Однозначним позитивом цьогорічного Дня журналіста є відсутність у стрічці поздоровлень з піснею Гордона про «душою лучіст… значіт ти журналіст». Війна все-таки відсікає подібну пошлятину.
Зате колотнеча навколо громадянства Невзорова і спроб Овсяннікової просочитися в Україну не дає забути, за що ж ми «любимо» вітчизняну журналістику.
І мова не про «вторинність», «малоросійство» чи інше «хуторянство», яке колись ще таврував видатний український публіцист Дмитро Донцов. Як би ми не заперечували очевидне, факт залишається фактом – росіянам в Україні комфортно. Запит на їхню роботу є, інакше на всіх телеканалах не транслювали б Ганапольського, Піонтковського, Іларіонова та інших товаришів. І навіть боротьба з «хорошими рускіми» типу Каца чи Невзорова підтверджує сумну правду про спільний інформаційний простір.
І так триватиме доти, доки їм буде комфортно, а нам – цікаво. Поки наше «остаточне прощавай» полягатиме в заочних дискусіях з ними. Бо нема альтернативи. Якщо, звісно, не вважати альтернативою цілодобовий телемарафон позавчорашніх новин.
Візьмімо свіжий приклад. Недавно Петро Порошенко виїхав таки з України. Про це всі писали, а далі якось затихло. Ну, зустрівся з Дональдом Туском, поговорили, сфотографувалися.
Так-от, мені, як громадянину, не принципово, хто такий Кац – у нього свої справи, своя держава і своя аудиторія. Та й Невзорова я дивлюся не так часто. Зате мені, як українському громадянинові, цікаво було б почитати про Дональда Туска, з яким зустрічався Петро Порошенко. Про політичну ситуацію в Польщі, про Платформу і ПіС, про наслідки Смоленської катастрофи, про поведінку Качинського і Туска після неї, про вплив Німеччини на польську політику, про Меркель і Путіна у цьому контексті. Якщо Зеленський зустрічається з Моравецьким і Дудою, а Порошенко – з Туском, то, може, це щось означає?
Ось цього мені бракує в українському інформаційному просторі, а не чергових «виводів на чисту воду» чергового російського метра журналістики.
Звісно, це не проблема суто журналістики чи ЗМІ, такого добра скрізь повно. Наприклад, наші церкви теж давно і впевнено декларують «остаточне прощавай» «рускому міру». І теж дуже дивуються, чому на Заході нас досі сприймають як його частину. Може, тому що відрізнити на перший погляд не так вже й просто?
8 липня у Львові римо-католики, як завжди тихо і непомітно, відзначатимуть день Івана з Дуклі. Навіть відкривши вікіпедію, можна зрозуміти, наскільки це «жирний» привід і як його можна використати в нашій ситуації. Патрон Львова, перший католицький святий, похований у Львові, покровитель Польщі, Литви і Русі, покровитель військових і шляхти – ось воно, те, що треба. Є, правда, один нюанс – «захищав» місто Львів від армії Богдана Хмельницького, куди входили татари і московити. Тому так, вибір непростий, але пора б уже щось вирішувати.
Або не вирішувати і продовжувати дивуватися, чого на нас дивляться як на дивне відгалуження «руского міра». «Київ хрестив Москву» – ну ок. І що далі? Про хрещення Москви якраз добре дискутувати з російськими лібералами.
P. S. А стосовно Невзорова та інших, то треба визначитися, які в нас пріоритети. Ми хочемо колоти російське суспільство чи захистити наших аналітиків-публіцистів від конкуренції з боку росіян? І все стає на свої місця.