалежному російському виданню «Вёрстка». Провідний журналіст-розслідувач видання Ілья Жигульов опублікував минулого тижня статтю «Як Путін зненавидів Україну. Розслідування про те, як російський президент дійшов думки про війну з Україною». Автор провів ґрунтовне розслідування про те, як і чому російський диктатор плекав і леліяв злобу на сусідню державу та її мешканців. Як виникла сама ідея цієї війни, коли було ухвалено ключове рішення і хто вплинув на нього.
Зрозуміло, що для нас історія російсько-українського протистояння сягає як мінімум трьох століть. Автор же вирішив обмежитися останніми двадцятьма роками. Пам’ятаєте 2003 рік, конфлікт через острів Тузла в Керченській протоці, який став фактично першою територіальною суперечкою Києва та Москви. Українським президентом тоді ще був Леонід Кучма, російським – все той же Путін. Чи був він тоді готовий до інвазії? Ймовірно, так. Принаймні у військовому аспекті. Але в політичному чи ширше – у геополітичному – аж ніяк. Не лише міжнародна спільнота, але й російське суспільство не зрозуміло б цієї агресії проти «братнього народу». А тоді ще в Росії була сяка-така опозиція, яка періодично влаштовувала «марші незгідних», ще дихала хай і не на повні груди незалежна преса, у Кремлі ще поважали думку Заходу, з якого планували випомпувати мільярди за російські енергоносії.
Потім був 2004 рік, драматичні вибори Ющенко-Янукович, які для багатьох із нас символізували боротьбу добра зі злом. Тоді Путін абсолютно не криючись допомагав Януковичу, тодішньому прем’єр-міністрові. Він навіть приїхав до Києва і там, на місці провів в ефірі найрейтинговіших українських телеканалів – «Інтер», «1+1» та «Першого національного» – пряму лінію з громадянами України. Путін, який на той час був доволі популярним для багатьох українців, фактично прямим текстом закликав їх голосувати за Януковича. А потім ще кілька разів вітав свого протеже з перемогою.
Але тоді трапилася Помаранчева революція, яка сплутала всі карти Кремлю. Президентом став Ющенко, а Путін раз і назавжди зненавидів усе українське. Хоча ще не наважувався на якісь різкі агресивні висловлювання, а тим більше дії. З одного боку, заявляв про розвал СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття», а з іншого – запевняв, що ніколи Росія не дозволить собі недружніх рухів у бік України.
Наступних десять років Кремль дійсно не робив різких рухів, діяв, як то кажуть, гібридно, але напосідливо, не шкодуючи ні сил, ні грошей, ні спритних кадрів, які ставали негласними кураторами (чи радше «смотрящімі») за Україною. Кремлю таки вдалося всадовити Януковича в крісло президента, відвернути Україну від НАТО, позбавити євроінтеграційних перспектив.
«Наші спецслужби сиділи у керівництві України, керували нею та окремими бізнес-одиницями. Сенс щось робити було, коли всі свої? У країні сидів цілий президент, який був фактично у нас на утриманні. Як у Штатів свого часу на Кубі був президент Фульхенсіо Батіста, так і в Україні був Янукович. Ставлення було до нього таке саме. Звісно, йому підігравали та допомагали. То був наш сучий син», – розповіло Ільї Жигульову джерело, близьке до адміністрації російського президента. Кремлівські завсідники вже були переконані, що з України вони легко зроблять «Білорусь2.0».
Паралельно Москва працювала зі Заходом. Пригадуєте це обамівське «перезавантаження» відносин з Росією. Німецький канцлер Ґергард Шрьодер будував з Путіним перший «Північний потік», потім його справу продовжила Анґела Меркель. Французький президент Ніколя Саркозі, італійський прем’єр Сильвіо Берлусконі називали себе друзями Путіна, їздили до нього в гості як по святу воду.
2008 року в Грузії Росія вчинила першу спробу інвазії. І Захід це без проблем ковтнув. Розсудливі люди усвідомлювали, що стати наступною жертвою всі шанси має Україна.
Аж тут трапився Євромайдан. Який, з одного боку, вкотре поламав всю гру Путіна в Україні, з іншого – підштовхнув його до окупації Криму. Російського диктатора бісили будь-які «кольорові революції», що «Революція троянд» у Грузії, що «Помаранчева революція в Україні», що «Революція нарцисів» у Киргизстані. Він чітко взяв курс на відновлення імперій. Пригадуєте, як у певний момент у Росії спершу офіційні інституції, а потім і преса перестали вживати чинні назви пострадянських країн: Молдова, Білорусь, Киргизстан. У російському інформаційному просторі вони знову, як і в радянські часи стали «Молдавією», «Білорусією», «Киргизією». І цей неймінг цілком вкладався в реваншистську політику Кремля.
За версією «Вёрстки», Путін з політика-гебіста почав перетворюватися на відвертого російського фашиста під час протестних акцій, які проходили в Москві наприкінці 2011-го – на початку 2012 року. Тобто якраз під час активної фази його третьої президентської кампанії. Путін, як уже було сказано, ненавидів «кольорові революції» і страшенно боявся, щоб така ж не спалахнула і в Росії. Акції на Болотній і на Сахарова створювали враження, що такий розвиток подій цілком можливий.
Відтак Путін вирішив розтоптати в зародку будь-які прояви демократії, навіть ним же придуманої «керованої». Путін зацікавився творами російських філософів кінця ХІХ – початку ХХ століття Іваном Ілліним та Василем Розановим, на чиїх ідеях будувався білогвардійський рух.
«Так, я вважаю, що краще стояти поліцейським на розі двох вулиць, – більш “громадянським”, кориснішим, шляхетнішим і відповіднішим людській гідності, – ніж сидіти… “за інтелігентним сніданком” й обговорювати чванливо, як же ж “у нас все погано” і які ж “ми самі хороші”, праведні, чесні та “готові постраждати за істину”…», – писав Розанов ще 1912 року.
«Україна визнається найбільш загрозливою частиною Росії у сенсі відділення та завоювання. Український сепаратизм є явищем штучним, позбавленим реальних підстав. Він виник із честолюбства ватажків та міжнародної завойовницької інтриги», – писав Ільїн у резолюції з'їзду білих емігрантів 1938 року.
Серед близьких радників Путіна з’явилися сучасні ідеологи російського фашизму: Костянтин Крилов, Дмітрій Галковскій, Алєксандр Дугін. Утім, попри стрімку фашизацію свідомості російського президента, ще в січні 2014 року Путін не збирався захоплювати Крим – стверджує «Вёрстка». «Про це розповідають три джерела – в адміністрації президента, серед технологів, близьких до Кремля, та серед близьких до Путіна знайомих. Рішення виникло спонтанно, коли у лютому Кремль зрозумів, що протестувальники у центрі Києва перемагають владу Януковича».
Хоча навіть тоді в Москві спершу знову зробили ставку на сепаратизм, на такий собі з'їзд депутатів-зрадників на кшталт того, що відбувся в Сєверодонецьку в листопаді 2004-го. З можливим подальшим відділенням частини України і створення чергового «ПІСУАРа». З’їзд мав відбутися 22 лютого в Харкові під проводом Януковича. Утім останній перелякався такого розвитку подій і вирішив за краще втекти до Ростова.
І саме в ніч на 23 лютого, після втечі Януковича вже з Харкова, Путін ухвалив рішення про анексію Криму. Потім уже пішла інвазія на Донбасі, Іловайськ, Дебальцеве, MH-17, «Мінськ-1», «Мінськ-2». Відносне «замороження» конфлікту, зміна президента з Порошенка на Зеленського. Останній, на переконання Кремля, мав стати «президентом миру». Ми ще не забули «просто перестати стріляти», «зійтися посередині», «подивитися в очі Путіну».
«За словами трьох джерел, Зеленський справді хотів перезавантажити відносини з Москвою, його команда виходила на різних людей з консультаціями, як це зробити, зокрема Єрмак дзвонив колишньому главі адміністрації президента Алєксандру Волошину. Путін теж розраховував, що із Зеленським можна домовитися, припускаючи, щоправда, що обіграє недосвідченого політика і нарешті запустить реалізацію Мінських угод, що для Росії було б рівнозначно великій перемозі», – стверджує Ілья Жигульов.
Утім чинний український президент, якого Путін планував переграти як немовля, виявився не таким простим і податливим. І це стало зрозумілим ще у грудні 2019-го, під час першої й останньої зустрічі Зеленського і Путіна.
Але повернімося до Медведчука та його ролі в розв’язанні повномасштабної війни. Здавалося б, що Медведчук взагалі вічний і недоторканий за будь-якого президента. Проте Зеленський вирішив, що ні. Що таки можна доторкнутися до нього й навіть добряче потрусити.
На початку 2021 року Зеленський ініціював жорстку антимедведчуківську кампанію. Спершу було заборонено контрольовані ним телеканали – «112 Україна», NewsOne, ZIK, які фактично проводили кремлівський порядок денний. Потім було запроваджено санкції безпосередньо проти самого Медведчука, якого разом з дружиною внесли до списку розслідування СБУ щодо фінансування тероризму. Компетентні органи почали кошмарити їхній бізнес. Далі почалися репресії проти медведчуківської ОПЗЖ.
«Наїзд, коли у нього відібрали телебачення і партію стали фігачити, – це сильно завело Путіна. Він сприйняв це як особистий випад. Існування Медведчука та його каналів – це був як місток і надія якось вирішити ситуацію політичними методами. І раптом Україна пішла на ескалацію. Ви на ескалацію вирішили піти? Не зрозуміли, з ким маєте справу?», – розповів «Вёрстке» один із давніх знайомих російського президента.
Видання стверджує, що на рішення Путіна розпочати повномасштабне вторгнення вплинув і сам Медведчук, який регулярно розповідав своєму кремлівському кумові про велику підтримку його особисто та проросійських настроїв в Україні. «Він розповідав казки, освоював ці гроші, які йому платили за організацію політичного опору, і не вірив, що хтось колись перевірить. Розповідав про лояльність території, тупо вводячи в оману Путіна», – згадує джерело, близьке до адміністрації президента РФ.
Отже, Медведчук лякав нас війною ще дев’ять років тому. Утім аж ніяк її не бажав, навіть більше – страшенно її боявся, бо вона, як ми вже знаємо, викрила всю ту брехню, якою він звітував Кремлю про освоєні кошти.
За версією Ільї Жигульова, рішення про вторгнення було ухвалено наприкінці лютого – на початку березня 2021 року, тобто фактично за рік до реалізації. Пригадаймо, що вже у квітні позаминулого року поблизу північних кордонів України почали концентруватися ударні сили росіян.
А паралельно Путін готував ідеологічну базу, писав історичні статті, які мали б виправдати загарбницьку війну. Весь їхній зміст зводився до твердження, що України не було, нема і не буде. Аргументи подавалися настільки абсурдні і нікчемні, що поважні історики якось і не вважали за гідне з ними сперечатися.
Цікавою у статті є інформація, що у грудні 2021 року, тобто за три місяці до війни, у колах, близьких до російського президента, вже обговорювали, як ділитимуть Україну між великими корпораціями. «За розвиток кожного регіону, за задумом, мала відповідати одна з державних або близьких до Кремля приватних корпорацій», – розповіло джерело, близьке до адміністрації президента РФ.
Путін реально повірив, що його так звана «спецоперація» буде блискавичною і легкою. Майже як у Криму. За його планами, українська армія мала б здаватися цілими дивізіями, а мешканці України мали вітати окупантів квітами і хлібом-сіллю. Саме з такими надіями він віддав наказ 160-тисячній армії вторгнення атакувати 40-мільйонну країну. Але з російського «бліцкригу» виник лише пшик.
Зрештою, хіба нині так уже важливо, чому почалася ця війна, з яких вавок у голові російського диктатора? Значно важливіше, як вона завершиться. Зрештою, те, що вона завершиться нашою перемогою – особливих сумнівів не виникає. Питання лише: коли і якою ціною?