Дванадцять років тому внаслідок кульмінаційних і водночас трагічних подій Революції гідності в Україні було повалено режим Віктора Януковича. У ті дні здавалося, що ніщо не зможе завадити радикальному перезавантаженню системи. Учасники акцій протесту сподівалися побачити принципово нову якість української політики і роботи інституцій. Реальність виявилася більш приземленою та менш оптимістичною. Та чи був в України гарантований шанс на справді революційні трансформації?
Люди, які цікавляться історією поверхово, схильні до помилкових асоціацій. Для більшості слово «революція» означає щось сакральне. Точку неповернення, після якої розпочинається нова сторінка життя держави. Злам старого режиму і формування покращеної версії суспільства. Настання чудесної ери справедливості, рівності та визволення. Розквіт економіки і зростання добробуту різних прошарків громадян. Але ці судження надто оптимістичні, наївні й інфантильні. Бо більшість революцій у світовій історії не спричиняли глибоких, стійких і тривалих радикальних змін. Принаймні не в тому вигляді, як це уявляли їхні учасники. Україна не виняток із цього правила.
Правда полягає в тому, що лише незначну кількість революцій можна класифікувати як успішні. Під успіхом маються на увазі стійкі і довготривалі трансформації, які привели до фундаментального покращення практик урядування. Сприяли економічному розвитку і національному відродженню. А також створили справедливіші правила гри й забезпечили ефективнішу роботу інституцій. Згадаймо про найвідоміші з них. Славна революція у Великій Британії 1688 року ознаменувала остаточний кінець абсолютизму, встановлення конституційної монархії та визначальну роль парламенту в системі державного управління. Американська революція і війна за незалежність США 1775–1783 років привела до утворення нової держави з республіканською формою правління і стабільними інституціями. Оксамитові революції кінця 1980-х – початку 1990-х років повалили комуністичні режими в державах Центральної і Східної Європи та відкрили шлях до демократизації й економічного зростання.
Але вищезгадані приклади – радше виняток, а не правило у світовій історії. Їх не більше ніж 10–20%. Навіть успішні на перших порах революції часто заводять суспільства на манівці. Повернення до авторитаризму, громадянська війна, масовий сплеск насильства і терору, управлінська деградація нових еліт, реставрація корупційно-клептократичних практик, економічна стагнація – це дуже поширена практика.
За приблизними оцінками істориків, щонайменше половина усіх революцій завершується провалом і настанням реакції. Типовий приклад – революції в Росії. У минулому столітті ця імперіалістична держава пережила три великих революції: 1905–1907 років, 1917 року і падіння комуністичного режиму та розвал СРСР у 1991 році. Усі вони зазнали краху. У першому випадку самодержавству вдалося відновити свій вплив і звести нанівець роль парламенту. У 1917 році повалення самодержавства привело Росію не до торжества демократії, а до жахливої більшовицької диктатури. Після 1991 року росіяни дуже швидко розчарувалися навіть у фасадній демократії, що дозволило Путіну монополізувати владу й розправитися з нечисленними опонентами.
Революція 1979 року в Ірані, яка повалила шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, дуже швидко привела до встановлення теократичного режиму на чолі з аятолою Хомейні. А протести на площі Тяньаньмень у Пекіні 1989 року завершилися розстрілами учасників і жорстким силовим придушенням.
Десь у третині випадків революційні події спричиняють часткові трансформації в державі. Проте їхньої сили недостатньо, щоб повністю здолати спротив старих еліт й усталеної роками системи. Результатом є інерція в роботі державних інституцій і нових політиків. А також болісні компроміси між красивими революційними гаслами й жорсткими реаліями життя. До прикладу, революції 1848–1849 років, які прокотилися Європою, можна лише частково назвати успішними. З одного боку, вони дали поштовх до поступових соціально-економічних реформ і змусили задуматися правлячі еліти. А з іншого, – загалом не спричинилися до значної політичної перебудови. Французька революція 1789–1799 років привела до радикальних суспільно-політичних перетворень, але серйозні побічні наслідки у вигляді масового терору й тотального насильства змушують задуматися: чи був це вдалий історичний приклад того, як потрібно змінювати державу? Революція троянд у Грузії 2003 року спочатку зумовила позитивні зрушення в країні. Але в кінцевому підсумку не змогла забезпечити незворотність настання політичної реакції.
У XXI столітті в Україні відбулися Помаранчева революція та Революція гідності. Якщо класифікувати їх, зважаючи на історичну успішність/неуспішність, то, напевно, вони розташуються десь посередині. Політичні зміни дійсно відбулися. Але вони радше обмежилися зміною персоналій, а не правил гри. У першому випадку вже через п’ять років на виборах переміг Віктор Янукович. Щодо Революції гідності, то тут усе трохи складніше. Після неї вектор розвитку України стрімко змістився в бік Заходу. Були здійснені спроби остаточно попрощатися з російською колоніальною спадщиною та зробити акцент на розбудові національної держави. Створено нові інституції для боротьби з корупцією. Оновлено роботу частини державних органів. І все ж масштаб перетворень не задовольняв значну частину суспільства. Тому що багато в чому був фрагментарним, поверховим і косметичним. Не зіставним з вимогами, які висували українці до влади під час Революції гідності.
У пошуках відповіді на сакраментальне питання, чому сталося не так, як гадалося, українці наважалися на ризикований експеримент: обрали президентом абсолютно позасистемну, політично недосвідчену особистість – Володимира Зеленського – та довірили своє майбутнє монобільшості від «Слуг народу». Це ще й назвали «електоральною революцією».
Повномасштабне російське вторгнення кардинально змінило життя суспільства і поставило на паузу активні політичні процеси. Та все ж здається, що багато хто нині шкодує про свій вибір 2019 року.
Звісно, найпростіше звинуватити політиків у тому, що революції не повною мірою виправдали народні сподівання. Але проблема не тільки в поганих елітах чи неефективних інституціях. Проблема в суспільстві, яке теж має змінюватися, ставати мудрішим і досвідченішим. І нести відповідальність за свої дії і свій вибір.